АВТОСТОПОМ У ПОЛЯРНИЙ ДЕНЬ  

Пропонуємо читачам продовження розповіді чернігівського журналіста і мандрівника Олександра Волощука про цьогорічну подорож-експедицію в пошуках українців у Північній Європі. Після Фінляндії його шлях проліг у Санкт-Петербург, Ленінградську область, Карелію й на Кольський півострів. 

Олександр ВОЛОЩУК,м. ЧернігівСАНКТ-ПЕТЕРБУРГ Повернувшись із Фінляндії в Росію, я зробив чотириденну зупинку в одному з найкрасивіших міст світу — Санкт-Петербурзі. Крім суто пізнавальної програми, планував кілька справ, пов’язаних з українською темою. Передусім знайшов на Смоленському кладовищі місце першого поховання Тараса Шевченка. Завдяки турботам української національно-культурної автономії Петербурга там встановлено пам’ятний камінь з написом: “Здесь 12 марта 1861 г. было первое захоронение Великого Поэта Украины Тараса Шевченко” і пророчі слова Кобзаря: “Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте…” 

Того самого дня зустрівся з головою української НКА Санкт-Петербурга Василем Тегзою й дізнався про українство у Північній Пальмірі. Зі слів Василя Юрійовича, зараз у місті проживає не менше 350 тисяч етнічних українців. Найсвідоміших із них об’єднують чотири українські товариства; Полтавське, Роменське, Донецьке земляцтва. Одне з основних завдань НКА — зміцнення зв’язків українців Петербурга з реґіонами України, а головна роль — пропаганда і збереження національно-культурної спадщини, українських звичаїв, традицій, обрядів. Після всіх негараздів навколо українських організацій у Москві (закриття української бібліотеки), НКА українців Петербурга готова взяти на себе роль провідника українських національно-культурних ідей у Росії. Які українці Санкт-Петербурга? Такі, як і в Україні: працелюбні, порядні, поетичні. У місті діє три українські хорові колективи, проходять фестивалі української культури, наукові конференції. НКА веде видавничу роботу — відновлено журнал “Основа”, заснований у Санкт-Петербурзі ще півтора століття тому. Серед найближчих заходів — проведення у листопаді 2009 р. міжнародної конференції “Дні Засядька” (Олександр Засядько — перший начальник Військово-артилерійської академії). Щороку проводять Дні слов’янської писемності й культури та Дні пам’яті Тараса Шевченка в Академії мистецтв, де він був професором. Цікаво, що нині Академію мистецтв очолює також українець — академік Серафим Чаркін. НА КАРЕЛЬСЬКОМУ ПЕРЕШИЙКУ Із Санкт-Петербурга приїхав у село Стара Ладога — одне з найдавніших поселень Російської Півночі. Тут у Микольському чоловічому монастирі служить ігуменом отець Варфоломій — людина з чернігівським корінням. Його мати Олександра Федорівна — родом із села Лемешівка Городнянського району. У квітні цього року, на Великдень, отець Варфоломій привіз до Лемешівського храму ікону Божої Матері “Неупиваєма чаша”. Мене, мандрівника з України, чудово прийняли в монастирі. Я спілкувався з ігуменом Варфоломієм, отримав від нього у подарунок кілька цінних духовних книг. Оглянув старовинну Ладозьку фортецю IX—XVII століття. Цікаво, що у Старій Ладозі є варязька вулиця, найдавніша на території Росії (достеменно відомо, що вона існувала вже у VIII столітті). Виїхав з Ленінградської області до Карелії й надвечір прибув до міста Олонець — колишнього губернського центру. Там довелося добряче намокнути, бо кілька годин ішов дощ. Наступного дня був у Петрозаводську, зупинився у давнього знайомого — президента Академії соціально-правового захисту Юрія Дмитрієва, людини, яка все свідоме життя присвятила вивченню й дослідженню теми будівництва й експлуатації Біломорканалу. Юрій Дмитрієв був одним із тих, хто відкрив світові урочище Сандармох, де 1937 року трагічно загинули тисячі в’язнів ГУЛАГу, зокрема й представники українського Розстріляного Відродження. Я знав, що у Петрозаводську мешкає чимало вихідців із Чернігівщини. І вже першого дня познайомився з одним із них — журналістом і письменником Анатолієм Гордієнком. Він народився в Чернігові, але в столиці Карелії живе з 1960 року. Чимало років Анатолій Гордієнко досліджує історію радянсько-фінської війни 1939—1940 років, написав кілька книжок на цю тему, одна з яких — “Загибель дивізії” — викликала великий інтерес, її видали не тільки в Росії, а й у Фінляндії та Франції. А всесвітньо відомий режисер Емір Кустуріца найближчим часом збирається зняти за романом “Загибель дивізії” художній фільм. Зустрічався із членами українського національно-культурного товариства Карелії “Калина”, зокрема, з її керівником Ларисою Скрипниковою, а також із петрозаводськими українцями: Вірою Прокоп’євою (народилася в Городнянському районі, заслужений лікар Карелії), Тетяною Сімбірєвою й Олегом Мисилюком. За переписом населення, в Карелії мешкає 19 300 українців. Це немало, але, за словами Лариси Скрипникової, багато українців не хочуть визнавати своєї належності до українського етносу: “Чому ми такі — не знаю. За національною ознакою в Карелії нікого не переслідують, але віднедавна, після погіршення відносин між Росією й Україною, я як голова українського товариства відчуваю завуальований негатив у ставленні до нашої “Калини”. Карельські українці майже не відчувають допомоги України. А треба їм небагато — лише знати і відчувати, що про них не забувають на Батьківщині. Попри це, українське товариство Карелії власними силами видало вже дві книжки: “Убієнним синам України. Сандармох” і “Моя Карелія, моя Україна”. Воно готове й надалі підтримувати розвиток українства на Карельському перешийку. Від Петрозаводська автостопом дістався до “столиці” Біломорканалу — міста Медвежогорська, відомого тим, що на його мальовничих околицях знімали кінокомедію “Любов і голуби”. Побував у Сандармоху — місці останнього спочинку тисяч безневинних жертв сталінського політичного терору 1930-х років. Того самого дня досяг восьмого шлюзу Біломорканалу. За п’ять років до цього, в серпні 2004-го, разом з Юрієм Дмитрієвим і карельським письменником Василем Фірсовим я брав участь у розкопках на секретному кладовищі будівельників каналу в урочищі Борсуча Гірка. Щоправда, цього разу побувати на місці розкопок не вдалося — пропускний режим на шлюзах став значно суворішим. Моторним човном дістався дев’ятого шлюзу, де познайомився з братами Сергієм і Михайлом Скрипцями (їхній покійний нині батько був родом з Носівщини). Коли вирушав далі, брати заповнили мій рюкзак копченою і в’яленою рибою. Від дев’ятого шлюзу до автомобільної траси на Мурманськ — 34 км лісової дороги. Половину подолав пішки, решту проїхав на попутному мотоциклі. Ці 34 км за мною біг собака, мабуть, дуже хотів бачити в мені господаря. УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОС ЗА ПОЛЯРНИМ КОЛОМ До Кандалакші понад 400 км їхав вантажівкою, за кермом якої сидів заробітчанин з України Антон Михальчук (живе у Тернопільській області, але працює в Ленінградській). Кандалакша виявилась малоцікавим містом, чого не скажеш про Мончегорськ. Піднявшись на вершину найближчої до міста гори, побачив надзвичайно красиву картину: засніжені, попри середину літа, хребти Хібінських гір, багато озер і кольська тундра аж до обрію. Найбільше місто російського Заполяр’я — Мурманськ. Зупинився у талановитої художниці-іконописиці Катерини Ширко (народилася на Рівненщині). За два дні відбулася зустріч з активом національно-культурної автономії українців Мурманської області, яку очолює Наталя Литвиненко-Орлова. За офіційними даними, в області живе понад 100 тисяч етнічних українців, тобто майже кожен сьомий. Українську громаду створено 1989 року. Мурманська область —“найсовєтськіший” з-поміж інших реґіонів РФ. Виявляється це насамперед у тому, що перші особи області й міста прагнуть до “єднання всіх слов’янських народів”, але бачать це у вигляді відновлення Радянського Союзу. Наталя Литвиненко-Орлова розповіла про те, що найбільше наболіло: “Сьогодні бути свідомим українцем важко в самій Україні, а тим більше у Мурманську. Значна частина росіян, зокрема й ті, хто при владі, сприймають українську націю наче якусь бутафорську, “сувенірну” — на рівні пісень, рушників, шароварів. У Росії багато говорять про демократію, але вона закінчується там, де починається розмова про незалежність України. Те, що відбувається зараз між Росією й Україною, ми відчуваємо як гніт. В очах мурманських “великоросіян” ми відповідальні за все: за “газову війну”, за прагнення України вступити в НАТО тощо. Коли ми співаємо — нас люблять, коли між двома країнами відбувається політичний конфлікт — нас ненавидять. Але комплексу меншовартості не відчуваємо, мені завжди є що відповісти таким людям…” Як і в Карелії, в Мурманську я розшукав чимало колишніх чернігівців: директора Центру громадянського і патріотичного виховання молоді Михайла Орешету, старшого інспектора профспілки моряків Мурманського морського пароплавства Олега Горбу, музиканта Віктора Ширяєва, відомого в Мурманську лікаря Василя Стетюху. Це різні люди, але всі вони люблять Україну і рідну Чернігівщину. Вони були дуже раді несподіваній зустрічі із земляком. Коли я ще тільки планував подорож, то після Мурманська хотів побувати також у Печензі, Заполярному і Нікелі — містах, які розташовані неподалік російсько-норвезького кордону. Але після загибелі 2000 р. атомного підводного човна “Курськ” прикордонний режим на території Мурманської області став значно жорсткішим, і тепер, щоб потрапити до цих міст, треба мати спеціальну перепустку. Щоб оформити її, потрібно надто багато часу, тим більше якщо ти іноземець. Тому я відмовився від відвідання прикордонних із Норвегією районів. Натомість поїхав у Хібінські гори, про що анітрохи не шкодую. Хоч гори й невисокі (до 1 200 м над рівнем моря), але дуже мальовничі. На схилі однієї з гір, що має назву Айкуайвенчорр (1 091 м), поблизу міста Кіровська, зупинився на деякий час, встановивши намет, і здійснив одиночне сходження на гору. Коли залишав Кольський півострів, ще тривав полярний день — незвичайна для нас пора року, упродовж якої сонце перебуває на небі 24 години на добу. Полярний день багатьом людям дарує оптимізм і віру в світле майбутнє. Хочеться, щоб саме цього — оптимізму й віри — було якомога більше в душах і серцях українців, які живуть по обидва боки Північного полярного кола. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment