ПрЕзидентськІ перегони: АгІтацІйний ажІотаж 

Віталій КарпенкоПрезидентські перегони набирають обертів. Найкращий показник цього — агітаційні ресурси, які претенденти намагаються використати якомога повніше і навіть понад міру. Щоправда, знамениті білборди, які мали закріпити в пам’яті виборців імена й обличчя майбутніх кандидатів на найвищу посаду, з’явилися ще задовго до офіційного оголошення виборчої кампанії. Але з її початком розпочався справжній агітаційний ажіотаж. Чим він характерний?По-перше, до зовнішньої агітаційної продукції додалися інші форми передвиборної роботи: на вулицях столиці, наприклад, масово з’явилися намети з кольорами й логотипами кандидатів, де роздають програми, плакати та газети-одноденки (після кампанії вони зникнуть, як роса на сонці) і перенесення акценту агітації на засоби масової інформації, особливо на телебачення і радіо — це надійний спосіб ефективніше вкладати кошти. А вони чималі. Оскільки ефірні ЗМІ дивиться і слухає наймасовіша аудиторія, то скупитися на рекламу в них не варто. Звичайно, хто багатший, той має більше шансів розмістити рекламу на телеканалах та на радіо. Якщо вірити газеті “Без цензури”, яка свого часу виходила на підтримку помаранчевої революції, а нині з’явилася на світ як трибуна Арсенія Яценюка, то лідирує тут Юлія Тимошенко. Підраховано, що ще до реєстрації кандидатів (з 1 до 22 жовтня) в ефірі радіостанцій FM-діапазону про неї було 950 згадок, а після реєстрації (з 23 жовтня до 11 листопада) — вже 1634. Так само за згадками про неї посідає перше місце на найрейтинговіших телеканалах “Інтер” та “1+1” — з 1 жовтня до 17 листопада — 277 згадок. Тільки з 1 серпня до 8 листопада на телевізійну рекламу було витрачено 44,4 млн грн.Значно відстав від Юлії Тимошенко Віктор Янукович за всіма цими показниками. А ось на рекламу в ефірних ЗМІ, за свідченням цієї газети, витратив більше — аж 54,3 млн грн. Невідомо з яких джерел взято ці дані, як вели підрахунки, тому важко судити про їхню достовірність. Але хто стежить за теле- і радіопередачами, може переконатися, що самі пропорції відповідають дійсності. Те, що Янукович витратив на рекламу таку величезну суму, не дивно: він далеко не бідна людина. Дивне інше: чиї гроші (понад 44 млн грн) заплатила Юлія Тимошенко? Власних не має, адже, як свідчить її декларація про доходи, живе на саму зарплату не один рік. Тут і виникає крамольна думка: або власними, незадекларованими, або взятими від багатих прихильників, з якими в разі перемоги доведеться розплачуватися добром країни.По-друге, агітаційно-пропагандистська кампанія, попри різний соціальний статус, стать і вік претендентів на президентське крісло, має три типологічні риси. Перша: всі раптом згадали про народ і переконують, що іншого нічого не мають на думці, як повсякденну невпинну турботу про нього. Вони обіцяють негайне поліпшення життєвих стандартів, підвищення зарплат і пенсій, подолання корупції тощо. Тобто обіцяють золоті гори — тільки голосуйте за мене. При цьому навіть не хочуть бачити, що більшість цих обіцянок нездійсненні. Минуть вибори, і про них забудуть, як це було вже не раз.Друга характерна риса: обіцяючи, намагаються якомога більше потоптатися по владі й конкурентах. Хоч багато хто з них уже був або нині при владі (чому ж тоді не здійснювали і не здійснюють свої неймовірні прожекти?). Чуємо різку, не завжди справедливу, щоб не сказати брутальну, критику персоналій. На телеканалі “Інтер” минулого тижня на запитання журналіста, наприклад, чому питання про повернення у державну власність урядової резиденції “Міжгір’я”, незаконно захопленої Віктором Януковичем, Юлія Тимошенко порушила тільки тепер, напередодні виборчої кампанії, а не відразу, коли очолила уряд, прем’єр-міністр так і не відповіла. Так само інша претендентка Інна Богословська з несамовитою наступальністю критикує Юлію Тимошенко. Не вирізняється у цьому сенсі й Віктор Ющенко — він також критикує прем’єр-міністра, але спокійно, аргументовано, з конкретними викладками, хоч також іноді в його критиці бувають не зовсім чемні слова.Привертає увагу ще й те, що чим “дрібніший” в сенсі рейтингу народних симпатій претендент на папаху, то нищівніше і безпардонніше лунає з його уст паплюження тих, хто має більшу популярність. І не помічає, що результат огульного критиканства зазвичай викликає зворотну реакцію: людям усе це набридло, вони хочуть конструктиву.Третя особливість нинішньої передвиборної агітації — крайній, сказати б, войовничий радикалізм. Цим хибує більшість кандидатів, зокрема нинішні й минулі високопосадовці. З їхніх уст найчастіше лунають погрози на кшталт: “Я зроблю!..”, “Я не допущу!..”, “Я посаджу в тюрму!..”, “Я розжену Верховну Раду!..” тощо. І це подається як доконаний факт. Але ж, шановні, ви ще не посіли президентського крісла, і невідомо, чи посядете. Навіть, якщо посядете, то є Конституція, якої, попри її недосконалість, треба дотримуватися. І багато з того, про що кричите, не в змозі будете виконати. А недотримання Основного Закону — це узурпація влади, за яку раніше чи пізніше доведеться відповідати перед народом та історією.По-третє, агітаційний період характерний тим позитивом, що претенденти “пішли в люди”. Ніколи вони не прагнули такої тісної єдності з народом, особливо ті, що були або є при владі, як нині. Бідний електорат не встигає стежити, хто куди поїхав, коли перед ким і з чим виступав. По всій країні відбуваються зустрічі. Використовують кожну нагоду: чи то свято, День Збройних сил України, приміром; чи то пуск трамвая у Львові; чи то просто за домовленістю з керівниками зустріч у трудовому колективі або студентській аудиторії. І це добре: люди побачать навіч свого можливого обранця. Майбутні ж обранці засипають аудиторії обіцянками і намагаються підкреслити свою близькість до народу. Навіть якщо для цього треба взяти лопату й посадити дерево разом зі студентами чи залізти у бронетранспортер, не боячись забруднити вишукане вбрання. Звісно, і тут не всі кандидати мають однакові можливості: не кожен, наприклад, може привезти до Львова медобладнання й лікарські препарати. Не кожен може закупити в Китаї автомашини для інвалідів, або принаймні пообіцяти це. Для цього треба бути міністром або прем’єром. По-четверте, домінантною рисою передвиборної агітації є намагання переконати суспільство в тому, що двоє реальних кандидатів, які вийдуть у другий тур, — Віктор Янукович і Юлія Тимошенко, всі інші — ніби антураж для підкреслення демократичності наших виборів. Цю думку переважно через ЗМІ, та й іншими доступними методами, нав’язують суспільству як істину в останній інстанції. Але це вже інша тема, яка потребує окремої розмови.Що ж до агітації, то добру справу зробив телеканал “Інтер”, почергово запросивши на зустріч із провідними журналістами перших керівників держави Віктора Ющенка та Юлію Тимошенко. А журналісти — народ доскіпливий, схильний ставити “колючі” запитання, і на них треба відповідати без підготовки у прямому ефірі. Звичайно, контраст відповідей цих двох поважних персон разючий, але то вже глядачам судити, хто виглядав краще. Мені сподобалося, що журналісти на зустрічі з прем’єр-міністром, трансформувавши її ж агітаційний слоган, почепили в аудиторії плакат “Вона відповідає”. Відповіді на гострі запитання не завжди були по суті, ораторка вміло відходила вбік, робила довгі вступи, обходилася загальниками. Ведучий навіть кілька разів просив її відповідати конкретно на конкретні запитання.Що спільного у пасажах майже всіх кандидатів на посаду Президента, то це обіцянка приборкати кризу. Віктор Ющенко в одному з виступів перед прихильниками сказав: “Вона не переможе!” Й уточнив, що має на увазі: вона — це криза; криза економіки, політики, суспільної моралі.Дай, Боже! Бо якщо виграє вона, то програє Україна.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment