Національний музей Тараса Шевченка у ці похмурі осінні дні вітає відвідувачів яскравими барвами й життєрадісно-містичними композиціями нещодавно відкритої виставки з інтригуючою назвою “Зустрічі з Сальвадором Далі” львівського художника Михайла Демцю.
Леся СЕЛЕЦЬКА Самого майстра можна назвати якщо не наступником, то принаймні послідовником маестро перформансу — несподіваного і несамовитого Далі. Чого лише варті такі його “витівки”, як триметровий пейзаж, намальований просто посеред французького міста, одноденний майстер-клас зі створення десятиметрового полотна в прямому ефірі. Або чутки про те, що художник амбіційно купив собі ділянку землі на Личаківському кладовищі неподалік від могили Івана Франка.
Михайло Демцю вже має певну репутацію серед європейських приватних колекціонерів і шанувальників мистецтва. Можливо, деякі з його несподіваних ідей і веселих експериментів досить екстравагантні, але завдяки їм митець зумів отримати не одне замовлення. Наприклад, якось художник купив білу порцелянову вазу відомої компанії-виробника ексклюзивних речей зі скла, кришталю та порцеляни, розмалював її й презентував на німецькій виставці. Після цього фірма запропонувала йому створити авторську серію. Так несподівано він став єдиним з українців, хто приєднався до славетних митців, які співпрацювали з цією компанією, — Сальвадора Далі, Енді Воргола та інших.Але полотна Михайла Демцю нічим не нагадують твори Сальвадора Далі. Експресіоністичні зображення гір, міських вуличок, пейзажі з узбережжями Іспанії та Бретані асоціюються з полотнами Кандинського, а можливо, навіть ближчі до пензля Ван Гога. Проте кольорова феєрія, неповторна енергетика сповнених жаги життя картин проймають “до кісток”, накривають хвилею чистої радості, властивою зустрічі зі справжнім мистецтвом. Художник не обмежує себе одним жанром — натюрморти, портрети музик, гуцулів й гуцулок у народних строях, дикий біг вогняних коней… На центральному полотні виставки — картині із серії “Зустрічі…” — загадковий фіолетовий чоловік із вусами, який може бути й уособленням Далі, й автопортретом. Зручно вмостившись, таємничий незнайомець сидить у кріслі, яке й саме ніби загадково підморгує, а на передньому плані пурхає жовта пташка як втілення невловимого часу. Сам художник інтерпретує цей образ у стилі Далі: “Пташка відлетить, і тоді з’ясується, хто там сидить”. Поряд на полотні — букет із жовтих канарок в зеленоокій вазі, з іншого боку — ще один симпатичний “канарковий букет”. Ці картини за тематикою і втіленням нагадують полотна Марії Примаченко з її дитячо-мудрими образами. Хоч, на мою думку, авторський стиль найкраще передає полум’яна амазонка на коні, що мчить просто на глядача, — сильна, неприборкана й вільна. Серія “Зустрічей…” ще не закінчена — автор планує принаймні 30 робіт. Готова лише половина, і більшість із них все ще за кордоном. Але навіть без них виставка справляє незабутнє враження. Роботи Демцю зачіпають щось у душі — можливо, його яскраві оптимістичні кольори зачаровують нашу внутрішню дитину, а може, прості мотиви пробуджують у кожному з нас мудреця-характерника. Неповторний світ художника, що виріс, визрів і сформувався на ґрунті національного мистецтва, але інтегрував до західноукраїнських малярських традицій європейські, не лишає байдужим нікого.
