СЕМЕН ОЛЕЙНИЧУК —  КАРМАЛЮК №2?

Сенсація з позаминулого століття

Броніслав ГРИЩУК,м. ХмельницькийСемен ОЛЕЙНИЧУК — сучасник Тараса Шевченка й Устима Кармалюка: Тарас Шевченко (1814—1861), Семен Олейничук (1798—1852), Устим Кармалюк (1787—1835).Як писав у передньому слові до “Кобзаря” російською мовою (1911, СПб) М. Славинський, “Семен Олейничук належав до тих, що намагалися ідеологічно оправдати народню боротьбу проти кріпацтва. Крізь туманний і важкий націоналізм Олейничукових писань билося пригноблене стражданнями рідного народу пристрасне і праведне серце. Глухі народні легенди оповили мглистим ореолом життя цього нерозгаданого ще страдника, попередника Шевченка на тернистому шляху оборони людських прав народу” (переклад О. Флорука).Справді, Шевченко, Кармалюк, Олейничук робили, кожний по-своєму, одну спільну справу — визволення українського народу від кайданів. За це їх переслідувала влада. Т. Шевченко зазнав рекрутчини, заслання в окремий Оренбурзький корпус із забороною писати й малювати. У. Кармалюк тричі тікав із Тобольської тюрми на рідне Поділля, С. Олейничук відсиджував строки у київських буцегарнях, а життя скінчив у Шліссельбурзькій фортеці.

Ось про це й розповідає стаття П. Е. Щеголева, вміщена в журналі “Былое” за 1906 рік. Історія Олейничука — втілення легенди в дійсність; він — саме та людина, яка раптом щезла, залишивши темну пам’ять. Проте з плином часу й пам’ять стерлася. А він жив, думав і відчував, блукав і шукав, як би позбутися горя кріпосного права для дорогого йому малоросійського народу. 1849 року він щез із меж Київської губернії, щоб з’явитися в казематах Шліссельбурзької фортеці. Тут його утримували якнайсуворіше, і прізвище його було відоме лише комендантові фортеці. 1852 року Олейничук “від тривалої хвороби” помер. У чому ж провина цього страшного державного злочинця? У нього були шкідливі думки, тільки і всього. Справа Олейничука незвичайна навіть в адміністративній практиці Миколи І. За поглядами був переконаним монархістом (та яким “монархістом” міг бути простий український селянин! — Б. Г.) і палким патріотом, що ставився неприязно до поляків та євреїв. Уся думка його була спрямована лиш на злиденне становище селян, на кріпосне право, яке пригнічувало душу Олейничука. Проникливістю свого ставлення до кріпацтва, пристрасністю й полум’яністю проповіді проти цього явища Олейничук нагадує Радищева. Цього протесту було досить, щоб опинитися в Шліссельбурзькій фортеці. Найбільш вражає, що влада, за всіх своїх старань, могла встановити протест тільки… в чорновому рукописному творі Олейничука, не встановивши жодного факту пропаганди чи навіть спроби пропаганди.І.Восени 1849 року увагу поліції привернув незвичайним способом життя невідомий мандрівник, що жив за Дніпром, в Нікольській слобідці Остерського повіту Чернігівської губернії. Під час обшуку в нього знайшли рукописи і книжки. Затриманого вирядили разом з речовими доказами до військового Київського, Подільського і Волинського губернатора Бібікова. Заарештований виявився вільновідпущеним із селян Семеном Олейничуком, а захоплені папери — рукописним твором Олейничука на 158 аркушах під заголовком “Историческій разсказ природных жителей Малороссии Заднепровской, т. е. губерній Кіевской, Каменец-Подольской и Житомир-Волынской, про своє житье-бытье”.Чиновник Сивицький провів розслідування, що виявило такі факти.Олейничук народився 1798 року, був кріпосним поміщиків Собещанських у Вінницькому повіті Подільської губернії. 1818-го без відома поміщика батько віддав Семена у Вінницьку гімназію. Він вивчив французьку, латинську, польську. 1824 року Олейничук повернувся в маєток. Поміщик планував оддати його в рекрути, але Олейничук утік. “Сам, — показував на допиті Олейничук, — кріпак, я не міг терпіти того становища, в якому перебували селяни”. Укравши документи шляхтича Сорочинського й перейшовши в католицтво, Олейничук став учителем при латинському костьолі, згодом у Почаївському монастирі ордену Кармелітів. Із цього монастиря Олейничука, уже як клірика, перевели в кармелітський монастир в м. Чаус Могилівської губернії. Спроба сховатися від кріпацтва в католицьку віру не принесла заспокоєння Олейничуку. 1838 р. він повернувся в лоно православ’я й обійняв посаду парафіяльного учителя у Білоруському навчальному окрузі в Оршанському повіті. Тут він залишався учителем до 1839 р. Туга за батьківщиною змусила його повернутися у Вінницький повіт і віддатися в руки поміщика. Тут його заарештували і віддали до суду. Мабуть, між поміщиком Собещанським, Олейничуком і судом відбулася якась угода. Поміщик не наполягав на осудженні кріпака, а суд залишив Олейничука, за рішенням 5 квітня 1843 року, вільним, визнавши підсудного як недоумкуватого. Згодом, 1848 року, Олейничук заявив, що свідчення його з цього питання були фальшиві. 1845 року Олейничук отримав від поміщика формальну відпускну.Але давно бажане визволення не дало заспокоєння. Звільнився він, а кріпосне право залишилось. Тож почав писати. II.Про зміст свого твору Олейничук дав таке роз’яснення: “У творі своєму я встиг тільки висловити думку мою в такій силі, в якій розумів історію тутешнього краю, читаючи з цього приводу різні твори, а також обтяжуючись кріпацьким моїм званням; випробувавши на собі й зібравши в різний час відомості з розповідей про різні зловредні і свавільні вчинки ляхів і жидів, я описав народну ненависть до сили і ляхів, і жидів у такому дусі, в якому мені все це здавалось, приноровлюючи моє описання в казках і розмовах з різними особами, намірюючись дати форму оповідань сьому творові. Також я описував те, як чув, що руські солдати нарікають на службу тому, що в них за старших переважно ляхи або іноземці, а особливо ремствують на жорстокі побиття й розповсюджують чутки про різні утиски, і як боляче було мені це чути, то зобразив усе це як міг. Усе те, що я в творі своєму описав, схиляло мене до того, щоби виставити в різних видах становище селян, аби полегшити їхню долю, і я збирався довести потребу переведення селян на оброк, як це значиться в складеному мною в 1847 році всепідданійшому прошенії государю імператору, також я думав, що як закінчу цілий твір та оброблю останній, як мені здавалося краще, то сим зробити послугу уряду, пустивши в хід свій твір, який я писав абсолютно таємно, нікому його не читав, ні з ким про нього не радився і тепер не розумію, чи справедливо я описував, чи несправедливо, бо для того, щоб очистити мій твір, ще мені багато треба було часу. Законів я зовсім не знаю і ніколи їх не читав і не розумію, які визначені за законами обов’язки для кожного стану, — мене тільки цікавила одна думка про кріпацьке звання, на яке я надивився в попередні роки, до оприлюднення в тутешньому краї на початку минулого року Правил про селянські повинності; але й тих Правил не читав і не розумію, яку вони мають силу”.Ось фраґмент із нотаток Олейничука: “Нещасний той навіки, хто вийде з терпіння, або через необережність скаже щось один одному про свою біду, а тим паче, щось мовить про Царські укази і його підслухають економічні клеврети, писарі, або сіпаки (служителі), то ще мало покари, коли справа закінчиться одною лише тілесною карою, нещасному набивають на руки і ноги кайдани, і везуть, як бунтівника, для страхання інших в рекрутське присутствіє, або в тюрму; даремно жона з дрібними дітьми проливає гіркі сльози, просить прощення, даремно родичі із зойками жони та дітей проливають свої сльози, лежать біля ніг жорстокого ляха: нещасний загинув сам та осиротив жону і дітей, за одне лише слово про закон і правосуддя…”Окремі випадки з життя мешканців сіл, повітів, маєтків засвідчують безправ’я селян у лещатах поміщицької експлуатації, засилля іноземщини, яка управляла безправним українським селом, кпила з української культури, звичаїв і традицій, переконаність катів у тому, “що в Росії, у варварів, немає закону”. “Хто б міг повірити тому, як тут освічені мандрівники просвіщають занурених у тьму невігластва туземних селян… Ні Бога не бояться, ні людей не соромляться, а тільки кожний кишені собі набиває…” Олейничук пише: “Якби ви поглянули на простір тутешніх лугів і лісів, скільки тут різного роду худоби, яке тут множество  овець і коней, і ви б подумали, що ті табуни належать тутешнім жителям. Насправді ж ці табуни, череди, отари — панські. І ліси також не селянам належать, їм туди вхід заборонено, їм не можна навіть гусей тримати, аби не витоптували траву на панських луках…”Навряд чи існувала якась галузь тодішнього суспільного життя, якої б не зачепив у своїх нотатках Олейничук, — майже самоук, самородок.Економіка, політика, культура, освіта — нічого не минула доскіплива оцінка мандрівного філософа. А головне — доля народу, який заселяв обидва береги Дніпра. Що то за народ? “Коли чернь виключається з числа людей, їхні душі купують на штуки, як в освічених народів худобу; хто ж тут складає вищий стан?… Хрещені й нехрещені ляхи, жиди та прибульці цілого світу. Усі загалом Училища, Гімназії, Ліцеї, Університети — наповнені чужоземцями або тутешніх поміщиків дітьми; всі жіночі пансіони, Інститути, як наприклад у Києві та в Полтаві, наповнені ляхавками, жидівками, німкенями, француженками; правда, трапляються поміж ними і наші колишні козачки: Хвеськи, Ганки, Явдохи та інші хохлушки, перероблені тепер на модні закордонні взірці безбожжя і незнання цілковито жодних постів; їх там постійно годують казенним утриманням із наших податків…”Чиновник особливих доручень Сивицький швидко виконав доручення генерал-губернатора. 29 жовтня 1849 року він допитав Олейничука, а 5 листопада вже представив рапорт, у якому дав характеристику його твору, ґрунтуючись у ній не стільки на вивченні рукопису, скільки на свідченнях про нього самого автора. Слідство не могло виставити жодного факту, який би доводив, що Олейничук розповсюджував якісь “шкідливі” думки. Справа, однак, обернулася для Олейничука несподівано.10 листопада 1849 року Бібіков доніс про Семена Олейничука шефові жандармів графу А. Ф. Орлову. “Долгом поставляю довести, по моему мненію, необходімо заключить Олейничука в Соловецкій монастырь потому, что он с своим образом мыслей і с понятиями, заимствованными в латинских монастирях, может быть везде вреден, преимущественно для низшего класса людей, с которыми он неминуемо должен быть в сношеніях”.Так кару Олейничукові було посилено. Його карали не за те, що він зробив, а за те, що він міг би зробити. 25 листопада 1849 року “Высочайше повелел посадить Олейничука в Шлиссельбургскую крепость” — такий напис Орлова на оригіналі доповіді.Ось така доля. Осмислення життя Семена Олейничука — попереду. Переконаний: уже вивчений матеріал народить і монографії, й дисертації, а може, й повісті або романи.З позицій сьогодення легко засуджувати ставлення “монархіста” Олейничука до так званого “єврейського” питання. Але дослідники не можуть не розглядати це “питання” в контексті тогочасної дійсності, коли саме російська монархія всіляко роздмухувала ненависть населення до “інородців”, установлювала для них так звану “межу осідлості”, звинувачувала їх у багатьох своїх негараздах, тож простий селянин Олейничук, здається, також утрапив на сей пропагандистський гачок.Отож думаймо, шукаймо сліди свого подільського героя, як знаходили їх до життєпису земляка Устима Кармалюка.І насамкінець подякуймо канадійцю Олександрові Флоруку за наданий матеріал. Без нього ми і не знали б про існування в нашій історії видатної постаті Семена Олейничука.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment