НЕ ЗЕМНИМ, А НЕБЕСНИМ ЗОРОМ

Богдану Чепуркові виповнилося 60. Вітаємо нашого побратима, невтомного просвітянина з ювілеєм, бажаємо ще довго й плідно працювати й здійснити всі творчі задуми.

МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ ВЕЛИКОЇ УКРАЇНИ

Здається, Богдана Чепурка знають усі: це справжній і щирий (як щирий українець) поет, письменник, народознавець, педагог, автор багатьох хороших і мудрих книжок у віршах і прозі для дорослих і дітей. Колись мені вже доводилося писати про нього, і тоді я назвала його Маленьким Принцом Великої України. Таким він для мене і лишився. Так, Богдан Чепурко — не Котигорошко, не Кирило Кожум’яка, а саме Маленький Принц, бо нетутешній, бо наївно-мудрий, бо хлопчисько, бо все життя, задерши голову, шукає свою Небесну Україну в піднебессі, в минулому й майбутньому (а теперішнього нема), на землі й на небі, в собі й у людях; щоденно творить її, свою мету і мрію, знаходить, відкриває її нам. Ту Велику, Небесну, його словами, Україну, що вимірюється не кілометрами земними, а духовним зором, ту, що більша незмірно за земну й обмежену, і тільки містить її в собі, бо не може жити без неї, без нас, українців. Ту Україну, про яку ми, може, і здогадуємось, дослухаючись до свого серця, коли воно тремтить від пісні чи стугонить від гніву, але в яку ми так мало віримо. А Богдан Чепурко вірить палко, сильно і пристрасно, так, що його провідні тези сприймаєш як аксіоми, так, що його віра здається знанням і переходить до тих і передається тим, хто хоче її навчитися, хто здатен її прийняти, як подарунок. Наталя ТРОХИМ

ВІДКРИВАЄ ДУШУ ДЛЯ ПРИЧАСТЯ

Книжки Чепурка — рідкісний випадок, коли хочеться багато цитувати. А читаючи “Лірику”, — перечитувати, згодом відкласти неподалік, самому щось створити, аби з часом повернутися до цієї незбагненної автентики і відкрити нове в багатоплановій поетичній семантиці. Чепурко, селянський син, просто живе собі із зими у весну, з весни у літо, із літа — в осінь, “відкривши душу для причастя” собі й іншим. Водночас у його текстах напрочуд вдало зафіксовано межові стани, коли не оком, не рукою, а — душею… Ці припорошені ностальгійним сумом за справжністю, живі духовні світлини справді дорого коштують. Віктор ПАЛИНСЬКИЙ,м. Львів

Богдан ЧепуркоОСІННЯ ПІСНЯЗатягнуло, напевно, надовго.Вітер кидає в очі дощем.Хмари шарпають з кущиків вовнуЙ розбивають дні сонячні вщент.Горнуть листя старе у листопадЖовтий жовтень і вітер рвучкий.Має осінь з дівчатами клопіт —Лопотять на вітрах сорочки.Золоте покриває іржеюВсеохопний густий листопад…Простяглися навзнак за межеюЛіс і лис, дім і дим, суд і сад.Хтось всесильний зриває із дахуЧерепицю, як осінь, легку,Й чисту душу підносить із прахуНад пісками Сахар й Каракум.Не для когось — для тебе й для менеЦі веселі осінні вітри,Це черлене, іржаве й зелене,Цей рішучий осінній нестрим.В Межиріч. На Межі. За Межею.Будеш битись, як ранений звір…Щоб торкнутись живою душеюДо кружляння посріблених зір.І якщо упадеш за ВкраїнуЙ руку предка на хвилю торкнеш —Злине пісня весняно-осіння…В незабудь. В позакрай. Внезалеж.ВУРДАЧервоні ягоди вурди         під ліжком доспіваютьДо чорноти — темнющої, як ніч.Вуста стають терпкі         і звурджені. СпіваютьВ отаві коники. І котиться із вічПриблукана сльоза —         прибилась не до речі.Упала зірка на шорсткий листок…І знову я живу. Й думки ще не чернечі.І вже сльоза летить.         І світить між зірок.А вітерець щемить. Ще мить —         й розсуне хмари.А морва шелестить.         Черемха відійшла.І осока шумить в старих,         як світ, мочарах.І дим з полів летить         на споночілий шлях.Благословенний біг розкручує сузір’я —Народжуються наднові зірки.Й гучать в мені віки —         старі й нові повір’я.Й журчить в крові полин —         як пам’ять, говіркий.Застигла сіль в очах.         Із надр землі клекочеПід плитами основ         джерельний гул століть.Й стоять мені в очах твої пречисті очі.Й незвурджена вурда         в очах моїх стоїть.* * *Перехопило дихання.         Дорога захлиснулась.У синіх сутінках шепочуться рослини.Розпорошилися думки.         Туман пливе в долини.Метляють мотилі вздовж         споночілих вулиць.Липнева спека в прохолоді мліє.Закрився гай. Розкрилась матіола.Те, що було, не вернеться ніколи.Перга медова сіється на вії.Стемнілий сад у м’яті заросився.Обняли пахощі пісень нетлінну вроду.Йде дівчина з коромислом по воду —Сон золотий душі моїй приснився.Сплітаються зірки         в обіймах велемовних.Чумацькі валки міряють         безмежність Шляху.Палахкотять вуста любовні —         сонця повні —В цілунках запашних без докору і страху.ТИХА НІЧТихий час. Пипки зір у напрузіТягнуть день цей упасти у ніч.Знов зібрались під зорями друзіПерелити кров серця у вірш.Любо котиться гомін розмови —Знов зіткнулись світи віч-на-віч.Затихає і пісня, і говір.Тиха річ. Тиха ніч.Десь глибоко твій день новолітній.Б’є і б’є твоє слово, як пульс…І летять три берези столітніВ межилісся неторканих пущ.* * *Порохи парують під росою,Що медвяно порохами пахне.В серці охне, у гортані ахнеТе, що снилось ранньою весною.Сад здрімнув. Колишеться ліщина.Дозрівають молоді горішки…Нахилися серцем і душею трішки —Ходить бузько в сіні по коліна.Все мине. І пісня вже не збудитьПотаємні золоті бажання…Та весна давно уже не рання —Час поволі кров гарячу студить.Ой ти, пташко ніжно-вечорова,На крило візьми мої зітхання…Стишить вітер диводайний подивПеред тим, що споконвіку Тайна.СПІВЕЦЬПірнув Антонич у малину кучеряву —Дитя розквітлої в сім’ї народів мови…Поети всі — одної групи крові,Та лиш один в сто років — дитя слави.Як стане ніч й притулить всі сузір’яДо серця, що розкрилося для світу —Поет одягне золоті повір’яУ світло слова, що, як сонце, світить.Й всміхнеться Бог наївний у крисані.Й думки розкільчаться в густій ліщині.Й знов стане першим той,         хто був останнім,Зривати яблука рясні         у сверзі синій.І в тон душі всесвітній для Антона,Прапредка слави Ігоря Богдана,Вино поезії із молодого виногронаНаллють у келих днів         примхливі діви Тайни.І кожний, хто у непорочнім СловіВродився з чистого повітря,Як ту стрілу Перунову в гортані світла, —Із себе виспіває дар богів любовний.* * *Роса первозданна проступить         на віях природи.Відкриються очі глибокі.         Й невипита нічОпустить на зорі й на доли, й на долю         народів свій подив.І вдарить зісподу ключ крові         із темних сторіч.День спише на сонячних палях         із праху повсталіНевистиглі ритми і магму         гарячих мовчаньЙ підступить під горло        ВЕЛИКДЕНЬВже Бог воскрес, і біг життя         не спиниться ніколи.Здоровля чисте розливається         на сині луки.Христос ожив, хоч виданий іудами         на смертні муки — Доріжка йде крізь терни         й гомонить на всі околи.Леліють люди почуття         в садах сердечних раю.Веселий день з радіння пряжу в’яже         й розсипає світло.Найперші стебла крають землю.         Й ту, що скраю,Бере найкращий легінь в ніч розквітлу.Ночами водять хоровод дівчата,         на кохання хворі.Виблискує ріка, розрізана         надвоє місяцем уповні.Поблякли на небеснім лику         в даль летючі зорі.Струмить із надр землі і космосу         в чарки вино любовне.СТИГМИВ Панталисі бузьки ходятьПо ріллі блакитно-чорній.В Доброполі добре полеПлуг небесний к серцю горне.Дощ поцілив посіріліГуби синього смеркання.Полетить в далекий ірійКлюч веселиків печальний.В Палестині стань душею — Розгадай старизни стогін.Нанижи сто сонць на шию.Кинь сто місяців під ноги.Кров гаряча в ранах стигне — З антисвітом б’ється витязь.Будуть праазійські стигмиЗ праарійськими ріднитись.Стане божий плуг оратиМислі світлі, землю чорну.Народився Бог в Оратті.Зріє Слово в Божім горлі.СЛОВОПахне вітром з поля         осінь передзимна,Півжиття збігає стрімко до води,І летять у далеч дні мої нестримні,І любов триває — й пісню молодить.Буду я співати, доки в грудях сонце,Й кров у жилах стогне,         і бринить сльоза.День стає все тонший         й хоче влитись кончеУ безодню неба, в золото бажань.Тут моя держава… Замерзає обрій.Світ такий широкий, а життя одне…Боже справедливий,         будь до мене добрий — Ще продовж для мене         цей космічний день!Роздержав тумани         й світла жменю бризниНа мою Вкраїну — на мою любов.Дай відчути серцю         ніжність материзни,Дай душі відчути, що у світі — Бог.Все, що проростало, замурує в кригуХолод споконвічний, паморозь сивин.Увійдуть у Книгу         сто сибірських тигрів — Стану я молодший на сто сім провин.Увійдуть у мене сто роїв повстанськихІ мільйони вбитих у Голодомор…Поведу на битву чисті душі райські — Вселиться у мене батько раси Ор.Воїнами світла вкрию поле орне — Стане Україна із мільйоноліть.Вознесеться Правда — там,         де ступить орій.Запанує Слово — там, де Бог стоїть. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment