Присвячується пам’яті жертв голодоморів
Катерина МАРЧЕНКО,ветеран Другої світової війни, інвалід 1-ої групи, відмінник народної освіти, член Асоціації дослідників голодоморів в Україні, почесний голова ВОВ Дніпровського району м. Києва1933 року я була дівчинкою. “Мені тринадцятий минало…”, але я з братиком не пасла ягнят за селом, бо вони в насильницьких колгоспах уже всі повиздихали. Я, Марченко Катерина Романівна (7.12.1919 року народження), є свідком і жертвою двох голодоморів: 1932—1933 та 1946—1947 років. Моя велика родина (бабуня по материнській лінії Ярина Кузьмівна Рогаченко мала 12 дітей, але виросли тільки восьмеро) пережила три голодомори. Усі три були штучними. Це була нечувана війна проти українського народу в багатій Україні. Це були завчасно заплановані дії жорстокого режиму, щоб придушити спротив українців більшовицькій владі. Бо російські більшовики й сам Ленін стверджували, що без українського хліба й цукру, сала і м’яса, вугілля і руди існування Російської Радянської Республіки неможливе (ЦДА ВОВУ: ф. 3696 — оп. 2 — спр. 438 — арк. 26, 27, 44). Про перший голодомор мені розповідали моя бабуня, мама та рідня. Стверджували, що на початку 20-х років голод охопив Поволжя і всю Південну Україну. Великий наплив голодних людей був і на Уманщину та село Кищенці. Ці люди розповідали, що голод був не через неврожай чи недорід, а через пограбування українських селян, нібито задля “постачання армії продуктами”. Тогочасний керівник УСРР Раковський на таємному зібранні комуністів заявляв: “Нам потрібна сама Україна, людність — не потрібна” (ЦДА ВОВУ ф. 3696, арк. 49). Пограбування українських селян, те, що в них відібрали весь хліб, і призвело до голоду в Україні.Слова “голод” і “голодомор” привселюдно вголос говорити не можна було без загрози для власного життя. За привселюдну згадку про голод нещадно карали. Хоч би як шматували, перекроювали нашу історію, замовчували саме слово “голод”, та правду і пам’ять не знищити! Був геноцид не просто якогось народу, а саме українського. Хоч мені минав лише 13-й, я вже в той час, час жорстокого сталінського режиму, була цілком свідомою, не по літах дорослою. Це був справжній геноцид. Були страшні факти людоїдства.
Спогади про голодомори, про ці страхіття вимагають великого душевного і розумового напруження. Мене, свідка голодоморів, учасника бойових дій (перебувала на Північно-Кавказькому, Центральному, 1-му Білоруському фронтах, на Курській дузі, під Брестом, у Варшаві, брала участь у Берлінській операції) запитали: “Що страшніше? Війна, фронти чи голодомор?” Моя відповідь: “Страшно, надзвичайно страшні й війна, і фронт, і голод. Не вірте ніколи тому, хто каже, що не страшно. Страшно, бо був голод і під час війни. Згадаймо фінський фронт”.1 вересня 1939 року на IV позачерговій сесії Верховної Ради СРСР ухвалено Закон про загальну військову повинність, чого раніше в СРСР не було. Цього дня почалася Друга світова війна. Фінський фронт комплектували українськими солдатами, а 80 % солдат, які взяли участь у форсуванні Дніпра й боях за Київ, були українцями. У Берлінській операції маршал Жуков спочатку пустив піхоту, а вже потім танки…Важко віриться у все це. Однак одним — жертвам Голодомору, цього не можна забути, а іншим, хто не пережив і не бачив усього цього жахіття на власні очі, не уявити, не збагнути того, що відбувалося. Важко і боляче перегортати ці страшні сторінки нашої історії, згадувати відчуття голоду і загрозу небезпеки, коли зустрівшись на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чуєш її подих, і щасливо розминувшись, кажеш їй услід: “Слава тобі, Боже, і спасибі за подароване життя!” Хоч би як було важко свідчити про пережиту трагедію українського народу, треба, щоб про голод знало якомога більше людей, щоб це лихо більше ніколи не повторилося.ГОЛОД 1932—1933 РОКІВКолишній ідеолог КПУ Леонід Кравчук в інтерв’ю естонському радіо стверджував, що він нібито нічого не знав про голодомори. Невже шановний Леонід Макарович не чув про діяльність спеціальної комісії Конґресу США про вивчення фактів голодоморів в Україні? У це неможливо повірити. Президент Леонід Кучма майже через півтора десятиліття проголосив День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій після того, як це зробив президент США…Мабуть, нічого не знали і про книжки Роберта Конквеста — відомого англійського поета і прозаїка й водночас блискучого історика. Перша його книжка про СРСР — “Великий терор”, друга — “Жнива скорботи” про Україну, найстрашніша з усіх книжок XX століття. “У раї пекло розвели”, як писав Т. Шевченко. А в цьому пеклі царював сатана і його слуги — людоїди і самоїди жорстокого режиму. У селі Кищенці Маньківського району Черкаської області, в якому я народилася, до жовтневого перевороту налічували понад тисячу дворів. Розташоване за 30 кілометрів на північ від Умані, його засновано близько 1629 року. У 30-х роках XVII століття це поселення було містечком, у якому стояла Маньківська сотня Уманського козацького полку. Село було державне, земля належала селянам. Були і багатоземельні, й малоземельні трударі. У кожній сім’ї було не менше п’яти дітей. А 1933-го вимерло півсела. За один рік по всій Україні закопали від 7,5 до 10 мільйонів українців. Щохвилини гинуло 17 осіб, 25 тисяч — щодня. Голодні люди, надриваючись, працювали до останньої хвилини. Нагла смерть збивала з ніг. Вимирав, гинув цілий народ. Арешти, репресії, висилання на Соловки. Знищено церкву і віру. Нижчої межі падіння не існує, бо “якщо Бога нема, то все дозволено…”. Життя людини було принижене, зневажене до рівня комахи. У світ було запущено облуду, що в першій “країні соціалізму” все гаразд. Що вона навіть продає зерно на експорт. Геноцид голодом у багатій країні! Вимирає, гине цілий народ, а світ безтурботно не помітив цього, пройшов повз найбільшу в історії, планетарного масштабу війну радянського уряду проти українського народу. Весна, літо й осінь 1932 року на всій Україні та й у моєму рідному селі Кищенці були благодатні. Усі поля засіяні, доглянуті. Не було засухи, не було недороду, не було мору, а було пекло: непомірні продрозкладки, арешти, репресії, закон про “п’ять колосків”, заборона видавати селянам паспорти, продавати квитки на поїзд. У селян відбирали і розбивали жорна. Тих, хто відмовлявся йти в колгосп, заганяли на Соловки і в Сибір. Херсонець Яків, Рогаченко Василь, Фіщенко Тимофій Федорович, Фіщенко Дмитро Опанасович, Фітенко Андрій Єфремович, Дерев’янко Яків Трифонович, Білан Микола Опанасович, Олійник Іван Радіянович, Яцула Василь, Кардан Єлисей — цих та багатьох інших односельців вислано на Соловки.У селян фактично відбирали все зерно, яке вони змогли зібрати, вивозили всю їжу з магазинів — і втекти від голоду не було можливості. Села ізолювали від зовнішнього світу: на всіх шляхах і виїздах стояли загони НКВС. Вимирали села сім’ями. Скидали людей у порожню хату, а потім вдень і вночі вивозили на цвинтар. Скидали в яму, як дрова, або просто перевертали віз над ямою. Ямів не засипали. Іноді кидали в яму й живих. Членів родини селян Яцика та Яреми поховали живими. А вони стали просити їсти, хліба. Одного разу яма була заповнена наполовину. Скинули чергову партію мерців, яму не засипали, поїхали, а “мерці” стали розповзатися. Наш город був поряд із цвинтарем. Ми, діти однієї родини, але трьох сімей, жили на одній садибі, гралися поблизу кладовища і почули, як “мерці” просять їсти. Подали їм водички і покликали дорослих. Пам’ятаю дві ями, в яких ховали померлих від голоду, точніше, два місця захоронення. Одне — поруч із городом, навпроти двох черешеньок, а друге — в куточку. Після того, як яма була заповнена, її засипали, потім старанно розрівнювали землю, щоб не залишилося горбочка, тобто жодного сліду. Можу показати ці місця.Такі події, такі факти ніколи не забуваються. Вони стають історією планетарного масштабу, історією геноциду українського народу. Робоча група або осередок дослідження Голодомору в с. Кищенцях був створений з моєї ініціативи і за сприяння голови Маньківської райради Валентини Кукобби-Швед, яка багато зробила для цього: виявляла свідків, ходила по хатах, розпитуючи людей про голод. Керує цим осередком директор середньої школи с. Кищенці Світлана Коваль. Осередок складається зі старожилів села, які пережили геноцид 1932—1933 років, і педагогів. Троє членів групи — очевидці трагічних подій Фітенко, Горбатюк і Яковенко вже померли відповідно у 2003, 2005 та 2007 роках. Складено список, який налічує 425 дворів, де люди померли голодною смертю. Якщо врахувати те, що кожна сім’я мала в той час по четверо-шестеро дітей, то померлих — понад 2125 осіб, серед яких близько половини дітей. Але робота ще триває, і нема серед живих тих, хто підтвердив би факти. Заплановано звертатись до архівів та РАГСів.У самому центрі села, за ініціативою мешканців, встановлено пам’ятний знак жертвам страшного Голодомору.Тримаю в руках списки тих, хто загинув страдницькою смертю. Охоплює жах: невже це пережито, невже це трапилося в багатій країні? Страшніше стає ще й тому, що все це лихо було підготовлено штучно і навмисне. Неначе всіх їх бачу, не можу спокійно спати, не можу їсти і водночас пам’ятаю заповіт моєї мами, коли вона була вже на смертному одрі: “Дитино рідна, не став мені кам’яний пам’ятник. Мені все життя було з каменем на грудях”.Пам’ять жертв страшного Голодомору вперше на державному рівні вшанували лише 2005 року. Це безперечна заслуга всенародно обраного Президента Віктора Ющенка. Найбільшу національну трагедію він сприйняв як власний біль. Голод пережила його мати Варвара Тимофіївна. Великої біди зазнали й родичі його дружини Катерини. З великим розумінням цієї національної проблеми Президент Віктор Ющенко ініціював розгляд у Верховній Раді проекту Закону “Про Голодомор 1932—1933 років”, і 28 листопада 2006 року забуття про голод остаточно було подолано. Визнано страшний Голодомор геноцидом української нації. Правду про трагедію, яку світ частково осягнув два десятиліття тому, від нас, народу, не приховати. 1 жовтня 2006 року мешканці всієї України мали можливість слухати Президента і свідків Голодомору. У кожній сім’ї було лихоліття. Усі мої односельці вдячні нашому Президентові Віктору Ющенку за його сердечне відчуття національної трагедії й за те, що він перший із президентів України твердо, чітко став на захист правди про страшний геноцид голодом української нації, на захист всього українського всупереч манкуртам, зайдам і яничарам.ГОЛОД 1946—1947 РОКІВДо 1946—1947 років світ залишався глухим до української національної трагедії — Голодомору. Голодомори 20—30-х років виявилися не останнім лихоліттям для українських селян і для всього народу. Випробування на виживання повторилося після Другої світової війни. 1946 рік був посушливим, і врожайність була трохи нижчою, але того, що зібрали, цілком вистачило б, щоб ніхто не голодував. Та сталінська система кинула українського селянина у страшну безодню горя. Величезне випробування, значно більше, ніж може вмістити людська душа, повторно впало на український народ. Москва тиснула. Вимагала всього: хліба, м’яса, сала, підписку на облігації, а трудодні — палички — не оплачували. Щоб виконати московські розпорядження, Микита Хрущов видав 49 постанов ЦК КП(б)У, заслуховували звіти 24 областей, звільнено з роботи 743 особи, 1645 посадових осіб (ЦДАГОУ: ф. 1 — оп. 23 — спр. 4029 — Арк. 43-44). Одночасно відбувався страшний терор (з 1 січня до 1 липня 1945 року заарештовано понад 19 тисяч осіб, розстріляно понад 7 тисяч).Але Москву не задовольнили навіть такі жорсткі адміністративні дії. Навесні 1947 року Микиту Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, а призначили Лазаря Кагановича, який взявся енергійно виконувати вказівку “вождя всіх часів і народів” — викачувати хліб з України і додатково відірвав у голодний 1947-й рік ще 22 300 тисяч пудів. В Україні діяв закон, ухвалений Верховною Радою СРСР, “Про висилання з Української УРСР осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві”. За цим законом кожна сільська жінка-колгоспниця мала виконати 360 трудоднів на рік (після війни чоловіків у селах майже не було). Зрозуміло, якщо в неї були малі діти, то стільки виробити фізично не могла. Такі сім’ї висилали, зокрема й до м. Кіровограда. Їх оселяли в чотириповерховому приміщенні школи в антисанітарних умовах під охороною міліції для подальшого висилання з України. З нашого села Кищенці було вислано сім’ю Григорія Марченка — жінку й дітей. Умови проживання були жахливі. Скарга про це дійшла до МВС України. За розпорядженням і підписом міністра МВС Т. А. Строкача до УВД Кіровограда направили лікаря, який підтвердив їхній жахливий стан: усі жінки і діти були хворі на дизентерію.Голод 1946—1947 років не набув масштабів голоду 30-х років тільки завдяки допомозі Західної України, де ще не було колгоспів. Селяни-одноосібники Західної України змогли підтримати голодних людей із Центральної та Східної України. Однак це теж нелегко — треба було виконати план хлібозаготівлі. Треба пам’ятати, що це зробили західні українці, яких п’ята колона зневажливо називає “бандерівцями”. Велику Україну кинули напризволяще. У селян був єдиний порятунок — втекти із села, отримавши в правлінні колгоспу свідоцтво-довідку, яка підтверджувала, що він або вона є колгоспником. Це було рабство, якого світ не знав. Якщо у моєму селі Кищенці у 30-ті роки XX століття налічувалося 1200 дворів, а в кожній сім’ї було не менше п’яти-шести дітей, то станом на 1.01.2008-го — всього 510 дворів, 893 особи, з яких 345 — пенсіонери, працівники — 70 осіб; загальноосвітня школа на 120 учнів, а в дитячому садку — 56 дітей. Занепадає село, занепадає Україна. Причина — четвертий Голодомор, не менш страшний, ніж попередні, — духовний. Найстрашніший удар по основі української нації — селянству Москва завдала колективізацією й голодом.Пам’ятаймо, що тільки своєю мужністю й усвідомленням свого болю і правдивістю поширення інформації про три голодомори зможемо добитися від ООН рішення, що це був геноцид української нації. Але треба також добитися, щоб рішенням Верховної Ради України було винесено заборону в нашій країні комуністичної ідеології й комуністичної партії, щоб справді звільнитися від промосковського імперського дурману. А ті, хто заперечує Голодомор, повинні нести кримінальну відповідальність.Дякую тобі, Боже, що дарував мені довгий вік, добру пам’ять, мужність і здатність розповісти правду про величезне лихоліття не тільки дітям, онукам, а й цілому суспільству і світу — послам і представникам інших держав.Молюсь за незалежну Україну! Україна була, є і завжди буде! Слава Україні!
