ГАЗЕТА ЛЮДСЬКОЇ ЕТИКИ

Подаю статтю, в якій обґрунтовую, чому сьогодні роль “Слова Просвіти” в українській культурі дуже вагома, а тому маємо зробити все можливе, щоб якомога більше людей читало і передплачувало це видання. Сподіваюся, що ця стаття допоможе згуртувати читачів і передплатників.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,прес-секретар Києво-Могилянської академії,редактор відділу журналу “Всесвіт”Свою соціолінгвістичну працю “Мова і політика” мовознавець Лариса Масенко, завкафедри української мови Києво-Могилянської академії розпочинає з епіграфа, взятого з “Блудних синів України” Євгена Сверстюка: “…Ознакою нормального культурно-духовного життя буде відсутність розмов про національні проблеми”. Здається, що ця сентенція доречна й досі: ми живемо в часі, коли національні проблеми й утвердження національних основ України постають нагальною проблемою. Україна шукає своє європейське мотто, наша країна має успіхи на світовій торговельній арені, утверджуються демократичні засади організації суспільства, основи громадянського суспільства, розвивається виробництво… Але й досі не розв’язаною лишається проблема утвердження української думки в Україні.Часом національне перетворюють або на націоналістичне з усіма ідеологічними конотаціями, або на профанізоване народне, коли поняття українського народу постає химерною ілюзією. У будь-якій країні, зокрема Росії, національні інтереси першочергові. У нас передовсім інтереси або олігархії (на жаль, не української за способом мислення), або ж інших держав і “українських” прочужодержавних сил. Усе це формує в Україні ауру сюрреального абсурду: український народ — найвища державна цінність, натомість український громадянин стає нікому не потрібним, система державного врегулювання не знає, як поводитися з проблемами конкретної особистості, натомість з екранів можновладці люблять оперувати великими узагальненими категоріями. Тому й Україна перетворюється на ефемерну країну. Те, що може порятувати від безодні забуття, — це український духовний простір, у якому всі слова зводяться до одного — “Україна”. 

І це не ідеологема, не порожня риторика, а реальна потреба вберегти національні основи від руйнації. Велич України — в її історії, в сторінках боротьби за утвердження національного “Я”. Тому і захотіли росіяни, знімаючи “Тараса Бульбу”, показати, що козацтво — споконвічний “оплот” російського самодержавства. І сьогодні хтось хоче довести, що Тарас Шевченко чи Іван Франко, мислителі й письменники, які в слові створили національну ідентичність, — лише звичайні мізерні людішкі з такими собі проблемами і психологічними неврозами. Ці погляди тиражують у медіа, вони актуалізуються в просторі культури (з’являються відповідні театральні вистави). Усе робиться для того, щоб велич минулого спотворити і знизити до наших часом плебейських стандартів, коли величина думки пропорційна можливості отримати від цієї думки фінансовий зиск для власної кишені. Ось він, наш український час ХХІ сторіччя, час страченої і втраченої духовної Атлантиди, коли людина більше не хоче йти вгору, бо потрібно витрачати занадто багато енергії та сил. Саме в цьому часі доводиться існувати: в часі зброї, агресії, цинізму, коли добро і зло змішалося в такій веремії, що чи не вперше не знаєш, за кого голосувати, бо ж пройдуть усе одно “не ті”. І доводиться обирати з “двох зол”, аби не опинитися громадянами колонії, керує якою президент-зек. У цій ситуації головне — й надалі триматися разом, утверджуючи силу національної, якщо хочете, гордості. Й це не гріховна гординя, не національна пиха, а відповідь на засилля порожнього дешевого кітчу, який лізе у вікна й у двері до української оселі. У такому разі важливо (і потрібно) мати природний захист від цієї ординської інформаційної навали, яку ми впустили у свій дім у формі абсолютно безглуздих російських мильних “тюремно-злочинницьких” серіалів, українських політичних ток-шоу чужою мовою та з пропагуванням інтересів чужих держав, які висловлюють “какби” наші українські політики, звинувачуючи одне одного в брехні й ницості. Безперечно, в Україні повинна бути власна українська газета. Для мене культурологічний тижневик “Слово Просвіти” — чи не єдина можливість прочитати докладні матеріали про тижневі події української культури, написані з українського погляду. Не хочу протиставляти це видання іншим всеукраїнським газетам — зокрема таким, що мають і російськомовну версію. Річ у тому, що там, де існує ось така “мила” і безконфліктна двомовність (й орієнтація на читачів, які володіють або лише однією мовою, або двома мовами, бо ж ніколи не повірю, що громадяни України, які проживають на українській землі, маючи українську освіту, купують російськомовну версію газети, бо зовсім не знають української мови), завжди існує небезпека стати заручником не-української думки, яка просто надходить до читача в чорно-білих шатах української абетки (бо ж не знаєш, хто з авторів газети якою мовою оригінально готує публікацію). У “Слові Просвіти” почуваєшся вільно, відчуваючи передовсім розуміння і суголосність матеріалів твоєму серцю. А розуміння — те, чого сьогодні бракує найбільше і чого ми з вами так наполегливо прагнемо. 52 випуски тижневика “Слово Просвіти” впродовж року можуть, скажу без перебільшення, замінити те море брехні, хамства і цинізму, яке маємо на екранах. Але навіть більше. Даруйте, що входжу в питання економічного зиску, але ті кошти, які варто віддати за газету, можна заощадити, якщо вимкнути телевізор під час вечірніх вистав розлогих, “як море” “свобод цинічного слова” для глядачів із “цинічним розумом”. Заощаджена електроенергія від вимкненого телевізора (себто і заощаджена частина з родинного бюджету, а ще — заощаджені нервові клітини) надасть можливість придбати газету чи передплатити її, убезпечивши себе від неправди й забезпечивши себе надійним джерелом української інформації. Саме тому сьогодні важливо передплатити на 2010 рік “Слово Просвіти”, що я й сам збираюся зробити. Розумію, що, скажімо, в Києві в деяких центральних столичних кіосках преси ще можна придбати цю газету. Хоч сам я часом ставав свідком доволі неприємних “мін” на обличчях продавців, коли хотів придбати “Слово Просвіти”, ніби запитую не про газету, а про шпигунську розвідку в чужій країні. Не можу збагнути, чому й досі, в ХХІ сторіччі, українськомовні видання (українськосвідомі за духом) видаються настільки небезпечно-ворожими для декого з киян-продавців кіосків, які, певно, читають здебільшого тільки “2000” або “Бульвар”. Сьогодні ми вкотре опиняємося в ситуації трагічного не-знання. Не відомо, хто за кілька місяців стане очільником України, ми не знаємо, якою в такому разі буде пріоритетна українська (чи тільки формально, чи й насправді у своїй суті). На відкритті меморіальної дошки Євгенові Поповичу Ліна Костенко делікатно пожартувала: “От якби прийшов Кличко та й відправив усіх цих кандидатів у нокаут”. На жаль, Клички не балотуватимуться на посаду Президента України. А обирати доведеться з “двох зол”, бо навіть вибір “проти всіх” може бути небезпечно перекинутий на користь кандидата Противсіх. Поява таких кандидатів — вияв того самого сюрреального абсурду, в якому проходить передвиборна кампанія 2009—2010, увінчана фінансово-економічною, пандемічною та морально-етичною чумою. Тому й важливо “застрахувати” ще цього року свій духовний простір на весь 2010 рік. І “Слово Просвіти”, по суті, — одне з видань, що зберігає граничну етику українського життя, концентруючи журналістську увагу на темах національної пам’яті, на цінностях роду й сім’ї, на важливості представлення української культури у світі. Вірю, що тижневику “Слову Просвіти” бути, а українському Слову жити на шпальтах цього важливого видання, роль якого вся Україна поки що так і не оцінила. І не лише як “просвітянський орган” має позиціонувати себе це видання, а як українська газета, яка працює задля утвердження основ національного буття. Вірю, що така журналістика — виважена, фахова, свідома, українська — вкрай потрібна, щоб ми з вами не потонули в морі інформаційної бездуховної брехні.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment