Михайло ІЛЛЄНКО: «РОБЛЮ ТЕ, ЩО ПОВИНЕН»

Гість нашої редакції Михайло ІЛЛЄНКО — президент кінофестивалю “Відкрита ніч”, з 2000-го — декан кінофакультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, член Національної спілки кінематографістів України. Але передусім він кінорежисер: поставив фільми “Сьомий маршрут”, “Фучжоу”, “Кожен мисливець бажає знати…”, “Миргород і його мешканці”, “Школа” та інші, а також зіграв роль Георгія в кінокартині Юрія Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою”. Нині Михайло Герасимович вирушає в подорож під вітрилами в екіпажі яхти “Купава” до Антарктиди. 

— Пане Михайле, що спонукало Вас прийняти рішення взяти участь в експедиції? — В Антарктиді є частина української землі — найвіддаленіша антарктична станція імені Володимира Вернадського. Там постійно працюють вітчизняні науковці, вирішили відвідати їх. Віза туди не потрібна, бо це територія України. Ми йдемо під гаслом “Українці всіх країн, єднайтеся!”Поруч з українською станцією імені Володимира Вернадського відносно неподалік — аргентинська, американська, російська антарктичні станції. Тож виникла ідея повезти туди фільми фестивалю “Відкрита ніч”, який існує 13 років і назбирано велику колекцію: веземо понад 100 фільмів. Зробимо перший антарктичний кінофестиваль українського кіно!У кожного з мандрівників власна мета поїздки. Капітан Юрій Бондар — конструктор яхти, він переходив Середземне море й Атлантику, тепер планує обійти навколо світу. Валерій Деймонтович — його близький друг і однодумець. Андрій Зубенко зацікавлений у тому, щоб випробувати себе й подивитися океан. Експедиція має науковий бік — будуть геофізичні дослідження, бо яхта дерев’яна, і прилади там “поводяться” інакше, ніж на металевому борту.— Яка Ваша мета? — Моя мета така: побачити, як сприйматимуть українські фільми діаспори в Аргентині та інших країнах, на станції, як відчуватимемо ми посеред океану фраґменти України. Хочу зняти документальне кіно про Україну на величезній відстані від неї. Цей фільм стане рекламою нашого сучасного кіно, маловідомого у світі. Там будуть цікаві ситуації, кадри з кінострічок. Ще важлива мета моєї поїздки — в Антарктиді зняти заготовки кадрів для фільму, який знімаю і який зупинився за браком фінансування. Мені потрібне літо, а влітку було ні за що знімати. Фактично я безробітний кінорежисер. 

За нашої системи фінансування навіть не мріяв, не питав, чи зможу поїхати на Чукотку чи Аляску — події відбуваються саме там, — сприймуть як божевільного. Адже на весь кінематограф держава цього року надала 5 млн гривень — це просто абсурдно. Тож коли капітан Бондар запропонував долучитися до експедиції, я подумав: може, це шанс? Підключився продюсер фільму, друзі. Збираю апаратуру: хтось дав камеру, хтось — фотокамеру. Не можу прийти до міністра і сказати: ось така ситуація, допоможіть. Хоч скільки звертався до Міністерства культури і туризму, до міністра, чув заспокійливі фрази на кшталт: усе буде нормально, будуть гроші, нам обов’язково потрібен цей герой, він український.Так усе сплелося в дивний парадоксальний вузол, де замішані й мої мрії. Понад 40 років я знайомий із вітрилами — не як спортсмен, але брат Юрій причарував вітрильним спортом. Переглядаючи атлас світу, відчуваю, що далекі країни ваблять. Ловлю себе на тому, що хочеться випасти, виключитися з режиму, до якого нас привчила складна чиновницька система. — Про що Ваш фільм?— Герой мого фільму пройшов шлях від сільського хлопця до Героя Радянського Союзу, був в’язнем німецького концтабору, тоді радянського. Попри те, що був приреченим, дивом вижив, став вождем індіанського племені в Канаді.— Це реальна історія?— Цього чоловіка звали Іван Даценко. Його бачила Наталія Наум, перебуваючи на виставці в Монреалі 1967 року. Зустрічаючись із вождем племені, представники радянської делегації розмовляли між собою українською мовою. Почувши це, він і сам заговорив українською. Для наших це був шок. Але вождь розумів, що крім митців, у делегації є працівники КДБ, які полювали на нього після того, як він утік з СРСР, тому пояснив: я син переселенця. Назвавши справжнє прізвище, він припустився помилки. Вождя племені звали Тойщопройшовкрізьвогонь. У цьому суперечність: чи звали б так сина переселенця? Він пояснив, що одружився з донькою вождя.— А насправді?— Насправді, за особистою справою Івана Даценка, яка зберігається в архіві, він — військовий льотчик, якого збили під Львовом. Врятувавшись із палаючого літака, потрапив у німецький полон. Після звільнення його як зрадника батьківщини ув’язнили в радянському таборі. Про подальше життя документальних свідчень нема. Фільм більш ніж актуальний. Ідеться про людину, яка стала “президентом”. Це моя версія, але вона конкретна. Я відповів собі на питання, як людина, приречена стати бомжем, стала вождем, лідером, фактично президентом. Я зрозумів шлях, який вивів Івана на старт (не гарантував перемогу, а принаймні давав змогу “балотуватися”).Іван Даценко народився в селі Чернечий Яр поблизу Диканьки — місця, де трапляються дива. Потім радянська армія, німецький полон, Сибір, Чукотка, Аляска, Канада. Скільки це мов, з якою кількістю людей треба було порозумітися за допомогою мови! Це приклад того, як мова перетворюється на інструмент зближення, а не конфлікту, як нам зараз нав’язують. Хіба Іван став би вождем племені, не володіючи його мовою?! І таких міні-рецептів у стрічці багато. Ми подали власну версію життя Івана Даценка й у фіналі пишемо, що версія побудована на реальних фактах. Вірогідно, що переселенець, який успадкував вождівство, одружившись, не міг отримати ім’я Тойщопройшовкрізьвогонь. Була версія, що він врятував із пожежі індіанську дитину, й індіанці визнали його своїм, але це стандартна схема, якої слід уникати і давати глибше пояснення.— Сценарій стрічки Ваш? — У сценарію довга історія. Співавторів багато, я один із них. Про життя Івана Даценка почув 1994 року, коли знімали фільм “Фучжоу”. Нам тоді дорікнули, що пригод, які відбуваються з головним героєм, не може бути: хлопця занесло в Америку, він там не пропав, а навпаки, став лідером. Головного героя Ореста грав син Наталії Наум Тарас Денисенко. Тарас заперечив скептикам, сказавши, що мама розповідала йому ось таку історію. Тож коли мені потрапив один із варіантів сценарію, тема зачепила за живе. — На які проблеми наштовхнулися під час зйомок?— У нас існує дуже серйозна проблема, яка стосується не лише цього фільму. Мій студент якось розповідав, що один із депутатів, дізнавшись про його майбутню професію кінорежисера, коли прийшов на телебачення (студент там підробляє), сказав: “Чи вам не соромно знімати кіно?! Держава в біді, а ви в іграшки граєтеся!” Для мене це людина поза межами розумових оцінок. Боляче, що це позиція багатьох, хто при владі. До кінематографа ставляться, як до жувальної ґумки: купимо, якщо власної не виробляємо. Купимо Рембо, Солдата Сухова. Це не просто нерозуміння ситуації, це гостра, ні, хронічна розумова, духовна недостатність!Адже це чужі герої! Країна, нація без власних актуальних героїв неконкурентоспроможна. Де герої голодування 1990-го, помаранчевої революції? Їх нема на екрані. А хіба в нас мало тем, які можна перетворити на легенди, на максиму, на імпульс, який об’єднав би багатьох?!Спільна енергетика твориться нині не за допомогою літератури, народної пісні, як було раніше. Нині міфотворчий інструмент — екран, кіно, Інтернет. А там нашої присутності нема. І це вже аналогія не з жувальною ґумкою. Не знаю, коли зміниться психологія людей при владі. Кіно — дуже прибуткова справа, і ці прибутки з держави йдуть за кордон.— А чому участі у кіновиробництві не бере бізнес? — Для бізнесменів потрібні закони, які дадуть їм шанс. Як тільки протекціоністські закони з’являться, то бізнесмени вкладатимуть гроші в кіно. У всьому світі такі закони є, вони працюють в інших країнах, зокрема в Росії.Нинішні наші закони сприяють іноземному виробникові. Доказ? Вмикайте телевізор! Іноземці працюють, відсмоктують гроші з України. Тобто це вигідно, інакше вони цього не робили б. — Чому?— Більшість депутатів ставиться до цього так, як той, з ким спілкувався мій студент. Адже він справді щиро дорікав: країні важко, а ви про розваги. Фактично національне кіновиробництво стоїть. Я, кінорежисер, 1994 року зняв “Фучжоу”, 1999-го — “Сьомий маршрут”. Із 1999-го до 2008 року був безробітним. І це не моя доля. За фестивалем “Відкрита ніч” знаю десятки людей, які можуть, знають як і хочуть знімати національне кіно. Є докази — призи міжнародних кінофестивалів. У нас знищено, принаймні паралізовано кілька поколінь висококласних фахівців через те, що система не працює. Це біда, національна катастрофа. Хтось ще тримається, чіпляється за надію знімати. Хтось шукає вихід в алкоголі. Хтось змінює професію і забуває про власний талант, не в силі терпіти знущання чиновників. Хтось їде за кордон, зокрема оператори. Але в цьому випадку “за державу обидно”, бо ми готуємо висококваліфікованих фахівців для інших держав. Та й за кордоном є власні фахівці.Те, що в нас зробили з культурою, — катастрофа. Позмінювалися, підмінилися всі цінності. Для наших можновладців українська культура — те саме, що бджільництво у Гренландії. До кіно як до частини культури ставляться неналежно. Кіно — настільки вигідний бізнес, що окупація нашого ринку невипадкова і невипадково законів нема. Ринок із колосальними прибутками захопили чужоземці й так просто його не віддадуть. Це лобі. Нам постачають чужих героїв — від порнографії до фільмів, які впливають на свідомість. І тут дві мети, дві вигоди — економічна й ідеологічна. Тому розмову треба починати з того, чому Міністерство не може достатньо жорстко порушити ці питання законодавчо. Чому наш виробник поза межами закону, а іноземний почувається вільно на нашій землі? Чому 5 мільйонів? Їх не вистачить і на один фільм! Чи ті, хто надав ці гроші, читають періодику, чи знають, скільки коштує фільм? Не говоритимемо про Голівуд, погляньмо на сусідів. Сума ця — ляпас усім кіномитцям, які голодують і мріють про роботу. — Що потрібно змінити?— Лунають думки, що Міністерство культури і туризму в нинішньому форматі не потрібне. Але держава повинна мати право замовляти кінострічки на певну тематику, платити за міфи. Тобто держава повинна мати право виступати в ролі продюсера. Проте цього нема. Начебто запускається фільм як державний, але є й приватний продюсер. А виходить так, що до кінця фільму грошей бракує, і група повинна працювати безплатно. Недавня наша зйомка такою й була. У нашому фільмі знімаються українські актори. По-перше, з ними цікаво працювати, а по-друге, їм варто дати шанс, бо вони професіонали. Намагаєшся створити наше кіно про нашого героя, а тобі кажуть: усе буде добре з наступного тижня. Цей тиждень для мене розтягся більш як на півроку і ще триватиме півроку. Тому вирішив не чекати, а робити те, що повинен.Спілкувалася Олена ШУЛЬГА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment