ЗАКЛАДИНКА, ПРОПАХЛА ЧЕРВНЕМ

Сучасний європейський класик на початку відомого роману про “нестерпну легкість” обмовляється: слід пильно розрізняти співчуття і жаль. У багатьох мовах означники духовної наснаги слушно відмежовуються від етикетних висловів про підтримку. Загалом роздум у кілька абзаців підкреслює основну перипетію твору, а водночас — по-постмодерному холодно висуває дражливу письменницьку шараду. Так, адже саме котресь із двох недріб’язкових понять вирішальне у способі призвичаєння читача до книжки. Глянцевий полиск на обкладинці нового роману Тетяни Пишнюк, помітної поетеси й авторки кількох томиків прози, здається, мусив би злегка розбавити схожі підтексти. Утім, підозри про масовість, як і очікувані асоціації з нашумілою “Москалицею”, розвіються вже після перших розділів. Фабула про Надійку — уродженку Кубані, яка переїздить до чоловікової рідні в Україну, має чимале історичне підґрунтя. А, зрештою, і послідовну художню традицію, оскільки масштабне залучення стороннього погляду або постійна зосередженість на ще не знайомому побуті походять із романтизму. Те, що нав’язливі бар’єри поміж культурами є призвідниками внутрішніх драм, класично підтверджують, зокрема “Чернігівка” Миколи Костомарова та “Бояриня” Лесі Українки. На додачу, теперішня українська література до такого русла проблем залучає чимало перекладних творів. За доказ може правити відносно недавнє київське видання роману Ліляни Хаб’янович-Джурович “Анна-Марія мене не любила”, де стрімко чергується сербсько- й хорватськомовний виклад. Автор же “Кацапочки” навдивовижу вдало дослухається до усталених образних ходів, хоч не менш успішно розпросторює їх. Це помітно вже бодай у вжитку слова, винесеного в назву видання. Воно не кидається всмак на видовищну поталу персонажам. Навпаки, від початку безобтяжливо “привласнюється” самим оповідачем і поволі просякає несподівано чесною сентиментальністю. Виникає думка, ніби наратор, майже як головна героїня, обертає іронічне наймення на податливу фігурку. Щоб у ній читацька громада “вловлювала маленькі детальки і як із пластиліну, виліплювала характери, додаючи новий штришок”. Безперечно, у книжці трапляється кілька легко змальованих понятійних збоїв, через які занепокоєна невістка розшукує на городі грядки з загадковою гичкою і мило вітається: “Доброє ранок!..” Додано й відповідальне словесне випробування, тривалий час нездійсненне для прийшлої, — повторити: “Телятко рябеньке, картопля дрібненька”. Виведений навіть насправді запаморочливий застільний диспут, коли вагітна бідолаха непритомніє чи то від забороненої кави, чи то від насмішок із “москалів”. Однак найточніше твір Т. Пишнюк можна було б назвати “романом порозуміння”. Письменниці, всупереч постійним подієвим розломам, важливо насамперед окреслити цілісність “кацапоччиного” світу. Незадовго до народження Надійчиної дитини участь у прикрій авантюрі запроторює майбутнього батька за ґрати… Упродовж розлуки вірність Василеві порушується… Новим обранцем виявляється дівер Микола… І в немовляті, яким усі в родині тішаться, молода мати безпомилково впізнає портрет зі світлини. Той, де зображено чоловікового діда, загиблого разом із “лісовими братами”. Сім’я стає у творі не просто допустимим ракурсом, що вловлює напружені довколишні зміни. Вона здатна вчасно відокремитися від своїх типових яристих Іванців і самодостатньо утримати низку прихованих драм, які чиняться та припасаються у споминах не про людське око. (До речі, не про ласе читацьке око також). Із вірогідної віддалі від заскорузлих колгоспів герої можуть надалі стиха збирати дикорослі квіти, у просвітчастому саду раз по раз подумки повертатися до вчорашніх негараздів сусідки, заломлювати вгадуваний час лише в духовному присуді… Чи закодовувати в достеменній мізансцені: “Кожен… мав за щастя поняньчитися з малим. З ним розмовляли, як з дорослим, кожен розповідав про свої проблеми: дідусь — про бджіл, які цього літа надумалися по черзі роями забиратися на сусідський білий налив; дядько — про маленького біло-рябого бичка, що перестрибує через височеньку загорожу; бабуся — про усілякі гризоти… Він спершу мовчки слухав, а на днях став озиватися своїм “агу”, підтримувати розмову”.Схоже, тільки відходу від по-діккенсівськи спраглих прагнень до внутрішньої моці й посильно перекроювати характерологію. З неї, приміром, випадають Василь і Роман, але в ній же через перекази підкреслено затримується низка постатей зі старших поколінь.У прісних класицистичних пейзанів не переростає ніхто. Цьому чимало сприяє природна мова й добірна, напрочуд унаочнена прописаність діалогів. Ця риса робить романний простір відкритим і мінливим. Втручання значущих пауз у вирішальну розмову Надійки із Софією Іванівною про синів, наприклад, вивершується, щойно “двері розчахнулися. Зайшов свекор з Іванком на руках. Вони… сміялися. Мабуть, через попелястого кота, що прошмигнув перед ними в хату. І малий весело вигукував зрозумілі тільки самому слова. Тиша враз розсипалася від їхнього сміху, як порох”.Окрім уміло вибудуваних пуантів, книжка містить і чітку символічну структуру. Цілком романтичну, бо головна героїня знається на тлумаченні снів, ба навіть запам’ятовує їх, а трохи недорозгадано пропонує читачеві. Як-от образи з маревною розмовою до брата чи з боротьбою пташки та віконної заслінки, завдяки чому спрацьовує прийом епічного випередження. Правда, розв’язка чільної колізії стримує стильові вказівники. Якось зненацька для жіночої прози з її частим чепурним поспіхом і альбомністю почуття не виявляється неспростовним. Воно зобов’язує до розпачливого доростання. Усього-на-всього. Без самоцільних крилатих висловів. “Усе має свою ціну, — скупо зронює Микола. — Любов не виняток”. Особливий же лад у подієвій динаміці твору суголосить іще одному, уже натяково згадуваному, символу. Ідеться про зшиток, куди Софія Іванівна, а пізніше її невістка старанно замальовують із коментарями довкружні квіти. Зшиток, а не сплюснутий гербарій, бо “то історія рослин! Тепер не тільки держави, нації і люди мають свою історію, а й рослини!” Надто, що в розмовах зі свекрухою відверто людські сутички можуть розігруватись у природних обширах між загонистими бур’янами чи мовчазними пуп’янками.Останнім у заповітній книжці невипадково виявляється васильок. Його гострякуватий пагін стримить навіть на палітурці. Але, здається, так само невипадково більшість реальних розділів у романі розпочато з пейзажної замальовки. Зосібна такої, де вапнистий садок “взувся у білі чоботи”, а ніч алюзійно “круглою печаткою місяця опечатала небо, щоб зорі ніхто не покрав”. Розпалом літа, який мальовничо зринає наприкінці, низка образних відступів уподібнюється до суцільної прогрітої закладки. І варто припускати, не лише в обсяговому томику Т. Пишнюк. Вельми важлива, однак незрима настанова всієї книжки — реставрувати втрачений канон українського роману. Перехрестя стилів, відтінене психологічними розпуттями героїв і вмінням автора навчити співчувати, чесно прислужується такій меті. Її фінал відкритий, проте закладинка, пропахла червнем, може видатися пам’ятливою. Сторінку підготувавВ’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment