МИ ЩЕ ПОВЕРНЕМОСЬ…

Євген ШАПОВАЛОВ,Донецьке обласне товариство ім. Олекси Тихого2007 року в обласній філармонії вшановували пам’ять дисидента, правозахисника, співзасновника Української Гельсинкської Групи, нашого земляка, вчителя Олекси Тихого. Тоді на прес-конференції, яку проводили Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко і Володимир Тихий, майже всі журналісти ставили питання: як вони, кияни, допомагають Донбасу в боротьбі за права людини, за українську мову, українську культуру? А один студент Донецького національного університету спитав у Левка Лук’яненка, що він робить і планує зробити у цьому напрямі. Левко — сивий, з білими козацькими вусами і світлими, але змореними очима, довго дивився на того хлопчину. А потім лагідно, але твердо заговорив: “Я за всіх вас, за волю України відсидів десятки років у совєцьких катівнях, мав смертний вирок,  1990-го у тодішній Верховній Раді задекларував прагнення України до незалежності. Юначе, що ти хочеш, щоб я ще зробив для тебе? І я зроблю. А тепер дозволь мені запитати: а що ж ти зробив для України? Ти балакаєш українською, крім як отут? Ні. Ти протестував проти російськомовної преси у Донецьку? Ні. Ти надсилав звернення до влади, вимагаючи від неї виконання її обов’язків? Ні! А це ж такі дрібниці, але й їх ти не спромігся зробити. Так-от: для себе все робити повинні ви самі!” Із себе починали Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, які загинули у таборах для політв’язнів. Тодішня влада не дозволила поховати їх на батьківщині, й до 1989 року їхні тіла були закопані в російській землі. 1989-го в Україні виникла думка перевезти останки українських національних героїв на батьківщину. Родини вели тривалі перемовини із владою, громадськість збирала гроші. 19 листопада 1989 року перепоховання героїв відбулося. Минуло 20 років після перепоховання. Зараз у нашій області існує й активно діє Донецьке обласне товариство ім. Олекси Тихого. Численні його осередки — у Дружківці й Костянтинівці. І це не дивно, бо саме тут народився, учився, жив і працював Олексій Іванович. Саме тут він пройшов становлення як особистість, як борець. Саме тут, у цьому козацькому краї, він починав із себе.У Донбасі склалося хибне уявлення про історію краю, про видатних людей-донбасівців, про те місце, яке посідає схід України в нашій державі. Приклад цього — постать Олекси Тихого.  2007 року в селищі Олексієво-Дружківці ми робили опитування “Ким був Олекса Тихий?” Відповіді пригнічували. Люди старшого віку казали, що він був американським шпигуном. Інші вагалися з відповіддю. Лише молодь чітко стверджувала, що Тихий — наш герой, який віддав життя за Україну. Товариство разом з Донецькою “Просвітою” та Союзом Українок робить багато для того, щоб ім’я Олекси Тихого було знане в Донецькому краї. Видають книжки про Тихого, проводять щорічні Олексині читання, триває просвітницька робота з молоддю. Нещодавно і наше товариство відряджало делегацію до Києва на заходи, приурочені перепохованню О. Тихого, В. Стуса та Ю. Литвина. Донецька влада, як завжди, в цьому участі не брала. 18 листопада у Національному музеї Тараса Шевченка науковці, письменники, поети, правозахисники зібралися на наукову конференцію “Територія слова”. Ми, представники Донеччини, розповіли, що робимо на батьківщині Олекси, щоб люди знали про нього, про його подвиг. Кияни були здивовані й раді, що у Донбасі є спільнота, що йде шляхом, який  торував Тихий. Я сказав, що в нас на Донбасі нема конфлікту між українською й російською або іншими мовами. Але є конфлікт між мовою культури і мовою хама. І наше Товариство робить усе, щоб перемогла культура. У Донбасу є культурний потенціал, і ми його поширюємо. І починаємо це робити із себе. 19 листопада опівдні на Байковому кладовищі зібралися люди, щоб вшанувати пам’ять героїв. Три могили вкрилися квітами, кетягами калини. Священики відслужили панахиду по героях. Виступили Василь Овсієнко, Левко Лук’яненко, представники Секретаріату Президента України, уряду, Київради. Були тут дружина і син Василя Стуса, родичі Литвина, син Олекси Тихого  Володимир, представники демократичних партій, громадських організацій, чималі делегації з областей. А нас із Донбасу було двоє — я та Людмила Огнєва з Донецька від Союзу Українок, та ще Володя Тихий — киянин з Донбасу. P.S. Кого цікавлять матеріали про життя й долю Олекси Тихого, дисидентів-шістдесятників, звертайтесь до газети “Наша Дружківка” або до нашого Товариства: 050-603-64-75.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment