ДЕСЯТЬ КРОКІВ НАЗУСТРІЧ ЛЮДЯМ,  або Якби прем’Єри вЧились так, Як треба…

Лілія МАКСИМЕНКОНачебто якась конструктивна діяльність ниньки й не в тему. Говорять-балакають про дві речі. По-перше, чим симптоми “свинячого лиха” відрізняються від тих хвороб, що обсідали нас раніше, і як нинішню модифікацію грипу, дуже, подейкують, небезпечну, не підхопити. По-друге, стартували вибори, із вуст не сходить: кого з того списку неминуче обиратимемо? Адже й досі українцям жданики, щедро на голих деклараціях-обіцянках замішані, не сприкрилися…Згадалися попередні президентські перегони. Літо 2004-го з помаранчами на асфальті й студентами, ладними власними тілами зупинити танки, про які дедалі настирливіше в Києві говорили. Саме влітку оприлюднили передвиборну програму з красивою назвою “Десять кроків назустріч людям” кандидата в Президенти. Перечитуючи її, думаю, як же можна було не помітити, що в тій програмі — самі знівельовані гасла без жодного національного підґрунтя, без державної стратегії. Обіцяючи речі ефемерні, Віктор Ющенко нагадував Микиту Хрущова з його сподіванням “наздогнати й перегнати Америку” — байдуже в чому, хоч би й у виробництві свинини на ґрунті вирощування кукурудзи в непристосованому до цього кліматі. Віктор Андрійович у Програмі навіть не згадав мовної проблеми. Кандидат зосередився на економічних деклараціях. Насправді ж первинною є культура.Чи не тому “Десять кроків назустріч людям”, підсумовані в передвиборній програмі 2004-го поетичними словами Франка “мільйони чекають щасливої зміни”, лише громом без життєдайного дощу й закінчилися? На тлі нинішнього передвиборного ярмарку суєти запраглося згадати про реальні кроки назустріч людям — про десять конкурсів з української мови. Завдяки конкретним діям патріотів потяг історії вдалося зупинити й спрямувати в інший бік. Перший Міжнародний конкурс знавців української мови (тоді він так називався) провели в 2000— 2001 роках. Ось як про ті часи писала Людмила Микитюк: “Петро Яцик достатньо раціонально заявив, що спроби українізувати старих, зашкарублих людей радянської ментальності можуть виявитися втратою часу, енергії і грошей, бо більшості з них ми ніколи не змінимо. Краще дати мову України її дітям. Нині відомий меценат матеріалізував ту ідею у Міжнародному дитячому конкурсі знавців української мови…. Родзинка конкурсу полягає в тому, що на маленьких переможців очікує неймовірно солідна (як для наших реалій) грошова винагорода. Остаточних цифр не називають. Кажуть, що проти них виступило Міносвіти, вочевидь, вбачаючи аморальність у тому, що якесь здібне дитя, добре написавши диктант, принесе додому батьківську зарплату за чотири роки”.І ось на цьому тлі Ліга українських меценатів виступила з гаслом “Економіка починається з патріотизму, який неможливий без знання рідної мови”. І розпочалася виснажлива боротьба з “моральними бюрократами”, які виступали проти такого природного (аморального — вважали!) бажання бізнесменів-патріотів, інтелігенції зробити нашу державу процвітаючою. Перший конкурс Міністерство освіти, формально погодившись на співпрацю, фактично проігнорувало — принаймні, чимало школярів у реґіонах так і не дізналися про можливість перевірити свої знання з української мови, а водночас і заробити гроші на подальше навчання. Ось лише деякі з назв публікацій тих часів: “Хто і навіщо замовчує важливу національну акцію?”, “Не даймо провалити важливу справу!”, “У столиці не чули нічого”, “Якщо саботується наказ міністра…” А далі була виснажлива боротьба проти оподаткування дитячих премій і листи, які писала інтелігенція на ім’я тодішнього Президента України Леоніда Кучми. Писали, бо до кого ще мали звертатися, як не до очільника держави? За рік кількість учасників конкурсу збільшилася вп’ятеро й досягла мільйона. Однак саме напередодні підсумкового етапу Другого конкурсу помер натхненник його Петро Яцик, а родичі мецената заявили, що не перебиратимуть на себе те, чим має займатися Українська держава… Тільки де ж вона, держава? Ось як писав журналіст “Високого замку” Петро Козловський: “У Львові відбулося нагородження переможців обласного етапу Другого міжнародного дитячого конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Прискіпливий читач одразу ж може запитати: “А до чого ж тут згадка про прем’єр-міністрів, якщо конкурс був дитячим?” Паралель між учнями шкіл і високими чинами провів у своєму виступі на урочистості письменник Роман Лубківський. Він нагадав про прикрий глум над українською мовою, який вчинив днями перший віце-прем’єр Олег Дубина. Цей чинуша вигнав із наради свого підлеглого Миколу Поровського лише за те, що той попросив вести нараду українською мовою… За припущенням Романа Мар’яновича, багато хто з наших міністрів, урядовців конкурс чи іспит з української мови склав би на “двійку” за старою шкалою…” Сім років минуло від часу написання цього матеріалу. Дещо змінилося… Зокрема, в конкурсі знавців української мови торік брало участь понад п’ять мільйонів дітей. У рамках цієї акції, за ініціативою Українського радіо, проводили й диктант для дорослих, він теж мав чималий успіх серед українців. А якби диктант на знання державної мови провести серед наших високопосадовців різних рангів, чи не стало б нам усім соромно за те, що стільки років поспіль на одні й ті самі граблі наступаємо?Зрозуміло, й серед наших очільників є більш і менш здібні. 1997 року, перемігши на додаткових парламентських виборах, уперше з’явилася в Києві Юлія Тимошенко. Подейкують, що заради перемоги в мажоритарному окрузі на Кіровоградщині вона виплатила пенсіонерам усе, що їм заборгувала держава. Розмовляла тоді на першій столичній прес-конференції Юлія Володимирівна “язиком мєждунаціонального общєнія”, проте швидко опанувала українську мову. Я тоді здивувалася, як і пізніше, коли на одній із нарад щодо буряківництва чудувалася, наскільки поінформовано міська, далека від сільського господарства жінка відбивала спроби аграрного лобі ввести її в оману. Що не кажіть, а нинішньому нашому Прем’єрові в розумі й здібностях не відмовиш. Отож дивилась я, як Юлію Володимирівну на столичному Майдані в Президенти висували, милувалася її модним кожушком “а-ля україночка” і мріяла про те, щоб форма нарешті збіглася зі змістом, і ота, вигадана політтехнологами асоціативна багатоходівка, де “вона — це Україна”, не залишилася піаром. Бо народові не передвиборні пісні й танці, хай і “з Україною в серці” потрібні. Для нього насамперед треба регулярно проводити (і щоб держава осторонь не стояла!) такі заходи, як Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment