Іван КУРОВСЬКИЙ: «УКРІПЛЮЮСЬ ДУХОМ ПРОСТИХ УКРАЇНЦІВ»

Гість нашої редакції  — народний депутат України від Блоку Юлії Тимошенко, голова Чернігівської обласної організації Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина” Іван КУРОВСЬКИЙ.

Петро АНТОНЕНКО“МІЙ “СТАЖ” ЗВ’ЯЗКІВ ІЗ ЧЕРНІГІВЩИНОЮ — 35 РОКІВ”— Іване Івановичу, визначмо Вашу причетність до Чернігівщини, яка стала для Вас другою малою батьківщиною, бо народилися  Ви не тут.— Родом я з Хмільницького району Вінницької області. Там закінчив школу, потім вступив до Київського будівельного інституту. І все трудове життя працюю в будівельній галузі.Із Чернігівщиною у мене найтісніші зв’язки з 1974 року — майже все свідоме життя. Звідси родом моя дружина, тут у мене багато друзів, тож більше буваю в Чернігівській області, ніж на Вінниччині. Але не втрачаю зв’язків із рідним краєм. Дружина моя з Носівського району, з села Коломійцівка. Батьки її, на превеликий жаль, уже покійні. Але ми завжди з дуже великим теплом згадуємо їх. Це були прості люди, які все життя відпрацювали в селі, серед тих проблем, якими жили всі українські селяни. Пройшли війну. Зараз на Носівщині мешкають брат і сестра дружини. “БІЗНЕС Я ПОЧИНАВ, КОЛИ НЕ РОЗБИРАЛИ, ХТО КЕРУЄ, — ВЛАДА ЧИ КРИМІНАЛ”— Як складалося Ваше трудове життя в будівельній галузі?— Починав майстром будівельної дільниці. Це було в місті Калуші на Івано-Франківщині. Тривало велике будівництво в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Працювали спільно з будівельниками з капіталістичних країн. Тож п’ять років стали великою професійною школою. Потім була робота в Київпромбуді, де пройшов усі сходинки — від виконроба до головного інженера великого тресту.Але в цей час почався розпад Союзу, розвалювалася й будівельна галузь. А я людина такого складу, що не сприймаю безладу, хочу, щоб якщо це моє виробництво, то воно було керованим мною. І після дуже нелегких роздумів вирішив створити власний бізнес: зареєстрував  приватну будівельну фірму. — Це 90-ті роки, час, непростий для приватного бізнесу.

— Надзвичайно складний. Іноді вже важко було визначити, хто керує — влада чи кримінал. Починав на рівному місці, не маючи зв’язків ні у владі, ні в бізнесі. Але за сприяння добрих людей, колег ставав на ноги: від перших трьох — до нинішніх півтори тисячі працівників компанії. Нині це ТОВ “Житлобуд”, засновником якого я є. Звичайно, зараз як депутат не можу безпосередньо займатися бізнесом, але постійно контролюю діяльність компанії. — Який основний профіль діяльності? — Житлове будівництво. Близько 90 відсотків робіт виконуємо в центрі Києва. Це елітне житло, громадські об’єкти — магазини, офіси. Крім того, на прохання уряду побудували унікальну лікарню на території відомого дитячого центру “Охматдит”. “НА СЕЛІ ЩЕ НЕ ДО БІЗНЕСУ — ПОРЯТУВАТИ Б ЙОГО” — Як Ви, успішний представник будівельного бізнесу, взялися за аграрний сектор? Розкажіть про Ваш аграрний бізнес на Чернігівщині.— Щиро кажучи, важко назвати це бізнесом. Бізнес передбачає комерційну діяльність, створення робочих місць, прибутки. Сьогодні  не маю від аграрного бізнесу прибутків. Точніше, якщо щось і отримую, то вкладаю це в соціальну сферу села. Ще й вкладаю кошти з будівельного бізнесу, тобто від “Житлобуду”. — Що ж, такі реалії сьогоднішнього українського села. Вважаймо, що Ви працюєте на перспективу. То яка Ваша діяльність в аграрному секторі?— Моя фірма “Агропрогрес” зареєстрована в селі Горбачі Бобровицького району. Охоплює села трьох районів — Бобровицького, Ніжинського й Носівського. Беремо в оренду в селян земельні паї й ведемо звичайну господарську діяльність — вирощуємо сільгосппродукцію. Усіх прибутків заледве вистачає, щоб утримувати соціальну сферу цих сіл.— Окреме запитання про селище Лосинівку Ніжинського району. “Слово Просвіти” писало, як майже десятиліття місцеві, обласні та столичні чиновники гальмували земельну реформу, не видавали селянам сертифікатів на земельні паї. Ви дуже допомогли селянам нарешті відстояти їхні права й через суд добитися справедливості. Невипадково селяни переходять зі своїми паями саме до Вашої фірми.— Нині 1100 жителів Лосинівки уклали з нами угоди оренди їхніх земельних паїв. Це більшість. Частина паїв у стадії оформлення. Поки що угоди укладені на короткий термін. Виплати за паями там трохи менші, ніж загалом у фірмі, бо й землі ми ще не обробляли. Можна це вважати як своєрідний аванс. — Навіть зараз лосинівці отримують на паї не менше, ніж у середньому в області, де річна плата становить 3—4 відсотки вартості паю.— Так, не менше. Вони отримують і зерно, і цукор, будуть за підсумками року і виплати грішми. А вже з наступного року отримуватимуть стільки само, як і в інших селах, охоплених нашою фірмою: а ми платимо від 7 до 11 відсотків.— Дехто, прагнучи уярмити селян, наполягає на укладенні з ними угод на десятки років.— Керівникам своїх сільгосппідприємств дав вказівку, щоб укладали із селянами угоди на такий термін, на який ті хочуть. Хоч би й на рік. А там, де термін оренди, скажімо 5, 7 чи 10 років, пишемо в угоді, що селянин має право в будь-який момент вийти з угоди оренди. І якщо селянин захоче перейти до ефективнішого, на його думку, господарства, ми не заперечуємо. Або якщо хтось захоче господарювати самостійно, стати фермером, чи дві—три сім’ї захочуть об’єднатися у фермерське господарство. Кажу селянам: якщо ви пробуватимете господарювати самостійно, буду тільки радий, вважатиму, що свою місію виконав. — Лосинівська епопея із землею закінчилася, але триває інша — з майном.— Тут проблема не лише лосинівська. Але селяни продовжують боротьбу за це майно колишнього колективного господарства, на яке мають повне право. Зараз створено комісію з розпаювання майна, відбувається інвентаризація. — Знаю від селян, що багато майна  розтягли, доки воно було нічиє.— Усе-таки, гадаю, вже в грудні пройде розпаювання цього майна, ми платитимемо людям і за оренду майна, яким користуватимемося для аграрної діяльності. “Я САМ ІЗ СЕЛА, І БОЛЯЧЕ ДИВИТИСЯ НА ЙОГО ЗАНЕПАД” — Ваш будівельний бізнес змушений допомагати селу в соціальному плані. Розкажіть про Ваше благодійництво. Хоч розумію, що для переліку всього не вистачить часу. — Назву бодай одну цифру. За ці роки в соціальну сферу села, і не тільки у трьох згаданих районах, ми вклали понад 40 мільйонів гривень. Щоб порівняти, скажу: на всю Чернігівську область на цей рік виділено на соціальну сферу села 26 мільйонів гривень. Дуже довго перелічувати школи, дитсадки, лікарні, будинки культури, які ми будували, реконструювали, ремонтували. Плюс доплати ветеранам війни, пенсіонерам. А ще дуже важливо — допомога селянам в обробітку їхніх присадибних ділянок — оранка, обмолот, транспортні послуги. І це  за символічну ціну.— Ви будівельник, але водночас людина, не байдужа до гуманітарних проблем, питань культури, духовності. — Коли приходимо працювати в якесь село, перше, що я дивлюся, —  об’єкти освіти й культури. Які вони, чи існують? Коли ми прийшли в село Горбачі, то за три місяці перебудували школу, оснастили за сучасними стандартами. Ще й відкрили там дошкільний заклад. У школах безплатне дитяче харчування, опалення —  усе нашим коштом.— Згадаймо про споруджений Вами відомий всій області палац культури,  комплекс у селі Степові Хутори Носівського району. — Я приїхав у це село і побачив, що там зовсім нема будинку культури, він згорів кілька років тому. І селянам не треба було навіть звертатися до мене з проханням щодо цього. Сам родом з села і розумію, що в села немає майбутнього, якщо там бракує умов для навчання, виховання дітей, нема будинку культури, бібліотеки. Як так можна? Куди  людина може піти відпочити? “НЕПРАВДА, ЩО ЛЮДИ РОЗУЧИЛИСЯ СПІВАТИ ”— Дехто вважає, що люди вже міцно засіли перед телевізорами й не вміють і не хочуть спілкуватися. — Недавно я був на святкуванні Дня працівника сільського господарства в Степових Хуторах, куди ми привезли селян із багатьох сіл. Учасники самодіяльності нашої фірми “Агропрогрес” підготували великий концерт. Я бачив, повірте, чимало в житті, але був вражений, наскільки професійно виступали аматори. Люди кажуть мені, що вони охоче відвідують хор, танцювальний, музичний колективи. — Тож є ще таланти і є потяг у людей до культури, мистецтва, духовності? — Безперечно! Є вміння, є талант, бажання, прагнення прекрасного. Коли ми будували палац культури в Степових Хуторах, мені хтось сказав: давайте, мовляв, пофарбуємо ось тут у темний колір, бо обдряпають, пообписують. А я й запитав: “Навіщо? Адже темне породжує темне в головах. Нехай буде світле”. І що ж Ви думаєте? Приїжджаю через певний час — усе чисте, необписане, неподряпане. Бачите, кажу, краса привчає людей до культури, дисциплінує їх. Додам, що ми чимало допомагаємо Українській Церкві. У Горбачах спорудили храм, завершуємо ще в одному селі. — Схоже, зайве ставити банальне запитання щодо Вашого життєвого оптимізму. Нині забагато песимістів, скептиків, стільки плачів, бідкань, посилань на обставини, кризу, труднощі. І Ваш приклад — людини, що не бідкається, а прагне щось робити, —  свідчить: не треба опускати руки.— Песиміст ніколи не житиме повноцінним життям. Ось приїжджаю у звичайне поліське село, де повно проблем. І, безумовно, їх бачу. Селяни ставлять мені питання, порушують проблеми. Але ось що дивує і радує: від цих людей, які живуть у вирі проблем, труднощів, повертаюся з новими силами, бо бачу, що селяни справді не опускають рук. От якби наші політики брали приклад із простих людей, у нас було б набагато краще життя. Українці міцні духом… І якщо бачать, що їхню працю цінують, що її результати залишаються тут, на місці, а не вивозяться, то досягають дуже багато… 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment