Чого ми вартІ без любовІ?

Культуру, як ми звикли її сприймати і розуміти, створюють люди. За кожним ім’ям, яке ми чуємо по радіо або телебаченню, — реальна людина, людська доля, почуття, досвід, досягнення і мрії. Сьогоднішнє інтерв’ю — з відомою ведучою радіо “Культура”, акторкою, режисером, лауреатом літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка, журналісткою, авторкою передач “Тарасова доля”, “Сторінки радіокниги пам’яті” (про Голодомор 1932—33 років в Україні), “Знакова постать”, заступником директора “Українського радіо “Культура” Нелею Іванівною Даниленко.

— Нелю Іванівно, як і коли у Вас зародилася така віддана любов до рідної культури, прагнення сповна віддаватися мистецтву слова?— Я народилася в Луганській області, де мій батько керував радгоспом, але все свідоме життя минуло в Полтаві. Мої тато і мама дуже любили українські пісні, часто співали дуетом. Я ніколи спеціально не вивчала народні тексти, але дивуюся, як часто вони спливають із підсвідомості. А любов до української культури зародилася в мені тому, що мене завжди оточували люди, які жили цією землею.Коли була малою, то марила балетом, мріяла стати балериною. П’ятирічною, без мами і тата, записалася до балетної студії. Потім виникли проблеми зі здоров’ям. Балет заборонили. Але сцена не відпускала… 

Невдовзі я “захворіла” драматичним театром. А ось бажання відшукувати якусь інформацію зародилося пізніше. Звідки такі прагнення народжуються в людині — не знаю. Дуже люблю людей і думаю, що це велике диво — Людина. Коли Василь Стус піднявся і сказав: “Хто проти тиранії — встаньте”, я була в третьому класі. Нічого про це ще не знала. Але коли ознайомилася з творчістю шістдесятників, а потім особисто з цими людьми, то була вражена тим, наскільки вони близькі мені за духом, наскільки шляхетна і глибока їхня українськість. Дуже вдячна долі за те, що познайомилася з ними — з Надією Світличною, Миколою Горбалем, Євгеном Сверстюком, Семеном Глузманом, Миколою Плахотнюком, мамою Валерія Марченка… Це люди, які не стали для мене іконами, але відіграли величезну роль у моєму становленні як свідомої українки. Вони перевернули мою уяву, навчили всім серцем відчувати Батьківщину. 1992 року я приїхала працювати до Києва на студію “Укртелефільм”. Мене на роботу приймав Микола Андрійович Горбаль. Уже через нього я познайомилася з іншими шістдесятниками. Спілкувалася з ними, знімаючи про них фільми, ходила в гості. Коли ми знімали фільм про Івана Світличного, познайомилася з Євгеном Сверстюком, Семеном Глузманом. Тоді ще я застала живою Леоніду, або, як звали її друзі, Льолю Світличну. Коли в мене був ефір з Євгеном Олександровичем Сверстюком на радіо “Культура”, він сказав, що поняття “шістдесятництво” сьогодні збаналізоване, як кажуть, “заговорене”. Але для мене воно не таке, бо це винятковий культурний феномен минулої епохи. До того ж, шістдесятники — дивовижні люди. Це совість, чистота, справжність. І це почуття власної гідності українців. Чудово, що вони є, що я з ними запізналася. Вони для мене дуже дорогі. Хоч ці люди і стали символом свободи нації, не втратили простоти і якоїсь трепетної людяності, молодості духу. Коли в мене було радіоінтерв’ю з Надією Світличною, то я називала її Надійкою — так, як мені її представили. Хтось із радіослухачів запитав, чи не дратує її те, що її, поважну і шановану пані, називають Надійкою. “А мені воно — як пісня”, — відповіла.— Нелю Іванівно, розкажіть, будь ласка, про знайомство з Раїсою Кириченко.— Це знайомство давнє. Певний час разом мешкали в Полтаві. Про Раїсу Опанасівну я також знімала фільм. Дуже талановита людина, справжня артистка і справжня жінка. Нею керувала, крім дивовижної сили волі, яку всі помічали і всі підкреслювали, ще й велика любов до рідної землі. Вона була на сцені королевою, мала, здавалося б, бути королевою і в житті. А була напрочуд скромною, щирою, справжньою. Вона дуже не хотіла переїздити з Полтави, надзвичайно любила це місто, а ще більше — своє село. Заповідала поховати себе біля мами, біля своїх односельців, хоч як Герой України мала б знайти вічний спочинок на центральній алеї столичного Байкового цвинтаря.У них була в селі така малесенька хатиночка, “вибілувана”, як казала Раїса Опанасівна. Вона казала: “Мамочко, та ти ж не сумуй, я тобі всю хату вибілую”. І сама все робила по господарству. А які страви готувала! А як гостинно людей у своїй оселі приймала! Знаєте, там, де живеш, ніколи не лицеміритимеш і не лукавитимеш. І коли ми бачили у її домі вишиванки, мережечки, килимочки, то відчували, якою любов’ю до України живуть у цій українській хатині. Її квартира у Києві, зовсім невеличка, була теж із рушниками. Вона залишалася вірною собі до кінця. Оця висота, на яку вона піднялась (а вона по праву НАРОДНА артистка), досягнута нею завдяки її любові до людей. Коли лежала в лікарні, всі дивувалися її мужності, бо вона знаходила сили навіть жартувати. Пам’ятаю, коли я вперше зайшла до лікарняної палати, то впізнала її по очах: схудле обличчя, інша зачіска, а очі лишилися такими самими — прекрасними блакитними, безмірно глибокими… Це величезне щастя, що такі люди були і є в моєму житті.— Розкажіть, будь ласка, про спілкування з менш досвідченими колегами. Як Ви передаєте їм свій досвід?— Чого сама свого часу навчилася від розумних людей, того і їх навчаю, підказую. Кілька років читала курс основ теледраматургії в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Зі студентами працювати теж цікаво і, безперечно, відповідально. Звичайно, якщо це людям потрібно, то ділюся всім, чим можу поділитись. Я зараз заступник директора Дирекції мистецьких програм. На цій посаді років зо три, а була головним редактором, спочатку — ведучою. Якщо мій досвід цікавий молодим, то мені приємно щось добре їм передавати, бо все справжнє повинно продовжуватися. — Нелю Іванівно, розкажіть нашим читачам, як створювалися улюблені багатьма передачі “Знакова постать”, “Тарасова доля”, “Сторінки радіокниги пам’яті” ( про Голодомор). Ці передачі цікаві людям, які справді відчувають себе українцями.— “Знакова постать” — це проект Леонтія Антоновича Даценка, директора нашого каналу. Дуже вдалий проект, що триває вже понад п’ять років. Популярність його не зменшується, люди охоче слухають. Завдяки йому ми маємо змогу розкрити слухачам долі найцікавіших людей, дарованих Україні самим Богом. Ідея створити програму зі свідчень очевидців Голодомору виникла тоді, коли активно почали відкривати архіви, на повен голос говорити правду. Наближалися 75-ті роковини Голодомору. І ми вирішили записати голоси очевидців цієї трагедії. Звичайно, нам відкрилися факти дивовижні у своїй жахливості. Але це теж дуже потрібно, доки ці люди живі, доки ще можна записати ці страшні свідчення. “Тарасова доля” — передача, що звучить з 14 липня 2008 року, а триватиме до 22 травня 2010-го — до дня перепоховання праху Шевченка на Чернечій горі. Передача популярна. Коли готуюся до цих передач, мені дуже багато доводиться перегортати матеріалів, вишукувати цікаві факти. І я знаходжу часто маловідомі й такі цікаві деталі з життя Тараса Григоровича! Це важка, але така вдячна праця, це так цікаво, що неможливо передати! Здається, ми читали біографію Кобзаря, багато знаємо, але відкриваються такі несподівані подробиці з його життя, що справляють дуже сильне враження. Ось наприклад, знаходимо в біографії цікавий рядок про зустріч Шевченка з молодим художником. І починаємо вивчати архіви, листування, щоденники, щоб зробити з цього п’ятихвилинну розповідь. Доносячи це до слухачів, самі збагачуємося. До речі, щоденник Тараса Григоровича зараз став дефіцитним виданням (обов’язково треба перевидавати). Якось до мене зателефонував слухач на ім’я Володимир і сказав, що вони з дружиною вже літні люди, і він хоче передати нам дві книжки — щоденник Шевченка, виданий 1934 року, і ще одну прекрасну книжку — “Спогади про Тараса Шевченка” (видавництво “Дніпро”, 1982 рік). Цю книжку теж обов’язково треба перевидавати, вона надзвичайно змістовна. Працюючи над цим проектом, я заповажала Інтернет. Звичайно, різне можна там знайти, і занадто часто це “різне” оглуплює людину. Але важливо, що шукати. Там дуже багато цікавого, потрібного. Користування Інтернетом великою мірою заощаджує час дослідника.— Зупиніться, будь ласка, докладніше на своїй режисерській кар’єрі.— Знаєте, я ніколи не мріяла бути журналістом. А мріяла я, вже після “балетного” періоду, стати актрисою. Але це лишилося моєю непроспіваною піснею — в душі я завжди була актрисою і помру нею. Але коли прийшла вступати до театрального, набирали дівчат на амплуа героїнь — високих, ставних. А я — така маленька, худенька… Я грала в народному театрі, потім у професійному ляльковому. У мене була одразу головна роль братика Іванка в казці “Сестричка Оленка та братик Іванко”. Проте я витримала там лише рік — не змогла працювати за ширмою. І пішла навчатися на журналістику, закінчила Київський університет. А пізніше поїхала на вищі режисерські курси до Москви. Фільми знімаю авторські: я — автор сценарію й режисер в одній особі. У цьому є і позитив, і негатив. Але для мене це добре. Люблю таку авторську працю — ти почав, ти й закінчив. Власне, я все життя намагаюся вдосконалювати своє мистецтво на радіо і телебаченні. Треба вміти підібрати музику. Це надзвичайно важливо — музично-шумове оформлення часто діє набагато сильніше, ніж багато слів. І постановка кадру, і цікаво поданий документ, і вдало поставлені мізансцени в постановочних кадрах — словом, усе мистецтво. Усі мої фільми робилися на “Укртелефільмі” й ішли спочатку на УТ-1, потім на УТ-2 (Другому державному каналі, який успішно ліквідували). Тепер ці фільми можна бачити на ДТРК “Культура”, УТР. Їх продали на різні канали. І тепер мої знайомі інколи повідомляють мене, де вони йдуть. Це ж біда “Укртелефільму” — прекрасні роботи, зроблені на цій студії, майже ніде нині не побачиш, як і фільми інших колись потужних українських кіностудій.— У Вашій роботі журналістська праця поєднана з художньою…— Усе життя так. Дуже поважаю людей, які вміють добре робити інформацію — хронікерів наприклад. Але я журналіст не такого спрямування: люблю аналітику. Маю щастя знімати фільми про тих людей, які цікавлять мене. Здебільшого це люди мистецтва. Я дуже вдячна “Укртелефільму” за те, що мені дозволяли самій обирати своїх героїв. — Нелю Іванівно, що за картинка висить над Вашим кріслом?— Її намалював мій син Дениско, коли йому було шість років. Вона називається “Олень з маминої Казки”. Він малював по вісім годин щодня з шести рочків. Удома ми робили виставки його робіт. А учасником професійної виставки син став після того, як не стало його. Він трагічно загинув дев’ятирічним. Знайомі хлопці-різбярі, що різблять іконостаси для храмів, за покликом власної душі зробили рамки для робіт мого сина. Якби не ця трагедія, він, напевно, став би хорошим художником.— Нещодавно Ви стали лауреатом премії імені Дмитра Луценка.— Премію цю присуджують за пропаганду української пісні, за досягнення в творчості. Мені вона дорога тим, що серед її лауреатів є люди, яких я дуже люблю, — Раїса Кириченко, Анатолій Пашкевич, Ігор Поклад, Віктор Шпортько, Олександр Василенко… Мені дуже комфортно в цій родині. З 2001 року я веду вечори, присвячені пам’яті Дмитра Луценка, пишу сценарії до них. Вони відбуваються напередодні дати народження поета — в середині жовтня. Віднедавна ці вечори перетворилися на вечори пам’яті: Дмитра Луценка, Раїси Кириченко, Анатолія Пашкевича. Зняла я також і фільм про Дмитра Луценка.— Нелю Іванівно, які у Вас творчі плани?— Дасть Бог, будуть нові програми. У травні маємо закінчити проект “Тарасова доля. День за днем…” Також на прохання слухачів хочемо зробити компакт-диски з наших Шевченківських п’ятихвилинок. — Чи є у Вашому оточенні люди, працю яких особливо цінуєте і хотіли б їм передати подяку через нашу газету?— Таких людей багато. Виокремити когось складно. Побажаю успіхів і перемог усім, хто на совість робить свою справу, велику чи маленьку, в ім’я того, аби цей світ ставав кращим.— А що цікавить Вас особисто у сучасному медіа-просторі?— Телевізор дивлюся зараз мало, люблю більше читати газети, бо теленовини сьогодні — не для вразливих людей. Я загалом люблю читати, перечитувати класику. Шкодую, що не встигаю ознайомитися з новинками, романами-лауреатами “Коронації слова” тощо. Дуже шаную творчість Бориса Олійника і Ліни Костенко. Так, як сказав про матір Борис Олійник, в українській літературі не сказав ніхто. Коли я прийшла на “Укртелефільм”, перша моя робота була за участю Бориса Олійника. Він виявився таким простим, “незабронзовілим”, так щиро йшов на контакт. Борис Олійник був комуністом, за що його засуджували теперішні патріоти. Так, до цього можна ставитися по-різному. Я сприймаю його як людину, яка нікого ніколи не зраджувала. Я теж була секретарем партійної організації у ті часи, коли велися розмови про дискредитацію партії. Але я вийшла на трибуну і відкрито сказала про те, що партію ніхто не може дискредитувати, крім самої партії. І закликала віддати палаци, що їх місцеві партократи побудували собі в Полтаві, дітям, які лежали в жахливому приміщенні туберкульозного диспансеру, бо по тих дітках вночі бігали пацюки…— Які Ваші політичні симпатії сьогодні?— Не зраджую нашого Президента. Вважаю, що до цієї людини ми значною мірою ще не доросли. Коли ми з Анатолієм Паламаренком читаємо вірш “Пророк”, бачимо аналогію. Господь послав кроткого пророка людям, який вів їх до світла. А вони його закидали камінням, і тоді Бог дозволив їм обрати царя-тирана. Віктор Ющенко у сьогоднішній системі влади зв’язаний по руках і ногах, так уже постаралися деякі “вболівальники за народ” обмежити владу Президента. Я не змінюю своєї поваги до нього. Дуже імпонує мені діяльність Григорія Омельченка. Щоправда, на злочини, що він викриває, ніхто не поспішає реагувати.— Нелю Іванівно, що Ви найбільше любите в житті?— Хоч це, мабуть, звучить пафосно, та знову скажу, що люблю людей. Не можна не любити Людину з усіма її недоліками, не поважати її божественної сутності. У природі люблю весну, особливо ранню. Якщо перестати радіти життю, перестати бачити красу, неможливо вижити в цьому світі. Чого ми варті без любові?Спілкувалася Людмила ІЛЬЄНКО 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment