ВИХОВУВАТИ ПОЧУТТЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ДОЛЮ НАЦІЇ

Левко Лук’яненко — академік Академії наук Вищої школи України, філософ, письменник, політик, громадський діяч. Усе життя присвятив відстоюванню українськості, за що його за радянських часів засудили до смертної кари, яку замінили 15-річним ув’язненням. Відбувши перший термін, став одним із засновників Української Гельсінкської групи, знов отримав 10 років тюремного ув’язнення і 5 — заслання.У незалежній Україні був народним депутатом України трьох скликань, нині голова Ради старійшин УРП “Собор”, автор кількох книжок. Нагороджений Почесною відзнакою Президента України, медаллю Св. Володимира “Борцям за волю України” від СКВУ та відзнакою “Офіцерський хрест з мечами” від СОУ. На наше прохання Левко Григорович поділився думками про сучасну політичну ситуацію та її причини.

— Левку Григоровичу, якою Ви бачите нинішню передвиборну ситуацію?— Теперішня політична ситуація склалася в результаті виборів Президента 2004 року й діяльності сформованого потім уряду. Люди, які підтримували кандидата Віктора Ющенка, пам’ятають його програму “Десять кроків назустріч людям”. Це прекрасна програма. Там був важливий пункт: “Бандити сидітимуть у тюрмах”. 

Коли Ющенко став Президентом, треба було усунути Генерального прокурора Піскуна, пов’язаного з олігархами. Коли він цього не зробив, я зрозумів, що боротьби з бандитами не буде, бо в оточенні Президента були люди, які мали на нього вплив і були з Піскуном у згоді. Знаючи про цей пункт програми, багато порушників закону повтікали з України, бо боялися, що їх заарештують. Проте Ющенко замість того, щоб виконати програму і покарати хоч найбільших злочинців, відповідальних за створення духу бандитизму й грабіжництва в державі, їх легалізував, почав з ними спілкуватися як з рівними. Це була друга найбільша політична помилка Президента. Він створив труднощі, які протягом майже п’яти років Україна не може подолати. Легалізація бандитів призвела до створення потужної опозиції у Верховній Раді. Якби не ця обставина, опозиція була б слабшою. Її здебільшого складає промосковська п’ята колона (частина Партії реґіонів і комуністи), яка мріє не про Україну, а про власні багатства, хоче повернути Україну під владу Москви і перетворити її на Малоросію. Опозиція весь час блокувала роботу парламенту. Законодавчий орган лихоманило.     В опозиції до влади Кучми Ющенко був першою особою, другою була Юлія Тимошенко. Це ми бачили під час виступів на багатотисячних мітингах на Майдані. Президент запропонував кандидатуру Юлії Володимирівни на посаду прем’єр-міністра. Ще одна його велика помилка: замість того, щоб нормально співпрацювати з урядом і досягнення Тимошенко розцінювати і представляти народові як спільні, він став у конфронтацію і постійно боровся з Тимошенко. Люди це бачать. Тому його рейтинг почав стрімко знижуватись. Я займався виборчою статистикою, знаю, як змінюється динаміка. База, з якою ми підійшли до цих виборів: розчарування в Ющенкові й пошуки нової кандидатури.Діяльність Юлії Тимошенко заслуговує на повагу виборців. Звичайно, уряд також багато чого не зробив, навіть з того, що міг.Можна скласти і позитиви, й негативи в роботі Президента, прем’єра і будь-якого іншого політика. Той, хто працює, не може не помилятися.— Прихильники Президента стверджують, що в нього замало повноважень. Чи міг він реально усунути Піскуна, покарати порушників закону?— У Верховній Раді на той час було на два прихильники владної коаліції більше (“Наша Україна” і БЮТ). Ющенко міг вийти з пропозицією про зміну Генпрокурора до Верховної Ради, вона затвердила б цю кандидатуру. З цього треба було починати боротьбу з організованою злочинністю. Процедура зміни Генпрокурора така: Президент за згодою Верховної Ради призначає і звільняє Генпрокурора, отже, від нього залежало звільнити Піскуна — відпоручника олігархів і призначити нового прокурора.19 січня, коли Президент ще не склав присяги, я був у нього на прийомі й пропонував покарати злочинців, які порушували виборче законодавство. Він не прислухався. Потім у Верховній Раді я зробив запит до Генерального прокурора з клопотанням порушити кримінальну справу проти Кучми, Януковича, Ківалова й Медведчука, які організували були фальсифікацію виборів у масштабах всієї України. На засіданні Верховної Ради зачитали депутатський запит, але результату не було. Президент Ющенко дивно використовує своє право нагороджувати громадян України. Він, наприклад, нагородив колишнього Генпрокурора Потебенька, який не розкривав убивство В. Чорновола, а навпаки, маскував і заплутував. Нагородив фальсифікатора виборів Ківалова, а активістів Української Гельсінкської спілки, що життя не шкодували в боротьбі за незалежність України, відмовляється нагородити. — Націонал-демократи знову роз’єднані, висунуто кілька кандидатур. Чому?— Це нормальна українська ненормальність. Хтось із кандидатів технічний, тобто його висунули за згодою олігархів, хтось висунув себе сам, але він також відіграє роль технічного. З боку національно-демократичних сил це Костенко, Гриценко, Тягнибок, ще дехто. В олігархів так само: Янукович, Богословська тощо. Українцям важко зійтися на одній кандидатурі. І не тільки нашій стороні, а й опозиційній. Але в Партії реґіонів і в комуністів є партійна централізація, вони організованіші. Ті, чия ідеологія близька до Партії реґіонів, зменшать кількість голосів за Януковича. Але менше, ніж у демократичних сил. Проблема ускладнюється тим, що БЮТ — не ідеологічна сила. Хоч патріотичніша, ніж Партія реґіонів: вони більше розмовляють українською мовою, визнають українську державність, не тягнуть Україну під Росію. Там є патріотичні люди, але в них немає ідеології будівництва української України. Якби мали українство в душі, маючи мільйони, могли б друкувати патріотичні книжки, щоб змінити книжковий фонд у бібліотеках по всій Україні. За Україну борються окремі патріотичні письменники, журналісти тощо, друкують прекрасні книжки по тисячі-дві примірників власним коштом. Якби книжки виходили сотнями тисяч примірників, то змінювали б свідомість української нації. А багаті люди, і ті, які в БЮТ, цим не займаються. Вони не створили навіть українського телеканалу, хоч мають фінансові можливості. Це свідчить про те, що вони бізнесмени, підприємці, їхній ідеал — не самостійна велика Україна, а збільшення власних статків. Душа їхня не тут, а десь на острові, куди вони літають відпочивати. — Як об’єднати патріотів? — Якби об’єдналися націонал-демократи, з’явилася б третя сила. Зараз маємо дві надзвичайно потужні сили: олігархічна промосковська (комуністи і Партія реґіонів) та олігархічна проукраїнська. Для створення значної третьої сили потрібно, щоб туди влилася частина підприємців. Без капіталу третя сила буде ідеологічно правильною, патріотичною, але боротися без великих грошей з олігархічними гігантами неможливо. Олігархи всі недостатньо українські. Литвин навів статистику, що 50 найбагатших сімей в Україні володіють 124 мільярдами гривень. Це майже половина державного бюджету. З них лише вісім сімей українських. Великий капітал непатріотичний. У другий тур, вважаю, вийдуть Віктор Янукович і Юлія Тимошенко. Тоді треба голосувати за Тимошенко.Цей ніби складний виборчий процес насправді виявляється надзвичайно простим. Тягнибок, Костенко, Гриценко, Ющенко наберуть мало голосів, щоб пройти до другого туру. Костенко вже балотувався. Тоді треба було зібрати мільйон підписів, щоб зареєструватися. Він зібрав два мільйони. А проголосувало за нього близько півмільйона — лише четверта частина тих, хто підписався. Його промови глибоко патріотичні, гасла чудові: українське виробляй, українське споживай, українське захищай, а рейтинг низький. Рейтинги Тягнибока зростають, але не настільки, щоб конкурувати з головними претендентами. Те саме стосується всього нашого флангу. Якщо хтось із кандидатів на посаду Президента цього не розуміє, то виникає питання: чи він досвідчений політик, чи аналізував результати всіх виборів із 1990 року?— Чи не шкодуєте, що висували свою кандидатуру в Президенти на перших виборах, а не об’єдналися всі разом, щоб підтримати кандидатуру В’ячеслава Чорновола? Можливо, він тоді переміг би?— Він не переміг би. Тоді не дано було історією перемогти націонал-демократові. Це було так. У вересні 1991 року ми зустрілися втрьох: Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл і я. Ми мали тоді значний вплив у суспільстві. Я був головою УРП, Горинь — головою секретаріату Руху, Чорновіл — у керівництві Руху. Вирішили, що кандидатом у Президенти висуватимуть мене. Почали проводити переговори з різними організаціями, хто нас підтримуватиме. Приблизно через місяць, попри домовленість, Чорновіл висунув власну кандидатуру. А до моєї підтримки вже підключилося Товариство політв’язнів і репресованих, інші організації. Відступати було незручно. Соціологічних досліджень таких, як тепер, тоді не було, рейтингів ми не знали. З нашого боку був ще Ігор Юхновський, Леопольд Табурянський і Гриньов. Коли ми всі поїхали агітувати по Україні, то мали певні пільги. Нам надавали можливість виступати на обласному телебаченні, з нами їздили журналісти, записували. Я об’їздив 24 області, виступав щодня по 5—6 разів. Говорив: “Ви можете обрати президентом чи мене, чи іншого, але благаю вас обрати незалежність України”. До цього закликав кожен із нас. Те, що близько 91 % проголосували за незалежну Україну, було й завдяки нашій агітації. Вибори Президента тоді виграти було неможливо, бо сили були неспівмірні. Кравчук спирався на комуністичний апарат. У кожній області, районі ЗМІ, друкарні, транспорт тощо були в їхніх руках. На той час міг перемогти лише кандидат від комуністів: чи Кравчук, чи хтось інший. Кравчук набрав понад 60 % голосів. Із третиною голосів президентом не стають. А що нас аж п’ятеро агітували за незалежність, то це великий плюс.— Як буде, якщо переможе Тимошенко?— Це незрівнянно кращий варіант, аніж перемога промосковського неграмотного Януковича. Кожний політик дбає про власний авторитет і утримання влади. Тому шукає союзників і визначає, хто його конкуренти або супротивники. І Тимошенко також це робитиме. Якщо вона переможе, її перемога не буде значною; якщо переможе Янукович — то також з невеличкою перевагою. Якщо Юлія Володимирівна переможе, інша сторона може стати в позицію невизнання. Будуть судитися. Знову почнеться перетягування каната. Тому Юлії Володимирівні потрібні союзники. Було б доцільно створити неформальне об’єднання, коаліцію національно-демократичних сил, яка стала б її союзником і могла допомогою на неї впливати, щоб проводити українофільські рішення. — Що робити українцям, патріотам, тим, які не займаються політикою? — А треба зайнятися, бо якщо вони нею не займатимуться, то вона ними займеться. Вісімнадцять років ми живемо в країні, яка вирвалась із трьохсотлітнього рабства, а наша держава не працює над вихованням населення в державницькому дусі, не займається ідеологічною роботою, спрямованою на те, щоб подолати в свідомості людей антиукраїнські поняття, міфи, нав’язані за часи залежності. Політична ідеологія — це ікс фактів, явищ, витлумачених в антиукраїнському дусі. Наприклад, поколінням українців втлумачували, що Мазепа — зрадник українського народу. Для того, щоб люди не засумнівалися в цьому, запровадили тотальну цензуру й заборонили історичну літературу. Здобувши незалежність, треба було поширювати історичні відомості про Конотопську битву, Мазепу, Полтавську битву тощо. Розвінчати міфи про Леніна, Сталіна, комуністичну партію. Державні діячі України мали б скласти ґрунтовний план патріотичного виховання нації, поширення української національної ідеї. Проводити його роками, щоб цей план переходив від одного уряду до другого. Вкрай необхідно телебачення зробити українським. До 1991 року ми не мали власного інформаційного простору. 1992 року в Україні ухвалили Закон про приватизацію і почали продавати телеканали. Охмакевич, який був головою Держтелерадіо, покликав мене — голову УРП і запропонував купити канал за 50 тисяч доларів. “Будете 16 годин на добу говорити, що УРП вважатиме за потрібне”. Ця сума тоді була для УРП такою, як тепер 5 мільярдів доларів, наша партія таких грошей не мала. Купили не українці. 18 років телебачення нищить українство, наші звичаї, традиції, відриває молодше покоління від старшого. Та сама проблема й з друкованими ЗМІ. Україна окупована російськомовними й ідейно чужими ЗМІ. Держава повинна була їх українізувати. Вона цього не робить. І тут є простір для роботи не тільки Президента й прем’єр-міністра, а й кожного свідомого українця. Наприклад, ідете в магазин, там продавчиня українка, а відповідає російською. Кожен патріот має сказати: “Дівчино, згадай мову своєї матері, ти ж красивого українського роду”. Якби в серці кожного українця було почуття відповідальності за долю нації, кожен знайшов би що робити, відстоював би українство, інакше ризикуємо втратити не тільки свою культуру, а й землю.Спілкувалася Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment