МАЙДАН З НАМИ І В НАС

Рефлексії до річниці набутої й призабутої свободи

Петро АНТОНЕНКО22 листопада. Не шукайте це свято в календарях. Однак воно існує, навіть офіційно. Встановлений Указом Президента України День Свободи, день початку помаранчевої революції. Нині ювілейна дата — п’ята річниця. Святкуємо, відзначаємо, співвітчизники? Для мене це свято. Може й найбільше, бо свято Свободи. Бо я з тих, кого зараз називають “майданутими”, “помаранчевою чумою” та іншими “милими” словами. А днями один із депутатів-яструбів Партії реґіонів, обігруючи модну грипозну тему, заявив, що він одягає марлеву пов’язку, лише спілкуючись із “помаранчевими”, щоб не заразитися. Я міг би зараз відповісти цьому хамовитому депутатові не менш неввічливо, хоч би стосовно їхнього комуноімперського вірусу, який свого часу, на жаль, глибоко інфікував не мільйони, а мільярди. Але звертаюся не до хамів, і не до очільників національно-демократичних сил, які розтринькали за ці роки все, що змогли. Звертаюся до тих мільйонів українців, що тоді стояли на тому великому Майдані, яким стала вся Україна. Чи бодай біля нього. Це ті люди, які за два місяці прийдуть на нові вибори, а зараз перебувають у сум’ятті. І домінує в ньому одна теза: зневіра. З варіаціями на кшталт розчарування, апатії, озлобленості.

Що ж, зневіра — почуття сильне, адже це втрата віри в себе. У що (в кого) вірити найважче? Спробуймо з’ясувати, у що ми перестали чи перестаємо вірити. В обраного нами ж п’ять років тому Президента? У його команду, лідерів помаранчевої революції, хоч стосовно неї важко говорити про лідерів: лідер був один — народ. Але невже ми стояли на Майдані за когось, а не за себе, за те, щоб не жити так, як до того, щоб бути не німим ґвинтиком, а людиною? Давно сказано, що короля грає оточення, свита. Поганою, дірявою виявилася “свита”? Можливо. Ось тільки чи не були ми теж бодай клаптиками її? З наплічниками й комірами зрозуміло: розчварилися, починаючи з сумнопам’ятної заяви 5 вересня 2005 року, яку зробив чоловік, що очолював виборчий штаб Ющенка, а тоді, у вересні, глаголив уже від імені його політичної опонентки. А ті, кого опонентка затаврувала тоді останніми словами, оті любі друзі глави держави, зараз опинилися в її команді. Та зараз я не про наше гниле верхів’я політикуму. А про всіх нас, посполитих, рядових, маленьких, пересічних — як ще іменують?Тих, хто вважає, що він відстояв Майдан, як імітатор віри відстоює обідню в церкві. І квит. Далі можна було лише чекати якихось помаранчевих дивідендів. Можна було бездарно програти перші ж вибори після президентських — парламентські 2006 року. Так, підґрунтя було. Лідери десяти партій Блоку “Наша Україна”, що й переміг на президентських виборах, не зреагували на прохання, заклик Президента об’єднатися, чи хоч не чваритися, розбігшись по різних блоках. Але що візьмеш із цих лідерів! Дивує інше: ми самі, виборці. Пам’ятаю, як навесні 2006-го чимало моїх земляків на Чернігівщині, які на 70 відсотків проголосували за Майдан, ламали голови, затуркані чварами політичних сил, за кого ж голосувати — за “Нашу Україну” чи за БЮТ? Обрали з цих двох варіантів… голосування за соціалістів, а дехто — й за реґіоналів. І ми програли перші вибори до Верховної Ради після помаранчевої революції. Тоді, у березні 2006-го, накрутили подібне на місцевих виборах по всій Україні, наплодивши в місцевій владі україножерів, сепаратистів і просто комуняк. Дехто заперечить: що я все про високі матерії, а не про реалії життя? Будь ласка. Їду в тролейбусі, де постійно точаться гарячі політичні дебати. Поруч немолода пара. Тема — як стало погано за останні роки. Дивлюся на цю доглянуту мадам, в якій проступає колишня секретар міськкому комсомолу або партії, на її співрозмовника, виголеного ветерана армії, міліції, КДБ чи того самого міськкому, і вірю, що їм стало гірше. Але хочеться запитати у тих мільйонів зневірених: скажіть щиро, невже вам стало настільки гірше в суто житейському плані за ці п’ять років? І що ти зробив, щоб допомогти обраному тобою ж Президентові? Бодай у тому сенсі, що не підпав під зомбування телесобачення. Тепер про високі матерії. Невже ми знову повіримо тим, хто п’ять років тому чіплявся за прогнилу владу хамів над людьми, хто волів би на десятиліття затягти оті часи перемін, за яких справді жити непросто, але які у наших європейських сусідів завершилися за лічені роки? Тим, хто порпався в комп’ютерних базах Центрвиборчкому, хто фальшував тисячі виборчих протоколів. Хами, на жаль, ще не сіли в тюрми. Натомість дехто, як “серьога-підрахуй”, ще й пнеться розказати нам “всю правду” про вибори 2004 року. Ми знаємо цю правду. Знаємо, що вийшли на Майдан, бо не могли далі жити так, як жили. І не думаю, щоб так уже зневірилися самі в собі мої молоді колеги з газети Чернігівської “Просвіти” “Сіверщина”, яким п’ять років тому я організовував поїздки на київський Майдан, бо вони хотіли там бути, зокрема, дві мої доньки, журналістки газети. У розпал революції на мітингу під Чернігівською міськрадою ковтали отруйний газ, який застосувала проти них міліція, нацькована кучмістами. Бачу, що ці прості, звичайні, пересічні українці за всіх розчарувань не можуть зрадити самих себе, Майдан. Вони розуміють, що після 13 років кравчукізму-кучмізму, цієї млявої імітації якихось перемін, останні п’ять років стали роками справжніх перемін, не імітованого, а справжнього переходу від комуноімперії, від тоталітарної облуди до Свободи. І це головне.   

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment