Тетяна БУДАР,м. Бережани, Тернопільська обл.Жіноча доля в Україні в усі часи була нелегкою, а часто — трагічною. Зазнали чимало лиха від татар, турків, від панщини і різних диктаторів. Мешканка Бережан Ольга Заяць-Мерещак — одна із жертв жорстокого сталінського режиму. Палку патріотку України, активну учасницю ОУН-УПА, Ольгу 1949 року засудили до розстрілу. Та доля розпорядилася по-своєму: жінці довелося перенести на своїх тендітних плечах і довгі роки таборів, і боротьбу за виживання в часи більшовицького режиму.У селі Волиця Бережанського району Тернопільської області, де вона народилася, сім’ї українців були працьовиті й свідомі. Попри заборони, часто збиралися у будинку “Просвіти”, де обговорювали політичну ситуацію, ставили вистави, влаштовували концерти, ділилися враженнями від прочитаних книжок або газетних статей. Активним просвітянином був і батько Ольги, який постраждав за свій патріотизм — 1934 року, не винісши тортур польських жандармів, помер, залишивши дружину й шістьох дітей, які, однак виросли свідомими патріотами, передусім син Теофіл.— Брат прищепив мені щиру любов до України, — розповідає пані Ольга. — Він підтримував тісний зв’язок із націоналістами, читав заборонену літературу й переказував із таким захопленням, що байдужими я і наша сім’я не могли лишитися. Я вступила в ОУН, пізніше в УПА й працювала зв’язковою під псевдо “Оксана”, виконуючи завдання служби безпеки ОУН, провідника Степана Бандери. 1945 року мене вперше заарештувало НКВС, та хоч як дивно, довго не протримали. 1946-го заарештували вдруге. У Бережанській тюрмі зазнавала жорстоких тортур сім місяців. Спогади про це досі живі в моїй пам’яті, переслідують навіть у снах. Та допити мене не зламали, і я знов опинилася на волі.Після тюрми й надалі продовжувала роботу зв’язкової, співпрацювала з відомими провідниками “Залізняком” і “Куком”, залучаючи й рідних: сестер Ірину та Юлію, брата Мирона. Палкою патріоткою була і їхня мати, яка також чимало натерпілася за свої переконання.Енкаведисти таємно слідкували за родиною Ольги, здогадуючись, що вона пов’язана з націоналістами. Тому всім доводилося переховуватись.— Якось, коли ми обробляли город, — згадує жінка, — несподівано прийшли енкаведисти, схопили мене й повезли до Тернополя. Це було після Різдва Матері Божої, 22 вересня 1946 року. Я зрозуміла, що мені вже не вирватися з їхніх рук, і кинулась у річку, але солдати мене витягли. Допити були жорстокими. Три доби тримали коло стіни, наголошуючи: “Ти в Бережанах не зізналася, в нас буде інакше…” Як завели в камеру, то дівчата аж плакали, дивлячись на мене, побиту і змучену. Я одразу заснула на стільці, не могла прокинутись. Усі думали, що вже не виживу.І ось суд. Смертний вирок. Але й це не злякало дівчину. Її стійкість вразила навіть катів і, зрештою, смертний вирок замінили на 25-річне заслання, п’ять років висилки і п’ять — позбавлення громадянських прав. У лютому 1950 року її вивезли до Воркути. Тут Ользі довелося спізнати всі жахи північної зими: під час завірюхи виселені мусили міцно триматися за руки, щоб їх не звіяло вітром, бо це загибель серед снігів. Постійне відчуття голоду й холоду виснажувало, проте конвоїри на це не зважали: “бандерівці” за будь-якої погоди повинні були працювати на прокладанні залізниці.1956 року засуджену звільнили за амністією. На деякий час залишилася там, вийшла заміж за репресованого, який був родом із Підволочиського району. В Сибіру народила дочку, однак поруч із радістю довелося пережити страшне горе: дитина захворіла й померла.В Україну Ольга повернулася 1967-го. Спочатку з родиною мешкала в селі Рай біля Бережан, згодом розпочали будувати обійстя у місті. Працювала на цегельному заводі, у райпобуткомбінаті, згодом — на склозаводі (21 рік). Усюди зазнавала принижень, бо мала тавро “ворога”. Сім років Ольгу не прописували — була “другосортною в країні рад”. Та життя навчило її надзвичайної терплячості, жінка мужньо несла свій хрест. Виросли в неї двоє синів, є онуки. Мрія, яку довгі роки виношувала в серці, здійснилася: Україна стала незалежною державою. Нині ветеран ОУН-УПА Ольга Заяць-Мерещак, як і мільйони жінок, сподівається на торжество справедливості у своїй державі. Вона щиро вірить у те, що Україна подолає труднощі.
