ДУША ТИСЯЧОЛІТЬ СЕБЕ ШУКАЄ В СЛОВІ

Ніна ГНАТЮККоли їхали до Канева, і дорога, і ліси та поля, що розкинулися обабіч, і села були оповиті густим туманом. І пригадалися рядки Ліни Костенко:За ланом лан, за ланом лан і лан,За Чорним Шляхом,     за Великим Лугом,вони уже в тумані — як туман —усі вже йдуть за часом,         як за плугом.Ми, сущі, часто блукаємо в туманах печалі й нерішучості, вагань і розмірковувань, непевностей і складнощів. І так тяжко, що відходять у туман вічності ті, які десятиліттями невтомно ходили за плугом, орали ниву національного буття, засівали перелоги найдобірнішим зерном добра і мудрості, щедро ділилися з усіма своїми набутками, не претендуючи на всенародне визнання і громозвукі титули. Таким скромним, роботящим і сповна відданим його величності Слову був перекладач Євген Попович. Саме завдяки його перекладам з німецької українські читачі знайомляться з творами Г. Беля, Е. М. Ремарка,       Г. Е. Лессінга, Т. Манна, Г. Гессе,      Е. Т. А. Гофмана, Й. Рота, М. Фріша, М. Вальтера, Й. Мосдорфа, В. Ґете, Г. Гейне та багатьох інших німецьких, австрійських і швейцарських письменників, філософів. Перу майстра належать також переклади з німецької “Щоденників” О. Кобилянської. “Душа тисячоліть себе шукає в слові”, — ці рядки Ліни Костенко дуже добре характеризують працю видатного перекладачаДва роки тому, у червні 2007-го, Євген Попович відійшов у вічність, але вдячні люди з Канівщини пам’ятають визначного земляка. І відкриття меморіальної дошки на корпусі Канівського училища культури і мистецтв (колишнього педучилища), випускником якого був Євген Попович, стало помітною подією не лише для викладачів і учнів цього навчального закладу, а й громадськості всього міста. Квітами, щирими словами шани і вдячності вітали канівці дружину Євгена Поповича, відому перекладачку Ольгу Сенюк і видатну українську поетесу, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Ліну Костенко, народного артиста України, Шевченківського лауреата Леоніда Мужука, інших гостей з Києва і Черкас. Директор училища Віктор Тихомир, заступник Канівського міського голови Валентина Пуляєва говорили на мітингу про те, як важливо у цьому місті, освяченому іменем великого Шевченка, не забувати тих, хто продовжив Тарасову справу незрадливого, совісного служіння рідному народові, хто прагнув зробити рідну землю квітучішою, життя людей — світлішим. Саме таким був і залишиться в пам’яті багатьох Євген Попович. Віриться, що його творчість стане благодатним матеріалом для наукових досліджень, а наступного року, коли відзначатимемо 80-річчя з дня народження письменника, це ім’я поповнить когорту Почесних громадян міста Канева. Ольга Сенюк подякувала канівцям за шану до творчості Євгена Поповича, побажала талановитій молоді успіхів у творчості. Затамувавши подих, учасники мітингу, особливо ж молодь, слухали Ліну Костенко. “На батьківщині Андерсена свято оберігають ті місця, де ступала нога видатного письменника, окреслюють його сліди. Ця дошка — особливий вид пам’яті. Вона не зітреться, буде доти, доки стоїть училище, а училище буде, доки стоїть Канів, а Канів буде вічно, адже це особливе місто. Не віриться, що вже нема Євгена. Але він є. Я дивлюсь на цю дорогу, заплющую очі й думаю: “Ми їдемо до Євгена, в його Межиріч”. Коли ми приїхали, один чоловік запитав, звідки я знаю Поповича. Я тут не випадково, не з ввічливості. Євген — це найбільший друг мого життя. Поряднішу, інтелігентнішу людину, як Євген, важко уявити.Хто читав Гессе, там є розділ віршів; то мій переклад, так хотів Євген. Не знаю німецької. Євген зробив підрядники, і я переклала. То була для мене велика честь і довіра. Ця дружба з Євгеном починалася з нашої професії, а пройшла через усе життя. Ліс мене навчили любити Євген з Ольгою. І збирати гриби теж. Ольга — скандинавіст, вона розповідала, що мед поезії гномики збирають у лісах. І ми збирали мед поезії в цих лісах.Що таке перекладацька справа? Світова культура — це високовольтна лінія духу. І Попович був її ретранслятором. Без його перекладів ми не уявляємо літератури. Грандіозна працездатність, велике знання мови, дивовижний талант — це все Попович.Коли він відпливав у човні на той світ, у тому човні відпливав цілий материк української культури, історії. Він був подвижником. Він дуже любив канівську землю. І я вам вдячна за те, що ця земля любить і пам’ятає його”. У бібліотеці училища — книжкова виставка, присвячена життю і творчості Євгена Поповича. Ольга Дмитрівна передала сюди 200 томів з родинної бібліотеки, тому шанувальники літератури мають змогу ознайомитися з багатьма цінними виданнями. Тут, у книгозбірні, відбулася цікава розмова Ліни Костенко з читачами — бібліотекарями, студентами, викладачами, журналістами. Питання були різноманітними: над чим зараз працює поетеса? Коли вийдуть її нові книжки? Чому не дає інтерв’ю і не проводить творчих вечорів? За кого голосуватиме на виборах? І Ліна Василівна на останнє відповіла так: “Хочеться, щоб прийшов хтось сильний і незалежний. Обрати б Президентом Віталія Кличка, щоб він їх усіх послав у нокаут”. Разом з Ольгою Дмитрівною, родичами письменника Ліна Костенко поїхала в рідне село Євгена Поповича Межиріч, що неподалік Канева. Для неї близький сад на родинному обійсті, де вона знає кожне дерево, кожен кущ троянд і хризантем. А за городом — ліс. Усе тут дихає красою, поезією. А повітря настояне пахощами грибів, квітів, трав, опалого листя. А неподалік у селі садиба брата Євгена Поповича, пана Миколи. Разом із сином Олексою вони запросили нас до старого саду. Ніколи не бачила таких крислатих, дуплавих яблунь. Їхня кора нагадувала руки спрацьованих сільських жінок. Ліна Василівна почувається у товаристві цих дерев, як між рідними людьми. Вона згадувала, якими смачними яблуками пригощав її сад, що пам’ятає ще знаменитих Симиренків, які бували тут. У саду ростуть яблуні й сливи їхніх сортів.Ліна Василівна розкошує серед дерев, розуміє мову дощу, листя. Цікаво слухати, як вона говорить не лише з людьми, а й деревами. І як захоплено дивиться на жовтавий ліс, що неподалік, на пагорбах. А мені вчуваються знову її рядки:Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.Він добре вам зіграв колись                 мою присутність.Я дерево, я сніг, я все,         що я люблю.І, може, це і є моя найвища                      сутність.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment