БЛАТНЯК ЯК ФОРМА ТИРАНІЇ

Сергій ТКАЧЕНКО, головний редактор журналу “Ятрань”, Нью-Йорк — КиївКорінний киянин Віктор Некрасов не міг жити в рідному місті, бо в його часи там правило бал радянське комуністичне лицемірство. Мені, дарма що й не корінному — з діда-прадіда — киянинові, навіть власну щорічну відпустку важко провести в нашій столиці, бо вона справляє враження міста, окупованого русофонами, в якому українська мова знов — укотре вже в нашій історії — витіснена на марґінеси. Рятує те, що протягом кількатижневого перебування в Україні я більше часу проводжу на рідномовній периферії: не тільки як приватна особа, що прагне якомога ширше вивчити свій край, а й як редактор і видавець, що збирає серед творчої громади літературної глибинки свіжі матеріали для свого журналу. Минулого разу Київ уже першого дня моєї відпустки нагадав, “хто є хто” в Україні. Коли по приїзді з Бориспільського аеропорту на площу Перемоги, де мешкаю, ми з братом Всеволодом, весело обговорюючи літературні новини, зайшли в пункт обміну валюти, до мого слуху долинули слова, сказані за нашою спиною: “Тіше тут! Понаєхалі”. Вражено обернувшись, я пересвідчився, що автор тих слів — якийсь тип, що стояв за нами, і зрозумів: нас, киян, він сприйняв за приїжджих, скоріше всього за западенців, адже ми привселюдно розмовляли українською мовою!.. Ледь стримуючи емоції, я дуже виразно пояснив тому телепню, хто тут “понаїхав” і кому слід забиратися звідси геть, якщо йому не подобається українська мова. Мої цьогорічні мандри пролягли на Волинь, де мені, вихованцеві центральноукраїнських степів, раніше не доводилося гостювати, тому й їхав туди — в край лісових героїв ОУН-УПА — з великим хвилюванням. Щоправда, у Західній Україні, в Галичині, зокрема в прилеглих до Волині областях, я вже бував: три роки тому на Івано-Франківщині та Львівщині, два роки поспіль на Тернопіллі. Моя “вилазка” в “Тернове Поле”, де ми з критиком Петром Сорокою виступили в його програмі на місцевому телебаченні, була здійснена саме перед тим, як у центральній київській залізничній касі я придбав квиток на нічний потяг до Луцька. Столиця колишнього Волинсько-Галицького князівства (а саме на такому порядкові слів, зважаючи на провідну роль Волині, наполягає львівський науковець Тарас Возняк) відразу мені сподобалась і старовинною архітектурою, і своїми привітними мешканцями. З письменниками, Шевченківським лауреатом Василем Слапчуком, поетесою Натою Гранич, прозаїком Олександром Клименком і перекладачем Володимиром Бичем я поспілкувався. З головою Волинської письменницької організації Ніною Горик ми навіть записали передачу на обласному телебаченні. Мій подальший шлях проліг у Лесині краї — знамените Колодяжне. У “маршрутці” Луцьк—Ковель, що трапилася дорогою, мене ошелешила вульгарна російська попса, що гриміла з динаміків і нещадно заповнювала кожну шпаринку салону. Я делікатно попросив водія вимкнути ту какофонію, на що він агресивно відповів: “А іншим нравиться!” Звертаючись до пасажирів мікроавтобуса, я запитав: “Хто хоче слухати блатняк — підніміть руки!” Онуки Клима Савура і Тараса Чупринки, потупивши зір, мовчали. Потім, подумки повертаючись до цього епізоду, я чомусь згадав слова Василя Стуса, сказані на презентації “Тіней забутих предків”: “Хто проти тиранії — встаньте!” У моїй практиці було чимало таких інцидентів. Пам’ятаю, коли два роки тому я на запрошення братів Бровченків їхав у їхню рідну Малу Виску, водії автобуса Київ—Кіровоград (судячи з їхніх розмов, українськомовні українці) теж “на всю котушку” “крутили” російський блатняк. Коли дійшло до пісні “Бутырская тюрьма”, я не стерпів і висловив протест. Інші пасажири мовчки терпіли цю гидоту. Їх вона, очевидно, не коробила й не обурювала. Втім, хтозна, може, вони вже й забули, що українці? Інакше звідки тоді у них таке “критичне ослаблення національного інстинкту самозахисту” (Лариса Масенко)? Повертаючись із Виски до Києва, я підсів у транзитний автобус й отетерів: ті самі водії. І та сама інфернальна “фєня”… Така характерна, на жаль, і для інших сфер нашого комунального життя. До миловидих дівчат, що працюють касирками в розташованій поруч із моїм київським помешканням крамниці, я завжди звертаюся рідною їм українською мовою (сам чув, як вони між собою розмовляють по-українськи), однак мені (й іншим покупцям) вони відповідають лише російською. Одного разу я не втримався і запитав: “Дівчата, вам ваші роботодавці забороняють обслуговувати клієнтів державною мовою?” Чорноброві красуні зомбовано мовчали, ховаючи очі. Така сама мовна ситуація і в розташованих неподалік від мого дому кафе, де я інколи обідаю і де також — “креоли, креоли, навкруг самі креоли”. Хтось зауважить: зараз, мовляв, перед державою стоять завдання значно масштабніші, аніж те, які пісні й якою мовою звучать в автобусах, крамницях і кав’ярнях України. Радикально не згоден з такою точкою зору, бо твердо переконаний, що коли люди щодня витрачають не одну годину, дістаючись на роботу і повертаючись із роботи (не кажучи вже про триваліші поїздки, пов’язані з відрядженнями й відпустками), внутрішній простір наших транспортних засобів і комунальних закладів стає невід’ємною частиною національного інформаційного простору, боротьба за який зараз точиться не на життя, а на смерть. Аналізуючи вкрай тривожні для України потенційні наслідки затвердженого російською Думою законопроекту про використання збройних сил РФ за кордоном, директор Національного інституту проблем міжнародної безпеки Володимир Горбулін і директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак у нещодавно опублікованій у “Дзеркалі тижня” статті акцентували, що для Росії значно вигіднішим результатом, аніж фізичне розчленування Української держави є формування васальних настроїв серед українських лідерів. Це саме стосується і широких верств нашої людності. Два роки тому в Інституті філології рідного мені Київського національного університету ім. Т. Шевченка відбулася науково-практична конференція “Функціональний простір української мови”, в якій взяли участь провідні вчені України, зокрема академік Микола Жулинський, літературознавець Юрій Ковалів і всесвітньо відомий професор-поліглот Костянтин Тищенко. На конференції підкреслювали, що мова — це своєрідний “дім” буття нації, й народ, як і окремий індивид, не маючи такої “домівки”, не може нормально існувати й розвиватися. Що ж нам, письменникам, залишається робити в ситуації, коли українці перетворюються на “внутрішню діаспору” (Ігор Лосєв), на “мешканців культурного гетто” (Сергій Грабовський)? Бити на сполох, як це зробив Дмитро Павличко, звертаючись до найвищих посадовців України у виступі в Національній опері з нагоди свого ювілею? Авжеж. Волати про допомогу до європейської та світової спільноти, як це нещодавно вчинила група наших інтелігентів (Леонід Кравчук, Левко Лук’яненко, Юрій Андрухович, Оксана Забужко та ін.)? Звичайно. Однак цього мало. Як мало і просвітницької роботи з окремими водіями і продавцями — хоч і це важливо, бо хто ж, як не національно свідомий письменник допоможе їм вийти на шлях істини? Потрібно — через такі організації, як “Просвіта”, НСПУ, НСЖУ, — тиснути на центральні й місцеві органи влади, вимагаючи від них встановлення на основі Конституції норм і правил інформаційної політики і неухильного їхнього дотримання в публічних місцях. Щоб у нас було так, як у цивілізованих країнах світу. Наша письменницька місія зумовлена історичною долею нашого народу, яка характеризується “гіпертрофованим зближенням понять Україна і література”, як слушно підкреслив у статті, присвяченій Шевченковій та Франковій візіям України, один із наших провідних науковців, доктор філологічних наук Григорій Штонь у торішньому березневому числі флагманського літературознавчого часопису “Слово і Час”. Долею, у відповідності з якою Слову надано повноважень більше, аніж рутинній державорозбудовчій практиці. P.S. Доки писав цю статтю, на сайті “Майдан” промайнуло повідомлення про те, що севастопольських восьмикласників на уроках російської мови змушують вчити тюремний жаргон: школярам дають завдання писати твори, вживаючи слова “пахан”, “общак”, “стукач”. Тим учням і їхнім батькам, які виступають проти цього нововведення, міська адміністрація обіцяє “проблеми з екзаменами”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment