Василь ЛІСОВИЙ: ГОЛОДОМОР ЯК ГЕНОЦИД 

“Слово Просвіти” розмовляє про ідеологічно-ментальні передумови і наслідки Голодомору 1932—33 років із Василем Лісовим — українським філософом, дисидентом, правозахисником. 1972 року Василь Семенович як науковий співробітник Інституту філософії АН УРСР виступив із відкритим листом на захист шістдесятників і  висунув вимогу засудити його  разом з ними на знак солідарності. Василя Лісового засудили до семи років позбавлення волі в таборах та трьох років заслання, до яких додався ще рік за протест проти введення радянських військ в Афганістан. Поновлений у званні кандидата філософських наук і на посаді співробітника Інституту філософії НАН України лише  1989 року. Нині Василь Лісовий очолює відділ історії філософії України Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, провадить викладацьку і наукову діяльність.

— Які аргументи чи тези Ви хотіли б наголосити у зв’язку з дискусіями, пов’язаними з визнанням Голодомору 1932—33 років геноцидом? — Не маю змоги охоплювати різні аспекти обговорень. Що стосується стислого викладу, то радив би читачам “Слова Просвіти” статтю “Геноцид” Джеймса Мейса, опубліковану у п’ятому томі Енциклопедії сучасної України. А щодо дискусій, пов’язаних з міжнародним визнанням Голодомору геноцидом — статтю історика Станіслава Кульчицького “Повторний штурм” (газета “День”, 18 і 20 листопада 2009 р.). Щоб відповісти на запитання, хто винен у вчиненні Голодомору 1932—33 років в Україні та якими мотивами цей “хтось” керувався, потрібно з’ясувати, якою була справжня, а не декларована ідеологія російського комунізму. Більшовики добре засвоїли марксистське розуміння ідеології як риторики, покликаної приховувати цілі, на досягнення яких має бути спрямована вся практична політика. Призначення декларованої ідеології полягало в тому, щоб приховати справжні політичні цілі й способи їхнього здійснення. Як тільки приймається ця теза, то всі суперечності між деклараціями і реальною політичною практикою протягом усієї історії СРСР стають зрозумілими. Зокрема, схильність до прихованих розпоряджень під грифом “совершенно секретно”. Ще більший обсяг адміністративних дій на основі усних розпоряджень, коли мотиви дій письмово не фіксували, щоб не залишати “слідів”. Що стосується Голодомору, то С. Кульчицький вказує, що ця обставина утруднює документальне підтвердження мотивів, якими керувалися організатори Голодомору. 

— Але як на глибшому, філософському рівні можна пояснити величезне розходження між тим, що задекларовано в російському комунізмі, й реальною політичною практикою?— Одне із важливих досліджень, спрямоване на виявлення цього глибоко прихованого, не завше ясно усвідомлюваного рівня ідеології, — праця М. Бердяєва “Джерела і смисл російського комунізму”. У ньому автор вказує, що націоналізація російського православ’я, відповідно до якого тільки російське православ’я — правдиве християнство, означало зміщення в бік російського месіанізму. Маємо справу із запереченням християнського універсалізму — визнання рівності всіх народів перед Богом. У російському комунізмі як атеїстичній квазірелігії християнський месіонізм було перетлумачено як місію Росії звільнити людство від зла капіталізму. Період демократичних свобод напередодні захоплення більшовиками влади був дуже коротким, щоб утвердити належний рівень громадянської свідомості. Окрім того, розпад імперій — болісний процес, який вимагає фундаментальних змін у масовій свідомості. Зокрема у становленні нової етики міжнаціональних відносин, властивому новому періоду в історії людства, який означують фразою “після імперій”. Першорядною прихованою метою більшовиків був порятунок російської імперії після її розпаду, хай навіть ціною поступок у вигляді створення “союзу суверенних республік”, чи “коренізації”, “українізації”, яку можна розглядати як тактику, щоб виявити національно зорієнтованих осіб і потім їх знищити. Щоб у часи Брежнєва, зрештою, відверто оголосити курс на формування “єдиного радянського народу”. Знищення націй заради єдності імперії було тією прихованою метою, яку маскували гаслом інтернаціоналізму. Звичайно навіть ці поступки були певним здобутком національних рухів, що спричинилися до розпаду імперії. Але побудова централізованої держави звела майже нанівець не лише суверенітет, а навіть автономію республік. І на це від самого початку й упродовж усієї історії СРСР і була спрямована та справжня, а не декларована ідеологія, яка мотивувала політичну практику. Оскільки українці найбільшою мірою включилися в національно-визвольний рух, що призвів до розпаду російської імперії, то потрібно було загрозу ліквідувати. Внаслідок цього дві суспільні верстви, що живили український національно-визвольний рух, — українське селянство й українська інтелігенція — стали жертвами геноциду. Голодомор 1932—33 років можна пояснити тільки коли розглядаємо його як одну, найжорстокішу практику, спрямовану на знищення націй заради забезпечення єдності російської імперії, прихованої за фасадом “союзу суверенних республік”. — Але нині часто твердять, що немає підстав вважати Голодомор в Україні 1932—33 років геноцидом, бо від голоду в ті роки мерли люди різного етнічного походження. І не тільки в Україні, а й в інших тодішніх республіках, і в Росії також. Наскільки обґрунтоване таке заперечення? — Це поширений спосіб заперечення визнання Голодомору 1932—33 років в Україні геноцидом. Його часто висловлюють під кутом зору специфічного способу модернізації, що його здійснював комуністичний режим. Іноді цю модернізацію називають кровожерною, “канібальською”. Мають на увазі економічну модернізацію — індустріалізацію. І твердять, що забезпечити швидкий темп модернізації комуністичний режим міг тільки за рахунок жорстокої експлуатації селян. Комуністичний режим, як і будь-який диктаторський, терористичний режим, нищить багато людей за різними ознаками. Але він може обирати певні групи, зокрема нації як такі, що передовсім варті знищення. Приклад — гітлерівський режим. Чи маємо справу з випадком, коли більше половини нації, яку складали українські селяни, стало об’єктом вибору для знищення? Зауважу, що вже сам масштаб такого народовбивства — аргумент. Але згоден, що відповідь на питання, чи маємо справу з таким вибором, слід давати шляхом з’ясування відповідних фактів. І нині, на мій погляд, дослідники Голодомору мають у розпорядженні достатньо фактів, щоб підтвердити, що це геноцид. Наполягаю на тому, щоб розглядати геноцид у контексті споріднених з ним практик, властивих комуністичному режиму. Маю на увазі, наприклад, виселення кримських татар та інших народів. Хрущов свого часу повідомив, що існував задум виселення українців. Ці дії цілком підпадають під правове визначення геноциду.На визнання Голодомору 1932—33 років в Україні геноцидом, на жаль, чутливо реагують росіяни. У відповідь на цю чутливість часто прихильники такого визнання заспокоюють росіян, наголошуючи, що винуватець — тодішня терористична держава, політичний режим. Він організатор геноциду. Але я згоден із тими, хто вважає, що така відповідь у ставленні до минулого сприяє культивуванню громадянської безвідповідальності. Російська і комуністична імперії були витвором передусім росіян. І російський варіант комунізму — національна модифікація. Оцінка комуністичної імперії, яка існувала в період розпаду імперій, з боку росіян важлива передусім для них самих і під кутом зору становлення громадянської відповідальності до держави, і заради подолання імперських стереотипів. Це повинні зробити передусім самі росіяни. Сказане стосується, звісно, не лише росіян, а й інших народів, що перебували у складі СРСР, зокрема українців. Те, що в українському дисидентському русі брало участь невелике коло осіб, свідчить про стан масової ментальності. Йдеться, отже, тільки про більшу міру відповідальності росіян, оскільки політичні структури інших республік були цілком підпорядковані Кремлю. Визнання цієї відповідальності потрібне самим росіянам, щоб позбутися імперських стереотипів, які здатні живити відповідну політику. Це бачимо й у внутрішній політиці (події в Чечні), й у прагненні уряду Путіна—Медведєва утвердити залежність держав, що стали незалежними внаслідок розпаду СРСР. — Які наслідки геноциду для всіх нас, сучасних українців, які уроки маємо винести з таких трагедій?— З’ясування певних ціннісних переконань, стереотипів мислення і поведінки, загалом ментальності, успадкованої нами від комуністичного режиму, — тема окремої розмови. Вона стала предметом розгляду в низці публікацій. Переважно цю ментальність характеризують не тільки як “постколоніальну”, а часто також як “постгеноцидну”. Чи виправдана друга характеристика? І якщо так, то що в даному разі мають на увазі? Я знав про Голодомор 1932—33 років з розповідей, а мій досвід голоду навесні 1947-го — лише частковий і не зрівняний із тим, що пережили люди в 1930-ті. Але якщо залишити осторонь біологічні наслідки для наступних поколінь, то психічні наслідки такі: незрівнянне приниження людської гідності. Як наслідок — зневолення. Почуття, що твоє життя і життя твоїх дітей від тебе не залежить. Це удар по соціальній психіці такої сили, що своїм шлейфом, на рівні підсвідомості, він здатний “накривати” кілька майбутніх поколінь. Що стосується основного уроку для українців і всіх громадян України, незалежно від етнічного походження, то це дбати про той необхідний рівень своєї громадянської й національної єдності, яка забезпечує здатність народу контролювати державу, щоб вона працювала для спільного добра всіх громадян. І така єдність — основна запорука, щоб не потрапляти в залежність від інших держав, щоб стати засобом і жертвою їхніх імперських амбіцій. Спілкувався Сергій КЛИМКО 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment