ФІЛОСОФІЯ ФРАНЦИСКАНСЬКОЇ ЛЮБОВІ ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА

Епіграф, узятий до статті, — це початок вірша Ірини Жиленко, присвяченого Євгенові Сверстюку. Розуміючи “інтимність” й “особистісність” цієї поезії, все-таки наважимося її нагадати, оскільки на самому початку вірша маніфестовано два знакові поняття (концепти), що характеризують життя Євгена Олександровича. Це любов (францисканська, всепоглинаюча, людська і небесна) і боротьба, прагнення з мечем захищати власний простір від агресії. Часом нам меча таки справді не вистачає, щоб захистити себе і свою країну, але боротьба можлива лише на полі любові, а не інших цінностей. Ці два полюси — любов і боротьба — були центральними під час обговорення нової книжки Є. Сверстюка “Правда полинова”, що 28 жовтня відбулося в Києво-Могилянській академії (книжка побачила світ у Видавничому домі “Києво-Могилянська Академія”). 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Христина ЗАНИК,НаУКМАЯ святкую життя! Хвалюсвою спрагу, свій голод юний.Слава Богу — я ще люблю.Слава Богу — я ще воюю. Ірина Жиленко. “Вірш до альбому”

Статті, вміщені до книжки, мають давнішу історію: це виступи автора на численних конференціях у різних країнах світу. Євген Сверстюк на початку виступу згадав притчу про кукіль. Так-от, усе в природі має свій час, тож колись настане пора жнив, що відокремить кукіль від зерна. Книжка Є. Сверстюка знакова і довгоочікувана, в її осерді — прагнення до переосмислення потреби в моральній естетиці, в етичному співіснуванні.Такі рукописи не горять… Хочеться вірити, що нині як ніколи ці крилаті слова мають вагу. В наш час висхідного цинізму і прагматизму, коли політичний простір став клоунадою, а світ мистецтва — шоу-бізнесом, втрачається надія на те, що може бути щось автентичне. У давнину люди знали, що вічним є сонце і небо. Сьогодні новітні відкриття в астрономії та фізиці похитнули цю віру предків. Що ж тоді вічне? Чи лишається вічною мораль, коли тобі з екранів політичні обранці можуть брехати? Філософія Євгена Сверстюка — це незмінна максима новітньої української історії. У час, коли брехня була канонізована, про що свідчили численні видання — “Правда”, “Комсомольская правда” тощо, Євген Олександрович залишався вірним поглядам серця. Це філософія серця ХХ сторіччя, за яку доводилося розплачуватися роками (не)свободи. Радянські цензори знали ціну слова, а тому кожен із “правдописців” отримував адекватну нагороду: комусь особливий режим, а комусь — розстріл… Ці сумні й трагічні історичні інспірації спливли на вечорі з нагоди виходу нової книжки пана Євгена. Лариса Масенко, завідувач кафедри української мови Києво-Могилянської академії, модератор вечора, розпочала саме з екскурсу в історію, здійснивши перехід із часів тоталітарних і брехливих у час нинішній — час політичної клоунади, дешевих трюкацтв і брехні, яку знову прагнуть олюднити, позаяк усе, що говорять народні обранці, — в ім’я українського народу. Во врем’я оно все також робилося задля утвердження радянської нації в найкращих із-поміж усіх можливих країн. Лариса Терентіївна наголосила на тому, що сама назва книжки “Правда полинова” — символічна і водночас проста. Безперечно, такі назви можуть видатися архаїчними, романтичними… Нехай так, але що поганого в романтичній свідомості, яка прагне до високих ідеалів, стверджується не задля ковбасної психології, а для національних, родинних, моральних цінностей. Іще на початку ХХ сторіччя в польській літературі відбувся процес переосмислення морально-етичної складової. Але проголошений культ “голої душі” — це не прагнення до творення світу абстрактних відчуттів, а естетичне осмислення “проблем і порухів душі”, що віддзеркалюється в національному, історичному. Українське шістдесятництво прагнуло створити поле для етичного і морального коду української нації. Легко говорити про соціальний і політичний анґажемент цієї літератури сьогодні, коли панує споживацька психологія, коли культура має переважно ринкову подібність, коли людина вже переобтяжена філософією “турботи про себе”. А що мали робити українські письменники в час, коли суспільство задихалося від брехні?Хочу процитувати слова Євгена Олександровича з його інтерв’ю газеті “День” (№ 207, 6 листопада 1999): “У нас духовність — часто ялове поняття, що прикладається до явищ, причетних і непричетних до культури. І все це називається духовністю: і політика, і еротика, і танці, і графоманство. Так багато духовності, що фактично ядра і глибини цього поняття немає. Я за те, щоби це поняття обережно вживати і простежувати, чи має воно спільне з тим всетворящим і всезапліднюючим Духом — чи воно просто спекуляція словом. У совєтській літературі була саме спекуляція цим словом. Тоді в науковій літературі постійно відбувалася боротьба проти таких понять, як душа. А якщо говорилося про неї, то неодмінно із застереженням, що це прояв вищих форм нервової діяльності, робота півкуль головного мозку — за вченням академіка Павлова”.І сьогодні важливо знову повернутися до усвідомлення етичного в нашому житті. Інакше мить життя втрачає сенс. “Правда полинова” — це гірка правда історії української культури в осмисленому пережитті однієї людини, яка здобула моральне право на власне слово. Євген Сверстюк відбув 12-річне ув’язнення і заслання за літературні твори, зокрема книжку “Собор у риштованні” (Париж, 1970). Осип Зінкевич, директор видавництва “Смолоскип”, згадав епізод, коли до його рук потрапив рукопис “Собору…” Євгена Сверстюка.Нині в людини виникає природна потреба убезпечити майбутні покоління від помилок минулого. А ми стоїмо на порозі нової прірви. Наприкінці презентації Є. Сверстюк прочитав статтю про те, якими якостями має володіти майбутній Президент України. Євген Олександрович  переконаний, що до цієї моральної планки жоден із претендентів не може дорівнятися… Принаймні з тих, хто все-таки стане Президентом, оскільки вибір буде зроблено. Але чому в ХХІ сторіччі після помаранчевої революції знову виникає потреба обирати “з двох зол”?Така ситуація підштовхує до паралелей із радянським часом, який супроти природних законів породжував велетів духу, щоб нація вижила. Невже і нині має настати час “республіки банана”, щоб потім знову скандувати “геть, республіка банана!” Академік Іван Дзюба на вечорі зазначив сумну тенденцію: в наш час споживацтва на Заході якийсь філософ проголосив, що музика Бетховена — репресивна. У такому разі все, що робить з людини людину, — це репресія, оскільки ми йдемо проти кривавих законів природи. Світ тварин не знає категорії милосердя і любові (про любов як життєдайну силу говорила мати дисидента Валерія Марченка Ніна Михайлівна). Але якщо все в світі має Божий задум, то і людину створено з вищою метою. Прийнявши лик людини, мабуть, не варто йти назад, до інстинктів руйнування. Тоді материнська турбота, дитячі казки, слово вчителя — все це репресії щодо людини… Звичайно, варто розуміти межу: наше життя допомагає людині стати людиною, воно підштовхує до самозвершення. Але в життєвому просторі існують поняття про родину, батьківщину, історію, пам’ять… Чи повернення до історичної відповідальності, до моральності й етосу — анґажемент? Євген Сверстюк у вступному слові згадав поему Миколи Вороного “Євшан-зілля”. Саме євшан-зілля (полин) змогло повернути людині людське; допомогло згадати власне коріння. Із грудей своїх знімає Той євшан, чарівне зілля, І понюхать юнакові Подає оте бадилля. Що ж це враз з юнаком сталось? Твар поблідла у небоги, Затремтів, очима блиснув І зірвавсь на рівні ноги.Певно, що до цього спонукає і книжка Євгена Сверстюка. Зрозуміло, що ми живемо у світі безмежжя, у світі без кордонів. Але ж чи варто розчинятися в ньому? Публіцистика Є. Сверстюка ще чекає на осмислення. Та й ця книжка по-своєму незвичайна. У ній уміщено статті-виступи Євгена Олександровича за кордоном у різні періоди життя (тому два автори: український філософ, дисидент Євген Сверстюк та Yevhen Sverstyuk — Посол української культури в світі, тексти якого “доступні” і для англійськомовного читача, хоч є чимало статей, написаних іншими іноземними мовами). Сам пан Сверстюк зізнався, що він за кордоном справді почувається послом своєї країни, посланцем, який має розповісти представникам інших культур про непросту історію минулого і сьогодення. Євген Сверстюк присутній у духовному житті України в світі. І хоч про Україну в світі знають мало, проте важливо, щоб зсередини культури сяяла зірка етики й любові. Оля Гнатюк, радник Посольства Республіки Польща в Україні, авторка “Прощання з імперією”, зауважила, що вже тридцять років існує в орбіті Євгена Сверстюка: спочатку як читачка, а далі (понад двадцять років) і як перекладач його текстів. За цей час зроблено чимало, але головне — це те, що “меседж” усього зробленого той самий: утвердження моральної України, позаяк лише мораль (не зовнішня показушна, а внутрішня) має здатність уберегти націю від катастрофи. Тому “Правда полинова” — збірка статей, що спонукають людину повернутися обличчям до себе, а водночас у глибинах власного “Я” віднайти національну пам’ять, етнічний код України. Кілька запитань до Євгена Сверстюка: — Пане Євгене, хто потенційний читач Вашої нової книжки?— Можу сказати, що книжка ця розрахована на широкий загал людей, які цікавляться духовними проблемами. Думаю, що для тих, хто шукає розважальної літератури, ця книжка мало дасть.— А який основний ідейний посил у ній?— На цьому вечорі ми весь час говорили про той ідейний посил, і тут не можу нічого додати. Думаю, що назва самої книжки — “Правда полинова” — дуже виразна. Вона і є ідейним посилом, позаяк не є випадковою. — Чому видали книжку не лише українською мовою, а разом із перекладами?— Це книжка виступів, доповідей, які спочатку були різними мовами. Це доповіді в різних країнах. Отже, це книжка (власне, її частина) — не тільки англійською. Там є польською, російською, німецькою, французькою й навіть угорською мовами. — Яке Ваше ставлення до сучасної політичної еліти в Україні?— Не думаю, що в нас існує еліта. Отже, в мене і ставлення відповідне. Просто є якісь особистості. Може, і справжні, але загублені в стаді людей навколо, які не є ні інтелігенцією, ні елітою, просто мають капітал і хочуть “засвітитися”, “засвітити” власні імена і вписати в золоту книгу, яку вони фінансують. — Як Ви вважаєте, яким сьогодні є ставлення світової громадськості до України?— Так не можна ставити питання. Треба запитати так: що знає світова громадськість про Україну? Світова громадськість знає про Майдан — Україна “засвітилася”. Думаю, що цілком позитивне ставлення до Президента України під час його зустрічей. Воно завуальовується негативним ставленням до тих людей, які хочуть влади і хочуть “засвітитись” перед Європою. Це бачать там наскрізь. Отже, ставлення, можна сказати, сповнене сумнівів. Вони хотіли б побачити людей, якими керують принципи. Уперше поставились до України серйозно тоді, коли побачили людей, готових за ідеали свободи платити життям. Це було не в УРСР, бо це була провінція, яка виготовляє м’ясо, молоко і чавун на душу населення. А зацікавилась Європа тільки особистостями.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment