Василь ТРУБАЙ,письменник, с. Халеп’я Київської обл.Та порожня людина мудрує, хоч людина наро-джується, як те дике осля.Йов, 11,12— Так, але саме за ефектом Пойтінга-Робертсона на них діє не тільки тяжіння Сонця, а й світловий тиск, пропорційний площі поверхні, або квадрату радіуса, тоді як тяжіння Сонця — її масі або, в кінцевому результаті, об’єму, цебто кубу радіуса. А додавання швидкостей призведе до того, що світло падатиме трохи спереду і пригальмовуватиме рух.Худорлявий чоловік в окулярах на знак згоди кивнув головою:— Саме через це гальмування вона й буде пологою й здеформованою. Це підтвердили ще Уіппл та Мак-Кроскі. — Він одломив з куща бузку тоненьку лозинку і, схилившись, заходився писати нею на піщаній доріжці: а > 5, і < 35, є = 0,7. — Приблизно двадцять відсотків мають такі параметри. Перша людина погладила свою вузеньку руду борідку й посміхнулася.— А я ж саме про це й говорив спочатку. Найголовніше полягає в тому, що в афелії вони перетинаються від двох до чотирьох і двох. І все це зберігає своє значення, попри зміни інтеграла…— А мені їх шкода, — подумки сказав великий чорний кіт. — Вимирають, бідні… І так швидко, хто б міг передбачити?— Не бійся, чорт їх не вхопить, — так само подумки відказав йому сірий. — То такі, що спершу всіх нас зі світу зживуть, а тоді вже й самі повиздихають.Коти непорушно сиділи один проти одного на кам’яній огорожі й, підібгавши хвости, слухали людей.— Я все-таки думаю, що зелена лінія, на відміну від червоної, спостерігається тому, що різний час життя, — продовжував бородань. — Або візьми метастабільний рівень один ес нуль… Це ж не що інше, як три пе, збуджене з пе першого нуль…— Ні, таки справді дебіліють… Послухай! — знову мовив чорний кіт. — А ще зовсім недавно були такими, як і ми, — зітхнув він. — І подумки спілкуватися могли, і пам’ять передавалася з покоління в покоління…— Та чисто вже, — зневажливо відказав сірий. — Ніколи вони до нашого рівня не дотягували.— Ну чого ж? Зразу після Сотворіння були. Це вже пізніше, як яблуко з’їли, то таке з ними сталося.— Не знаю… Мою прабабцю в семисотому коліні на водопої як ловили, то таке кричали, що вона, бідна, від сорому зомліла.— Ну, правильно! Якраз тоді вони й почали слова вигадувати, в них же пам’ять стала відмирати. Згадай…Сірий кіт замислився, примруживши зелені очі.— Усе з дітей у них почалося… З’явиться на світ, а мозочок той чистий-чистий, як небо… Я ще дивувався, як вони без пам’яті виживуть…— А вони, бач, букви повидумували, щоб записувати все. — Усього не запишеш… Усе одно вимруть, як динозаври.Згадавши про динозаврів, чорний кіт замріяно усміхнувся.— А пам’ятаєш тих двох маленьких динозавриків, які приходили сюди шовковиці їсти? Я їх як зараз бачу!— Ага, як ударить хвостом по стовбурі — так ягоди й сиплються. Вони тоді визбирують їх у траві…— А шовковиця росла саме на тому місці, де в них зараз трансформатор стоїть.Двоє людей підійшли до лавочки, яка стояла в затінку дерев. Бородань сів і, заклавши за голову руки, смачно потягнувся.— Ех, чорт! Жила б оце людина вічно, скільки всього можна було б натворити!Чоловік в окулярах легенько всміхнувся.— Ось дезоксирибонуклеїнку скоро розкрутять — і житимемо!— Якась страшна хвороба мозку, — щиро поспівчував чорний кіт. — І ти поглянь, як воно в них швидко прогресує — вже про безсмертя заговорили… Дичавіють просто на очах! — А візьми оте їхнє ненаситне бажання щось придумувати! Вони ще й пишаються цим, кажуть, що схожі на Бога!— Вони й про букви кажуть, що то свідчення високого розвитку, а не здичавілості… Ось знову… Послухай!— Синтезувати білок не так уже й важко, — покусуючи травинку, мовив бородань. — Уже є чудові результати клонування, дітей вирощують у пробірках. І не просто людина виходить, а індивід із наперед заданими параметрами. Усе залежить від поєднання нуклеотидів: аденін, тимін, гуанін — елементарно просто… Уяви, які тут приховано можливості! Ну, приміром, взяти он кота, — чоловік кивнув у бік огорожі. — Вправляємо йому якийсь агресивний ген, і в пробірці виростає… собако-кіт! Оригінально!? Кіт хату сторожує! Ти собі якого взяв би? — повернув до товариша голову бородань.— Чорного. Ходив би з цигаркою в зубах, і кіт на шворці.Обоє людей весело засміялися.— А ти кажеш, що тобі їх шкода, — подумав до чорного сірий кіт. — Що швидше вимруть, то краще! Може, хоч щось залишиться після них…— Але ж поглянь, як сидять, га! Наче ті сфінкси! — сказав бородань і махнув на котів рукою.Ті навіть не ворухнулися.— Ти ба… не бояться!Він знайшов під лавкою чималий камінець, зважив його на долоні й повільно, аби не виказати свого наміру, пішов до котів.“Ближче трохи треба підійти, а то не вцілю, — подумав, косячи оком. — Он до того куща підійду…”— Як буде доходити до куща, скажеш, — попросив чорний кіт, який сидів до людей спиною.— Ще три кроки, — подумки відказав йому сірий. — Два, один…І тільки бородань хотів замахнутися — обидва коти блискавично зіскочили з огорожі й зникли в кущах.— Аж диви, стерво! — спантеличено укляк той на місці. — Та як же вони здогадалися?!
