Любов ГОЛОТАВиборчі перегони, епідемія і передплатна кампанія впали на Україну одночасно.Величезні рекламні щити з односкладовими реченнями, безкінечні телевізійні шоу і “Свободи слова” — як правило, убогі словом. Учасники-мовці байдужі до культури мови й мовлення. Складається враження, що наше суспільство вміло перевели на візуально-зображувальний ряд спілкування, що думка та слово вже нічого не важать — лише зображення у штепсельно-тарапуньковому супроводі, імітації російсько-українського діалогу, примітивного до краю.Якщо ви цілий вечір дивилися телевізор, а потім спробуєте написати листа, то матимете труднощі зі словниковим запасом: речення ліпитимуться примітивні, безбарвні, врешті, вам самому не захочеться продовжувати себе компрометувати в епістолярній творчості. Повірте: цього вечора й до читання на ніч (якщо не втратили цієї звички) ви підсвідомо обиратимете або газетні таблоїди, або “глянець”. Класику не потягнете, модерніста не втнете. Так ми скоро й до піктограм повернемося.Зображення-символ наших днів — людина в масці. Епідемія минеться, символ зостанеться: homo sapiens з перебинтованим ротом. Ампутант, якому видалили мову. Язик залишився, смакові рецептори до телевізійної жуйки збережено, старанно артикулює найпримітивніші слова — ні, не барвистим суржиком, а “украйонським есперанто” — вивихнутою, примітивною до краю говіркою людини нечитаючої…Кошти, які, можливо, люди відкладали на газети й журнали, витрачено на ліки. Закликів передплачувати періодику поменшало: телевізійна реклама нині коштує стільки, як папір на місячний тираж. Як справитися з передплатою газетам і журналам? Як виживати в ці часи тижневикові “Слово Просвіти”? Які стратегічні плани готує редакція?Про те, якою бути нашій газеті в 2010 році, Ви, шановні читачі, скоро дізнаєтеся. Дякуємо всім, хто відповів на нашу анкету. Нині ми опрацьовуємо поради, побажання, пропозиції, зауваження й критику, складаємо уявлення про наших читачів, їхній вік, освіту, інтереси й переконання, цінності. Саме завдяки Вашій відкритості й відвертості, доброму ставленню до журналістів і авторів газети, пробам власного пера наш тижневик знайде такі теми й адреси, які не будуть повторюватися в інших виданнях.Редколегією газети було прийнято рішення не підвищувати ціну видання на наступний рік — ті кошти, які ми мали б витратити на рекламу, ми передамо на передплату тижневика шкільним та сільським бібліотекам. Сподіваємося, що ті, хто користуватиметься благодійною передплатою, стане пропагандистом, згодом сам передплатить “Слово Просвіти”.Не робитиму таємниці з найвразливішої та найвражаючішої проблеми: просвітяни в областях майже нічого не роблять для поширення просвітянського видання, хоч охоче в ньому друкуються. Причини? Одні виколисують мрію створити “щось своє” — як правило, це марґінальні слабосилі газети, які не мають ніяких шансів на виживання й не конкурентоздатні навіть з місцевою пресою. Інші посилаються на брак коштів, але сума — 50 грн. 34 копійки на рік за 52 випуски шістнадцятисторінкової газети — для вчителя, викладача ВНЗ, лікаря чи інженера, для тієї кількості просвітян, які, дяка Богу, не за порогом бідності, — зовсім не є виснажливою для сімейного бюджету, врешті, може і повинна стати формою членських внесків!Треті… Третіх, на жаль, найбільше. На словах декларуючи відданість національній справі, вони вже давно не роблять найменших порухів для її утвердження: українська книжка, українська касета чи диск, українська газета, на їхнє переконання, мають втрапляти до їхніх рук безкоштовно. Чому? Тому, що патріоти!…За кількістю передплатників “Слово Просвіти” не відстає від багатотиражних газет. Але ми не маємо коштів, аби нарощувати безадресні наклади, знаючи, що їх буде не реалізовано, пущено під ніж; ми не маємо змоги налагодити роздрібний продаж газети в усіх областях, районах і містечках — приватизовані кіоски, немає державної системи розповсюдження, отже, знову ж таки — потрібна допомога місцевих “Просвіт”. Знаю, що подібні труднощі переживають усі українськомовні газети, які належать громадським організаціям. Кожне з цих видань виживає як може, але, як правило, поодинці. Що заважає створити український медіа-холдинг, який би взяв на себе проблеми пропаганди, реклами, розповсюдження? Одна з головних причин — згубна традиція “гетьманування” й “містечковості”, яка розцвіла пишним цвітом протягом двох десятиліть. Дивно, але почуття суперництва дехто з видавців цих малотиражних газет відчуває не до бульварних монстрів, а до своїх — комусь здається, що коли з дистанції зійде те чи інше видання, їм дихатиметься вільніше, тираж зросте. Так не буває. Втрата українського видання завжди засвідчує перемогу російськомовних газет і журналів. Чи не тому й нема в Україні великої, повносилої, багатотиражної патріотичної газети?!Усі ми чекаємо виборів так, ніби вони одразу розв’яжуть наші проблеми, залікують хвороби, втішать жалі. Чи й справді так буде? Чи варто підтримувати будь-кого, а не власні переконання, національну ідею, національну справу? А якщо постане питання про національну опозицію? А якщо в країні переможе “сильна рука” або “сильна нога”, яка намагатиметься розтоптати все те національне, що з великими потугами й наріканнями, але було зведене, утверджене, розвинуте? Невже будемо переживати подібні часи з масками на обличчях, боячись не лише вдихнути, але й видихнути? Врешті, ще будуть вибори до Верховної Ради, до місцевих рад — хіба українська справа й українське слово обмежується виборами? Хіба всі видання, аби вижити, мають податися в найми до тої чи іншої політсили? І хіба просвітяни, посилаючись на досвід Матері-Просвіти, забули про віковічну традицію нарощення власних видань, “народної бібліотеки”, просвітянських календарів?“Слово Просвіти”, як переконалися наші постійні читачі, — газета діалогів. Ми не декларуємо — ми аналізуємо. Наша автура не нагадує агентуру — це незалежні люди з аналітичним мисленням. Ми пишемо про українців, і нам вистачає імен, тем, ідей, адрес, аби відображати повнокровне українське життя. Але газета — це, перш за все, читачі. Це ті тисячі людей, які готові підсилити тижневик своїми іменами, своїми творами, своєю позицією. Це двосторонній рух, це відчуття плеча, це, врешті, громада, яка говорить однією мовою.Кажуть, що літописці, не зважаючи на те, що діється за вікнами їхніх келій, сидять і пишуть.Кажуть, що очевидці хочуть негайно прочитати своїх літописців, почути їхні коментарі.Кажуть, що коли очевидці не чують своїх літописців, вони шукають істини між рядків чужомовних літописів.Наш тижневик “Слово Просвіти” — маленький український літопис, який ми пишемо п’ятдесят два тижні на рік. Видання для українців читаючих. З ким ви, очевидці чергових перегонів, епідемії політичної й сезонної? Для кого пишете, великі літописці? І чи не ігноруєте ви Україну, ігноруючи передплату 2010 року на українські патріотичні видання?
