Президент України Віктор ЮЩЕНКО відповідає на запитання газети “Слово Просвіти”
— Пане Президенте, що нам треба робити, щоб належно берегти, охороняти наші національні святині, духовність? Ідеться про храми, музеї, галереї, бібліотеки, архіви, де бракує коштів на охорону, про наше слово, книжку, заповідники, де також вистачає проблем. Ідеться про нашу національну пам’ять.— У мене дуже проста відповідь: треба мати іншого прем’єра. Якщо бюджет країни обсягом 300 мільярдів гривень довірено одній особі, в країні, де нема коаліційної більшості в парламенті, де нема 226 народних депутатів, які б контролювали хоч би два—три десятки мільярдів гривень “кишенькових” витрат, що сьогодні у найвищих урядових кишенях, якби не це, ми з вами не прийшли б до такої ситуації. Це коли українська книга цього року отримала 1,3 мільйона гривень. Два роки тому було 80 мільйонів. У мене запитання: це проблема фінансів? При бюджеті 300 мільярдів знайти 40—50 мільйонів для підтримки українського слова, бо без слова нації не буде, — це проблема фінансів? Ні. Це проблема світогляду. Сьогодні ми говоримо про шкільний автобус. Для того, щоб на 100 відсотків виконати національну програму шкільного автобуса, треба 820 чи 830 автобусів для дітей, які проживають на відстані чотири кілометри від школи. Скільки виділено бюджетних коштів на рік, коли бюджет найбільший за 18 років? Нуль. Це для країни 46 мільйонів жителів. То виділити фінансування і підтримати національного виробника — це проблема? Це не проблема фінансів, це проблема цінностей: що є пріоритетним, куди треба вести націю?Взяти проблему “Мистецького Арсеналу”. Розумію, що не всі, хто мене зараз слухає, це сприймають. Але для країни, у якої центральний музей має всього 5 тисяч квадратних метрів виставкових площ, і тоді вчити своїх дітей, що їм треба їхати в Ермітаж, Британський музей чи Лувр, щоб подивитися твори мистецтва, — мені це соромно. Це для нації, яка створила такий мистецький спадок, до якого, я переконаний, звертатиметься весь світ. Забути Трипілля, скіфів, кіммерійців? Забути цілий шлейф реалістичного мистецтва? І все через те, що у нас немає площ? Скажіть, будь ласка, хто ми після цього? Вибачте, “Мистецький Арсенал” — це не хобі Президента. Це те, з чого починається будь-яка нація в Європі. Не матимемо мистецтва — не матимемо нації. Будемо народом, населенням, але не нацією.
І коли я чую прем’єра, для якої байдужі українське слово, українська освіта, українське мистецтво, і бачу, що будь-яке питання, що за нього береться прем’єр, стає кризою, що говорити про духовне життя! Переконаний, що пройде успішний діалог між релігійними конфесіями в Україні, що ми будемо свідками, як постане Єдина Помісна Українська Православна Церква. Вірю в це, не те що вірю, переконаний у цьому. Я не брався б за справи, в яких не впевнений. Якщо народ не стане нацією, ми ніколи не зробимо того, що зробили православні греки, румуни, грузини, вірмени. Кожна православна нація визначилася з Єдиною Помісною Церквою. Тільки в нас чомусь чотири конфесії. І це не лише питання духовенства. Духовна нестабільність — це національна нестабільність, це суспільна загроза. Дивитися, як православні воюють за храми, а дехто вважає, що так воно й треба? Це не проблема самої Церкви. Це проблема єдності. Тому звертаюся до української нації: не будьте байдужими до тих процесів, до тих переговорів, які зараз ведуться в церковній сфері, незалежно від конфесії, до якої ви належите. Цей процес приведе нас до Єдиної Помісної Православної Первоапостольської Церкви. Так само й та подія, задля якої я приїхав сюди, до Прилук,— відкриття пам’ятного знака на місці встановлення пам’ятника жертвам Голодомору. Це теж питання духовне. Я пробував пояснити це тим, хто міг мене слухати. Очевидно, це питання нашої рідної історії, забутої, схованої в архівах. Зроблено вже багато, щоб нам повернути цю історію. Щоб кожен з вас подумав: а де твій дід, бабуня, які жили у 20—30-ті роки? Ви знаєте, де вони поховані? На мій сором, не знаю, де похована моя родина, мій дід Іван. І не від того, що я поганий онук, а від того, що все робилося, щоб мільйони людей не знали цього. Винен у цьому комуністичний режим. Шана жертвам — це наша історична пам’ять, це відповідь на те, хто винен. Якби ми усвідомлювали це, зараз би Леніни не стояли. Але багато хто й не хоче цього знати: “Хай буде так”. Коли говоримо про духовні цінності, культуру, я як Президент визнаю пріоритети. Нація починається з того, що у неї є мова, культура, історія, пам’ять, звичаї, традиції. І на цій базі формується спільність і майбутнє. Нація, в якої нема минулого, ніколи не матиме майбутнього. Те покоління, до якого і я належу, жило з піснею “Наш адрес — не дом и не улица, наш адрес — Советский Союз”. Перекотиполе без власного села, без власної вулиці — “советский народ”.18 років ми незалежна держава. Мрія, яка століттями була у наших предків, стала реальністю. Маємо державу. Це багато, це велике надбання. Але перед нами зараз набагато складніше завдання — стати нацією. Стати громадянами. Бо може й один мільйон називатися нацією, а може й 46 мільйонів називатися населенням. Між ними є суттєва різниця — самоідентифікація. Або вона є, або її нема. Звертаюся зараз до українських журналістів, покладаюсь на вас. Ваші пера — унікальна монополія думки. Те, що ви напишете, може стати думкою мільйонів людей. У мене такої монополії нема. Можу виступати, а поруч виступатиме мій опонент. Усього одне шоу Шустера, і позиція Президента буде на півмісяця відкинута. Але те, що можуть журналісти, не зроблять жодні політики. І це боротьба — боротьба за свободу власної нації. Адже Україна матиме незалежність — у бюджеті, енергетиці, пенсійній доктрині — лише тоді, коли буде демократична. Тому коли ми говоримо про 17 січня 2010 року, хочу сказати одне: визначтеся з цінностями. Хочете мати незалежну Україну? Шлях до неї —тільки через демократію. Коли говоримо про духовні цінності, то стверджуємо, що це один із предметів нашого національного самовизначення. Ідеться не про шаровари, не про декоративну вишиванку. Ідеться про нашу сутність. Зможемо це побачити — виграємо. Не зможемо — програємо. Так, як програли УНР, держава Скоропадського, Карпатська Україна й інші наші незалежні держави, проголошені у ХХ столітті. Ваше запитання, на мій погляд, одне з найбільш глибинних, на яке нам треба формувати набагато компетентнішу відповідь, ніж ми її даємо сьогодні. Без цього нам важко буде відстоювати суверенітет, територіальну цілісність. Як Президент розумію, яка велика відповідальність за ці проблеми лежить на мені. І тому, попри критику, яка існує серед політиків, журналістів, я цю роботу виконуватиму. Пригадую, як рік тому, коли за 75 років українська нація збудувала національний Меморіал жертвам Великого Голоду, дехто говорив, що 110 мільйонів гривень, витрачених на першу чергу музею і меморіального комплексу, — забагато, велика пожертва. І це для 10 мільйонів невинно убієнних! Запитайте в євреїв, скільки меморіалів вони збудували по всьому світу, щоб розказати про Голокост. А ми спорудили це вперше за 75 років для вшанування 10 мільйонів наших дідів, на вічну пам’ять їм…Я дякую Вам, вашій газеті за це запитання.Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
