ДИТИНСТВО — МОЯ НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ

Богдана Пилипчук — “Мирослава”, “Віра”, “Криця” — народилась 20.09. 1922 р. у с. Задвір’я Буського району на Львівщині, в багатодітній хліборобській сім’ї. Народну школу закінчила в рідному селі, середню — у Львові. Брала участь у суспільній праці в рідному селі: в товаристві “Просвіта” — “Сокіл”, хор, драмгурток; “Марійській Дружині”. Член “Юнацтва ОУН”, із 1941 р. — в робітничій сітці Львова. У підпіллі в Тернопільській області — з 1943 р. Мирославу заарештували 1948 року в Дрогобичі, засудив Львівський Воєнний трибунал за статтями 54 1-а, 11 на 25 років таборів, п’ять років позбавлення прав. Відбувала покарання в Сибіру — Тайшетському ОЗЕРЛАГу. Звільнена 1956 р., мешкала в Долині, працювала в лікарні. Із 1971 року живе у Львові.

Богдана ПИЛИПЧУКСпомини, спомини… Моє дитинство, моя недоспівана пісня… Що писати? Життя — це довга дорога, на якій і терни, і квіти… Я йшла тою дорогою… Якась велика мета — несвідома, напівсвідома — все гнала мене з рідного села, з-під рідної стріхи в незнані світи… Може, під впливом тих книжок, які часто приносив тато із бібліотеки “Просвіти”, а може, під впливом мами, двох братів, які часто згадували про свою науку у Львові, в академічній гімназії, а потім пішли в Українські Січові Стрільці, щоб здобути Українську Державу. Один із них був учителем у “Рідній школі”. Московські людолови замордували його в Замарстинівській тюрмі Львова.1927 рік. Ще рідна українська земля після світової війни зализує рани, а в селі Задвір’ї вже працює сезонний дитячий садочок при читальні товариства “Просвіта”. Нас, двох маленьких дівчаток, туди веде мій добрий тато. Ще одна сестричка має півроку, і моя дорога матуся лишається з нею в хаті, хоч до війни була у “Просвіті” активісткою. В хорі співала, і в драмгуртку виконувала головні ролі.Щоліта Львівське педагогічне товариство “Рідна школа” організовувало по всіх селах при читальнях “Просвіти” сезонні садочки, які закінчувалися святом Матері Божої 28 серпня, дитячим виступом.Діти знайомилися в садочку з природою, історією рідного краю — казки, вірші, співи, танці. Дітям прищеплювали любов до Бога, до України, до праці. У неділю всі разом ішли до церкви.1929 рік — пора мені та моїм ровесникам іти до школи. У селі дві школи — українська (так звана руська) і польська (польську колонію мазурів прислав уряд після війни з корінної Польщі). На українській землі — Польська держава. У двох школах були польські вчителі. Батьки хотіли “Рідну школу”, але уряд не давав дозволу. Ми, діти, вчилися таємно по хатах. У кінці шкільного року з батьками їхали у Львів до “Рідної школи імені короля Данила”, складали іспити (контрольні задачі), діставали свідоцтва. Так я вчилась у першому і другому класі.

Почалася пацифікація, учителів заарештували, і більше до нас вони не повернулися. У третій клас пішли в українсько-руську школу, де я навчалася до шостого. Після шостого класу всі мої однолітки, крім мене, навчалися у Львові. Я пішла вчитись у сьомий клас в польську школу, де вчителі на перерві не дозволяли розмовляти українською мовою. Це скріплювало наші сили, росло завзяття і міць, ненависть до ворогів…Малі діти скоро ставали дорослими… “Вчися, дитино, хай розум не спить. Чого навчишся — вода не забере, вогонь не спалить…”Крім школи, ще була Церква і “Просвіта”. Там ішла просвітницька праця. Всі мали заняття — від найменшого до найстаршого. При “Просвіті” були товариства: “Рідна школа”, “Союз українок”, “Сільський господар”, спортивне — “Сокіл”, протиалкогольне — “Відродження”, драматичний гурток, хори (просвітянський і церковний), при церкві — “Марійська Дружина”, ще й крамниця (кооператива) “Власна поміч” і молочарня. Взимку відбувався “Хліборобський вишкіл молоді” — вчили не тільки розводити сади, плекати тварин, вирощувати буряки, сою, а й українську історію, географію, літературу. Були різні курси: гігієнічні, куховарські, кравецькі, вишивки, трикотажу.Приїжджали інструктори зі Львова, працювали студенти. У кожній хаті були часописи (газети) для дорослих і дітей. Це все було в моєму селі та в усіх селах кругом.Ми, діти, до всього були цікаві, все хотіли знати, у всьому брати участь: у виставах, концертах, національних святах, фестинах. Я малою ученицею на концерті вшанування Тараса Шевченка читала вірш “Розрита могила”, а були ще вірші “Лічу в неволі дні і ночі”, “Б’ють пороги” та інші.1939 року, як прийшли московські “визволителі”, на концерті пам’яті Тараса Шевченка говорила вірш “Катерина”. Мав мій тато великий клопіт, бо я вивчила не той вірш, який мені дали. Довелося директорові школи на зборах пояснювати, що то були царські москалі, а не радянські.Дороги життєві нашого українського бездержавного скромного народу: які вони складні, тернисті. Хто його тільки не нищив: гуни, хозари, половці, турки, татари, “добрі” сусіди — москалі, ляхи, мадяри… А ми живемо на роздоріжжі, мов той фенікс, воскресаємо з попелу. Нас дуже багато розкидано по всіх континентах. Світові несемо хліборобську культуру, просвіту… Свою землю тільки обороняємо від ворогів, яких у нас так багато. Споконвічна квітуча земля спотворена Чорнобилем, заводами-гігантами, без яких міг би наш народ жити.Чому все так? Тисячі разів ставила собі запитання: чому ми не господарі на рідній землі, нам Богом даній? Тисячі причин, а може, менше?Ми дуже гостинні, всім довіряємо. Хто приїде в гості — нас із рідної хати виганяє. Чому? Українців поляки в корінну Польщу висилають, москалі всіх українців — у Сибір, а самі на наших землях панують. Чому? Відповідь намагались дати наші провідники: полковник Євген Коновалець, Степан Бандера, генерал Роман Шухевич, отаман Симон Петлюра, Микола Міхновський — усіх їх убила проклята Москва. Тисячі, мільйони жертв. Боротьба ще не закінчена, пам’ять ятриться свіжими ранами.1920 рік — закінчилася світова війна. Усі народи стали господарями на своїй землі. Наш край — у неволі, в ярмі. Немає спочинку. Під проводом полковника Євгена Коновальця утворилась Українська військова організація — УВО, яка не дозволяла Польщі закріпитися на українських землях.1929 рік — постала Організація Українських Націоналістів, у якої бойовий клич: “Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї”.У міжвоєнному часі — 1929—39 роки —тривала політично-виховна робота серед молоді. Народ гуртувався. Працювали громадські організації. То був бурхливий час. Ішла боротьба за існування українського народу. Дітям за всяку ціну треба було вчитися в гімназіях, фахових школах, у різних майстернях. Між українцями і поляками була велика, тайна і явна, боротьба за навчання, за місце праці. Утворювали приватні, платні школи, працювала кооперація, приватні майстерні, підприємства. “Просвіта” і Церква гуртувала всіх українців, закликала до жертовної праці, до любові. “В єдності сила народу”, “Свій до свого по своє”… Про ті часи багато написано.Хоч у час світової війни ми не здобули власної держави, народ гуртувався. За десять років наполегливої праці ОУН виховала чудову молодь. Коли настав слушний час, не завагалась віддати життя в боротьбі з німецькими і московськими ворогами за волю України…1939 рік. Німецько-польська війна тривала півмісяця, і Польщі не стало. Польською державою мирно поділилися Москва і Берлін.“Визволили” нас москалі. Почався грабунок. Перестали існувати всі суспільно-культурні товариства. У підпіллі зосталась одна ОУН. Почались арешти, виселення в Сибір усіх тих, кому дорога була Україна…1941 рік. Війна між гітлерівською Німеччиною й сталінською Москвою була для НКВС такою несподіваною, що енкаведисти, втікаючи, в жахливий спосіб закатували по тюрмах усіх політичних в’язнів. Море трупів понівечених, які розкладались, які не можна було пізнати… Серед рідних — плачі, жах, який не можна описати… Фронт відійшов на Схід, “непобєдіма красна армія” кидала зброю, масово здаючись німцям у полон.30 червня 1941 року. ОУН під проводом Степана Бандери, Ярослава Стецька у Львові проголосила Акт відновлення Української Держави.Ми вільні! Скрізь синьо-жовті прапори. Уряд Ярослава Стецька перебрав владу в свої руки. Відновлювалося громадське життя. Для німців це була велика несподіванка: відвойовані у Москви українські землі планували зробити своєю колонією. Гітлер вимагав від провідника Степана Бандери відкликати Акт проголошення Української Держави. Степан Бандера відмовився. Німецька поліція заарештувала уряд. Він опинився в німецькому концтаборі. ОУН перейшла у підпілля, готувалася до боротьби з німецькими загарбниками. Я в той час у Львові працювала на базі Окружного союзу “Кооператив”. Зі мною працювали молоді хлопці — сусід Юлько Скавинський і Богдан Куницький, син адвоката із сусіднього містечка Глинян. Богдан навчався в Українській академічній гімназії, 1940 року його заарештувало НКВС, засудило в процесі “59” на 10 років. Коли його везли разом із політв’язнями в Сибір, на пересилці в Бердичеві німці бомбили тюрму. Богдан із товаришами вирвався на волю, повернувся додому і став працювати в Союзі “Кооператив”.Богдан познайомив мене з Мирославою (Мірою) Чуйко, яка була членом “Юнацтва” ОУН. Вона стала моєю провідницею, проробляла зі мною матеріали про завдання ОУН. Я вивчила Декалог українського націоналіста, 44 правила поведінки, вивчала історію України, географію, літературу, правила конспірації, ходила на зв’язок, виконувала завдання організації.Почався шкільний рік, я звільнилася з роботи, пішла навчатись у хімічну школу, потім перейшла в торговельну. По закінченні працювала друкаркою в Ревізійному союзі “Кооператив”, у редакції “Господарського кооперативного часопису”, продовжуючи працювати в робітничій юнацькій сітці. Моєю провідницею стала Ганна Дубиняк, студентка медінституту. Ми організували свідомих дівчат з різних установ, з ними проводили політвиховну працю. Я вдосконалювала знання за сприяння політвиховниць Ганни Курило, Катерини Зарицької (“Мала”).Підтримувала зв’язок із дівчатами, передавала їм свої знання, виконувала різні доручення організації: розповсюджувала літературу, працювала в товаристві “Сила”, в читальні “Просвіти” біля церкви св. Юра. Після вишколу ми прийняли присягу в присутності провідниці “Думи” і провідника “Лисогора”, продовжували виконувати свої обов’язки.1943 року дістала через провідницю “Думу” наказ Проводу переходити в підпілля на Тернопільщину. Зголосилася до провідника “Уласа” в книгарню м. Підгайці на Бережанщині. Тут познайомилася з подругою “Гомін” і сільськими дівчатами-юначками.Провід Тернопільщини організував ідеологічно-червонохрестівський вишкіл, який проводили провідниці “Цека” — Оля Сліпа й “Уляна”. Після вишколу я працювала в Чортківській окрузі в розпорядженні обласної провідниці “Юнацтва” “Іскри” — Мирослави Юрчинської. До Чортківської округи належало п’ять повітів: Борщів, Заліщики, Бучач, Копичинці й Чортків.З “Іскрою” ми зустрілися в сестер-черниць. Вона вже мала великий досвід підпільної праці. Відважна, ідейна, скромна, освічена, серцем і душею віддана Україні, змінила моє псевдо “Віра” на “Криця”.Зробили кілька вишколів із повітовими, районними юначками в селах Ягільниці, Циганах, Сапогові, Кудренцях, Розсохачі, інших. Напружена праця тривала. Юначки заготовляли продукти харчування, лікарські рослини, бинти з домашнього тканого полотна, ходили на зв’язок, розповсюджували літературу. Скільки недоспаних ночей, все в дорозі, в дорозі…У теренах німці влаштовували облави, забирали молодь на роботи в Німеччину. Ми налаштували зв’язок у Гримайлівські ліси, куди відходили молоді хлопці у Повстанську Армію. Народ по селах у всьому допомагав, — усі як одна родина. Хлопці масово ішли на Волинь в УПА, знаючи, що Москва їх не пожаліє. Скільки в них завзяття і любові до рідного краю… 1944 рік. Наближався фронт. Було видно заграви, чути далекі відгуки війни.Лютневий ранок, негода: топиться сніг, болото. Сунуться московські “визволителі”, як чорна хмара, на нашу землю. Фронт зупинився на річці Стрипі майже на півроку…Уже є жертви — загинув окружний провідник “Еней”. Ми, “Іскра”, “Гуцулка” і я, хоронимо його вночі на Чортківському цвинтарі. Ще багато було жертв, доки фронт посунувся на Захід. За фронтом прибула совітська адміністрація з тисячами енкаведистів, з московськими партизанськими відділами “рубахою”, які вміли тільки грабувати мирний народ. Почались арешти, виселення в Сибір, облави. Повстанці гинули, але не здавалися… Багато книжок написано про ті героїчні часи, а ще більше буде написано. Багатотисячна героїчна армія УПА понад десять років вистояла у боротьбі з московським загарбником, не маючи власної держави, з такими світовими потугами, як Німеччина і Росія. То була така героїчна епоха, якої світ ще не знав. Ідея українського народу вічно жива.Друга половина 1944 року, фронт відійшов на Захід. Україну зайняли відділи НКВС. Облави, арешти — помагала їм більшовицька партизанка “рубаха”, “червона мітла”.В ОУН настали великі зміни. На місці повітів утворено надрайони і райони. Ліквідовано сітку “Юнацтво”. Юначок передано в актив. Скріплено зв’язок, санітарну службу УЧХ, господарську частину.Провідниця “Іскра” інформувала про дальший напрям праці. У Чортківській окрузі залишалася “Марта”, “Мотря”, “Леся”, “Мирослава”, інші. “Гуцулка” і “Криця” повернулися у свої терени. Я вже в рідному селі. Два тижні як несподівано помер мій батько через передозування ліків. Мама не хотіла подавати в суд, бо ще не закінчилася війна, ніхто не поверне їй чоловіка, дітям батька. Ще мама розказувала, що під час Різдвяних свят загинули в криївці біля церкви найкращі молоді хлопці. Зрадив їх поляк “Явір”, який здався НКВС. Багато людей через нього потерпіло. Мама просила, щоб я не приїжджала в село, бо ніхто нічого не знає про мене. Уранці поїздом виїхала у Львів.У неділю у Львові в Преображенській церкві зустріла подругу Льоню. Вона розказала, що все дуже змінилося. По селах — великі облави. Провідниця “Дума”, яка висилала мене у підпілля, виїхала на Захід. Було завдання: хто не розконспірований, може піти до праці, щоб легально продовжувати виконувати завдання організації. Льоня навчалася у педінституті.Я праці не знайшла, вступила у фельдшерсько-акушерську школу та вечірній десятий клас. На основі довідки зі школи в районі Глинян виробила паспорт.У десятому класі зустріла Марію Баран, яка мешкала в професора Зубрея на площі Юра. Я не мала помешкання, і дружина професора дозволила жити разом із Марією. У червні почалися іспити в середній школі. Я залишила навчання в фельдшерсько-акушерській школі. Склала іспити на атестат зрілості, вступила на перший курс української філології, закінчила його.Час був дуже тривожний, пропадали люди вдень і вночі. До села більше не показувалася. Часом їздила на Дрогобиччину, в село Грушів. Там дружина брата моєї мами працювала вчителькою. Її чоловіка ще у вересні 1940 року заарештували і замордували в Львівській Замарстинівській тюрмі. Тітка 1943 року з братом і малою донечкою вибралися зі Львова на Захід. Їхати далі передумали, лишилися в Грушеві. Брат почав працювати директором Грушівської початкової школи (там ще була друга неповносередня школа, село мало три церкви), а тітка — вчителькою першого і другого класів.Одного разу у Львові зустріла провідницю “Марту”, розказала про себе. Вона запитала, чи не можна час від часу бувати в моєї тітки. Я знала, що тітка дуже добра, сама колись потерпіла, і не відмовить. “Марта” приїжджала кілька разів, робила квіти і возила на базар продавати.Під час вакацій у Львові зустріла сестру Любу. Вона вступала в університет, не пройшла за конкурсом. Працювала в селі, дала мені свій атестат, щоб мала хоч якийсь документ при собі, бо в селі за мною вже розпитували.Приїхала в Грушів, розказала тітці. Вона порадилася з братом, і той вирішив узяти мене до праці у школі. Написала заяву, директор домовився із завідувачем РВНО Литвиновим, який зарахував на роботу з умовою, що вступлю заочно до Дрогобицького педінституту.Так я почала працювати учителькою другого класу, тітка продовжувала вчителювати у першому (по селах ще не вистачало учителів). Вела природничий гурток і фізкультуру. Праця подобалася, ніхто мене не контролював (така робота колись була моєю мрією, але не за таких обставин). Раділа, що можу розказати дітям про нашу історію, князів, козаків, про славне минуле України, про письменників. Школярам було дуже цікаво, хоч я знала: щохвилини все може скінчитися…Боротьба затягувалась, повстанці гинули, але не здавалися. “Шміраки” лазили по селах, грабували людей, часто чути було тут і там стріли. Тривали виселення родин повстанців на Сибір.Я подала заяву до Дрогобицького педінституту на заочне відділення. Відбула місяць на настановчій сесії. Склала вступні екзамени, і мене зарахували на заочне навчання — перший курс української філології.Ще за німців у торговельній школі зі мною вчилася односельчанка Марія Савчин. Знала, що вона працює в “Юнацтві”, а про мене вона, напевно, здогадувалась, але ми ніколи на ту тему не розмовляли, дотримувалися конспірації. Закінчивши навчання, ми розійшлись. Майже шість років одна про другу нічого не знали.Минули вакації, я працювала в школі в Грушеві. До мене з Польщі з поштою для проводу приїхала товаришка моєї двоюрідної сестри Зена. Вона хотіла зустрітися з Марійкою Савчин. Я їй сказала, що від 1942 року її не бачила і не знаю, де вона. Щось вона тоді про неї розказувала, те все мені було чомусь підозрілим, і вона з нічим від’їхала. Мені стало дуже гірко… Навпроти школи була маленька церковця, в якій колись з’явилася Матір Божа. Підсвідомо звернулася до неї: Мати Божа, благаю Тебе, поможи мені, бо дуже мені сумно…Одного разу прийшла зі школи втомлена, прилягла, задрімала. Тітка збудила мене. Бачу спросоння — в хаті гості. Хто вони? Встигла ще зажити отруту. Вивели з хати на город. Пішли мовчки в напрямку села Добрівляни. Один з них спитав про “Марічку”, і я зрозуміла, що чекають на неї. Зайшли в невеликий лісок. Малий хлопець приніс у банці молоко, подали мені, ковтнула, бо вже язик не повертався. Мене звалив сон. Розбудив гуркіт машини, мене схопили, дротом зв’язали руки, кинули у вантажівку. Так я опинилася у Львові в тюрмі, на вулиці Лонцького.Почалося слідство. Довго мовчала, знала, що пощади не буде. Господи, в руках Твоїх моя доля, нехай діється Твоя воля. Шкода, що нічого доброго не зробила для України. У сім’ї я найстарша, діти ще малі, батько помер. Сиджу в одиночці в підвалі. Думки роєм обсіли. Журюся, що із Зеною. Чи вона на волі?..Хтось із сусідньої камери стукає, не спішу відповідати, бо надзиратель біля дверей. Згодом питаю: хто? — Я Любомир чи Любко. Але в ту хвилину відчиняються двері, мене викликають на слідство. Слідчий щось питає. — “Ми тебе шукали під землею, а ти совєтських дітей портіш!” Мене мучили, вимагали: “Ти знаєш великих керівників підпілля по городу Львову, говори, говори”. Довго тяглися дні й ночі на слідствах, питання ті самі. Знала, що нічого не доб’ються і не доведуть, бо на Закерзонні не була, і з “Марічкою” ніде не зустрічалася. До кінця слідства не отримувала передач. Суконка через “прожарку” порвалася, перед окровавлений, зробився, як бляха. Щоб дістати голку, оголосила голодівку, три дні промучилася, але голку дали.Закінчилося слідство, мене перевели з одиночки в камеру, де було четверо дівчат. Скоро викликали на суд. Воєнний трибунал засудив за статтею 54-1-а, 11 на 25 років позбавлення волі, ще п’ять років позбавлення громадянських прав. Касації не писала, помилування не просила. Невдовзі відвезли мене в тюрму “бригідки”. Камера велика, ще й переповнена — тісно, спекотно, душно. Одна дівчина витягла з-під “параші” хрестовину (підставку), вибила всі вікна, ми легше зітхнули. В’язні оголосили голодування. Скоро всіх вивезли на пересильний пункт. Там від рідних дістала білизну, плащ і чоботи. Була дуже виснажена — шкіра і кості. Молилася, щоб Мати Божа мені допомогла, скріпила мої сили. Вірила, що все найгірше позаду. Як ще жива, то тільки молитва мене врятувала.Довго на пересилці не були, нас посадили в товарні вагони, повезли в Росію, в Сибір. Я опинилася в Іркутській області в Тайшетському “ОЗЕРЛАГу”. Призначили в лісоповальну бригаду. Зима. Почалися сильні морози. Ми — вже не люди, а номери. Мій — Щ-775. Норми виробити не в силі. На день 300 грамів глевкого хліба, черпак баланди — крупа за крупою бігає. Усі зими на лісоповалі. Літом — кам’яний кар’єр, земляні роботи, будова водонасосної станції, землянок, залізниці Братськ—Комсомольськ, робота на слюдяній фабриці.Після смерті Сталіна — ката народів, почали в’язні забастовки у Воркуті, Норильську і Казахстані. Знов полилася кров… Приїхала в Тайшетські табори комісія переглядати справи. Мені зняли 15 років. Останні роки допрацювала, і в грудні 1956 року звільнилася.Приїхала до матері, прописки не дали, тільки наказ: до 24 годин повернутися назад у Сибір. Декого прописували за 100 кілометрів від обласних центрів. Довго не мала пристанища в Україні. Запрошувала мене подруга Льоня в Анжеро-Судженськ. Її після табору вислали до матері на поселення. Не мала сили вертатися добровільно в Сибір, покидати рідну земленьку-годувальницю.Сердечна мати моєї подруги з таборів Адріана Воробець дивом помогла прописатися в Долині. Я закінчила фінансову школу в Стрию і працювала в Долинській райлікарні. Після 14 років мене вигнали як незаконно прописану. Поїхала до Львова, й у великому місті згубилася. Допрацювала до пенсії завдяки добрим людям і подрузі Наталії Козак.Боже провидіння дало сили, що щасливо зустріла незалежність України, скроплену кров’ю українського народу. Долучилася до суспільної праці. Нелегко вдається розбудова України. Зруйноване війнами господарство. Втрачено правдивих господарів рідної землі, але ми є, нас визнав світ. Тут наші предки лишили свої сліди — добрі діла. Ми йдемо їхніми слідами, і тепер усе залежатиме від наших вчинків, нашої любові до рідної України. Нехай Господь благословить нашу працю.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment