Пороги: Літературно-мистецький і громадсько-політичний самвидавний журнал: Вибране / Упор. Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Орися Сокульська. — К.: Смолоскип, 2009. — 624 с.
Іван РЯБЧІЙ КУДИ Ж ПОДІВСЯ МЕЧ СВЯТОСЛАВА? Степове Придніпров’я — магічний край, навіки вкорінений у будь-кому, хто хоч раз відвідав його обшир-ирій. Що вже казати про тих, хто там народився чи певний час жив… На жаль, зараз Степу майже нема в українському культурному дискурсі. У Києві чути Львівщину, Буковину, Волинь, Бессарабію, Крим, Слобожанщину, а Дніпропетровськ-Січеслав лишається в затінку. Але чи можна уявити Україну без її серцевинного реґіону, без духовного центру, яким, без сумніву, є Степ? Цей “гіпофіз” Української держави за російсько-імперських і радянських часів зазнав страшенного плюндрування, але не стих, не скорився. І досі нуртує містичними таїнами, досі надихає нащадків скіфів, гунів і козаків на містерійне творення…
Вихід у видавництві “Смолоскип” антології “Пороги: Вибране” — знакове нагадування всьому українському “культурному істеблішменту”: куди поділи Дух, панове? Чому забули? Погортайте та згадайте… Одна з упорядниць книжки, поетеса Раїса Лиша в передмові згадує: “…Хтось переповідав, що ось група студентів-поетів, які шукали десь у селі над Дніпром могилу князя Святослава, знайшла там, біля могили, меч князя… Меч той справжній. Бо ось же як певно сказано у вірші поета: “І з мечем Святослава не розстатись йому”. З розповіді виходило, що молодь та і далі збирається біля могили Святослава, вони співають там українських пісень, читають українські вірші… А в цей час — коли переповідалося по всіх усюдах про націоналістів, що знайшли меч князя, та ще й написали якогось листа за кордон — в цей час їх судять закритим судом і відправляють Івана Сокульського (що був серед них — І. Р.) у в’язницю. А куди ж подівся меч Святослава? — чомусь непокоїла мене саме та подробиця. З кимсь навіть завела про те мову. І почула у відповідь: “Та його міліція відібрала…” Цей поворот у дійстві міфу переживався боляче. Та роздумавши, я збагнула, що меч не могли забрати. Хлопці мали його заховати…” Правічний меч Святослава — символ нескореності й сили, артефакт духовної могуті й несамовитої, стихійної скаженості. “Пороги” — журнал, що наприкінці 80-х також став символом й артефактом, ба навіть еґреґором, виявляється, досі живого степового духу. Численні складники своєрідного культурного ареалу Придніпров’я — степова пластика, козацькі церкви, могили, ікони, хрести, поєднання історії козацтва й імперії, княжої й візантійської, гунської й печенізької, хтонічна поезія Івана Сокульського, поетичні коди Тараса Мельничука, міфологічна поетика Раїси Лиші, потойбічне малярство Сергія Алієва-Ковики й Опанаса Заливахи — все це було скупчене в скромному самвидавному зшиткові й наче холодним душем (та водночас гарячим живильним джерелом!) вилито на голови скаліченої некрозом пам’яті тутешньої інтелігенції. Меч Святослава — страшну загрозу владі — нарешті вийняли з піхов і високо підняли над юрмою… “У Дніпропетровську, — пише Р. Лиша, — після “перемоги комунізму” впродовж десятиліть зяяла цілковита пустка й панувала жахлива нівеляційна совєтчина”… “Пороги” були покликані згуртувати навколо невеличкої групи членів редакції — головного редактора Івана Сокульського, поетів Раїси Лиші, Орисі Сокульської, історика Лідії Яценко, публіцистів Юрія Вівташа, Ярослава Гомзи, Петра Розумного, художника Сергія Алієва-Ковики — прогресивно налаштовану частину дніпропетровської спільноти. “Мета, — зазначав І. Сокульський, — захист і рятування Культури з великої літери, всього, що робить людину людиною. Наш голос — за людину, наша позиція — розкута правда”. За тих страшних тоталітарно-застійних умов, коли система вже агонізувала, але від того шаленіла ще більше, — це був справжній подвиг. “Усе це трималося на якійсь тоненькій невидимій ниточці”, — зізнається Р. Лиша.Проте ідеологи “Порогів” і митці, яких було залучено до проекту (серед них Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Левко Лук’яненко, Богдан Бойчук, Галина Гордасевич, Кирило Куцюк-Кочинський, Ярослав Гомза, Василь Барладяну-Бирладник), не обмежили, як це затято роблять нинішні лихо-ідеологи українства, сферу своїх інтересів національними рамками. Навпаки: паралелі шукали в культурах багатьох народів. Сумне явище “забутості” Придніпров’я було чи не найбільш осмислюваним. За Юрієм Вівташем, “проклятість” сублімується і втілюється у високу культуру нового вислову і модерного Богошукання. Поетична фраза Сокульського “Пороги, мов затоплені дзвони, гудуть” отримує нове тлумачення. Старі прокляття (пороги, дзвін на сполох) мають знову вилізти назовні, хай навіть з-під товщі могильників-водосховищ, і нагадати про себе. Тільки такою “шоковою терапією”, можливо, вдасться пробудити загублену пам’ять. ПОЛЮВАННЯ НА ВЕЛИКІ ДЕРЕВАЩе дві важливі теми, які порушували “Пороги”, — Церква і ставлення до природи. Після ознайомлення з цими текстами складається враження, що нічого за двадцять років не змінилося. Як були церкви розділені-розпорошені — так і досі чубляться. Тоді ж, на межі двох ер — доби тоталітарної й доби “демократичної” (змушений, хоч-не-хоч, ставити лапки) — Церква ще мала моральний авторитет, ще була безкорисливою, неполітизованою. І виступаючи на установчому з’їзді Народного руху України за Перебудову священик Ярослав Лесів сказав: “Святе Письмо давно устами пророків нам сказало, що для людини є тільки один шлях розвитку — плекати в собі Божу частину єства, в основі якої лежать любов і милосердя, безгранична відповідальність за все, що нам доручено: за землю і воду, за повітря й космос, за тіло, в якім тимчасово мешкаємо, за братів своїх менших”. У Радянському Союзі майже в підпіллі, наче за умов перших християн, Церква здобула істинність; і знову втратила її, повернувши собі свободу й багатства… Багато прозрінь можна вичитати в цих текстах. Так, у статті “Йосиф Сталін — суперзірка?” Ю. Вівташ зазначає: “Сталінізм — тяжка хронічна спадкова хвороба. А хвороби не смакують, не дегустують, над ними не сміються. Їх лікують довго, терпеливо. І сталінізм треба лікувати, по краплині витісняти з себе раба”. Не витіснили досі. У Росії Сталіна знову називають “батьком народів”, вправно прилаштовують до нього епітет “мудрий”… В Україні встановлюють пам’ятники російським царям, які де в чому справді були великими, але ж стосовно України — гнобителі… “Не тільки ідеологи імперіалізму прагнули до розширення імперії, — зауважує Л. Лук’яненко. — Сам народ почав мислити імперіалістичними категоріями”. Забули, що розсипалася вежа Вавилонська, що 300 спартанців перемогли перську орду, що не в розмірі щастя. Російський народ не впорався із завданням, що постало перед ним в епоху Перебудови: “…змінити національну орієнтацію, переглянути шкалу національних вартостей та пріоритетів і, замість сунути у потойбіч своїх етнічних меж, спрямувати національні зусилля на покращення ладу у власному домі” (Л. Лук’яненко). Екологічна тематика, що неодноразово поставала на сторінках “Порогів” (приміром, есе Ю. Вівташа “Полювання на великі дерева”), була типовою для того часу, цілком вписувалась у загальносвітові тенденції. Саме у 80-ті відбувся потужний сплеск так званої екокритики в англосаксонських країнах; визнання в науці знайшли імена Вільяма Рукерта, Карла Крюбера, Черіл Ґлотфелті, Гарольда Фромма, Кейт Соупер і багатьох інших науковців, які замислювались над поняттям “природа” в контексті культури. Цікаво, до речі, дослідити доробок дніпропетровських “порожан” і загалом української поезії за методом чотирьох екологічних зон. Екокритики виокремлювали такі: дику природу (пустелі, океани, незаселені континенти), мальовничий пейзаж (ліси, озера, гори, скелі, водоспади), сільську місцевість (пагорби, поля, лісові насадження), окультурений пейзаж (парки, сади, алеї). І якщо переважна більшість наших поетів зверталася (й досі звертається) до другої зони — села — то “порожанам” більш характерне звернення до першої й четвертої. Дика стихія степу, нескорена могуть Дніпра — і поруч індустріальне місто-монстр. Дерева, які нещадно винищують (саме про це пише Ю. Вівташ), стають сакральними символами на рівні ідолів та ікон.Я ВЛАДАР КАМЕНЮ. ОСЬ ТУТ МОЇ ПОРОГИ…І все-таки дерево як символ мало властиве поезії “порожан”. Як чільний образ і мотив воно виступає лише в поетичних творах Орисі Сокульської. Вірші з її “Чистопольського зошита” писались у в’язниці, тож критик похмуро пожартував, назвавши їх “камерними”. Певно, сидячи за товстезним, непроникним для природи і світла тюремним муром, якось особливо відчуваєш те, що за стіною — дерева, вітер, дощ, пташки. Під рукою немає “культурних подразників” — і занурюєшся в чисті розмисли над минулим, над сенсом буття, над його найпростішими складниками, над змістом головних символів. Калини суть, ти в осені чи в слові?(Калини лист поволі опада). Спинився звук у тиші мармуровій,Поглибилась засмучена вода.Калини міст — на мості коні дзвонні.(Калини зміст — у сонці й рушнику).І чути в тиші, в осені бездонній — Мелодію далеку і терпку…Якщо Орисі, доньці, ближче Дерево, то Іванові, батькові — Камінь, матеріал, з якого зроблені пороги і бабів. У поезії Івана Сокульського постає хтонічний образ “владаря каменю” — демона-оберега протоукраїнської етнічної єдності. Його фізичне втілення — кам’яна баба, до якої сходяться “дороги з усіх століть”. Камінь-етнос вистоїть. Камінна тиша панує над степом, і в тій тиші блукає, мов жива істота, ніч. Навіть потоплені, злочинно, підступницьки сховані під товщею водосховищ пороги, мов дзвони, гудуть. Пороги! Пороги!.. Послухай — чути пісню шалену (завмерлу)!Камінь козацького духу — потоплені нині гранітні говерли… Поезія Орисі — інакша. “Моя заповідь Божа — осінь…”, пише вона. Потужна в своїй ледь-чутності поезія-пісня тишком-нишком виходить на волю і сповиває все зустрічне. “Неба мелодія небна, неба суцільне крило…” Якщо в Івана Сокульського невпинний, могутній Дніпро, страшенна стихія “тече до Бога”, то в Орисі:Спинивсь Дніпро. Вода важка, мовчлива.Незрушна тиш, замислена блакить…У безрадісних віршах Ярослава Лесева — самотність невмирущого Духу, який приречений шугати над полями Смерті. Поле — чи не чільний мотив. Тотальний некроз культури й моралі (як синдром — галасливе хиже вороняччя) виклював Україну. Поет — мов та Кассандра, яка все бачить, але змінити не може. Поет — “більше птах, аніж людина”, поет — зерно, що проростає в полі. Хочу буть як колисьЯк до слова булоБез проклять і молитвПра-правічним зерном.У сповитку віківПроростати добромБути суттю для слів…Як до слова було! У поезії Раїси Лиші ворушиться повільний калейдоскоп невеселих вогких, наче з павутинням з глибокого льоху, образів. Кожен вірш — мов затишне, тепле обійстя, мов натоплена хата, де смачно пахне казками. Це новий рівень міфологізації й осучаснення фольклору. До речі, тенденція до постмодерної фольклоризації досі розвивається у місцевій поезії. Згадаймо хоч би творчість Володимира Селіванова-Буряка (нещодавно в “Українському письменнику” вийшла його нова збірка “Універсум”). Поезія Юрія Штепи поєднує дві з чотирьох екозон — полум’я, зорі, звукоспіви живуть, комашаться в кровожерному, примарному місті-склепі лютого Молоха. А Камінь обертається на теплий зелений Малахіт, співзвучний Молохові. Це символ жорстоких, але істинних богів людства — тема, яка, попри нерозуміння більшості, не згасала ніколи (писали про це Лавкрафт, По, Бодлер, Рембо, Батай) і виринає зараз із новою силою в новітніх біоенергетичних тлумаченнях. Про “Пороги” можна писати ще багато. І про нетрадиційну прозу Юрія Вівташа (есе “Чорні кульбаби”), і про ставлення “порожан” до Тичини й Шевченка, і про церкви в Китайгороді, й про своєрідний “козацький фемінізм”, втілений у поклонінні Святій Варварі, покровительці воїнів, і про Петриківку офіційну та справжню, явлену в розвідках Лідії Яценко. “Могили наших предків, мов та сотня сторожова, бережуть нашу землю і нас на ній. Бо доки є могили, доти є живою і пам’ять народу про себе самого…” Могил уже майже нема. Знесені-розсипані. Ризикуємо втратити пам’ять. “Пороги” зіграли свою роль — і, мов затоплені ненаситці, тихо гудуть у глибинній непам’яті. Нічого не змінилося. Дерева так само знищують, церкви сваряться й ділять паству, владці нехтують мовою, кассандр так само не чують…
