ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЬ У ПАМ’ЯТІ 

СМУЖКА СВІТЛАМоя мама теж колись хотіла стати вчителькою. Навіть вступила була у педтехнікум (так він тоді звався), що діяв у нашому рідному містечку Новомиргороді. Але напередодні, під час звільнення від фашистів, їй довелося ховатися в погребі. А була вона тоді ще дівчинкою, тож, притулившись до холодної стіни, заснула. І застудила очі, через що на якийсь час майже осліпла, звісно, не могла читати, вчитися. Навчання довелося покинути, вже пізніше вона закінчила бухгалтерські курси і пропрацювала все життя бухгалтером. Роботу свою, здається,  ніколи не любила, хоч і виконувала її старанно і доскіпливо.Учительками стали обидві її сестри. Майже півстоліття віддала Пастирській середній школі, що на Черкащині, Ганна Степанівна Чуднова (Захарченко) після закінчення інституту викладаючи там хімію й біологію. Не один десяток років пропрацювала вчителькою початкових класів у Маловисківському районі, що на Кіровоградщині, Ольга Степанівна Самійленко, старша мамина сестра. Їх уже немає серед нас.Не знаю, якою учителькою була б моя мама, але мене вона любила безтямно, досі відчуваю, як її любов ніби огортає мене, захищаючи від усіляких бід і горя. Моя спальня в будинку в Новомиргороді, де я виросла, була крайньою (більшість кімнат прохідні). Тож коли мене малою вкладали спати, двері у спальню зачиняли. Вони не прилягали щільно, і в кімнаті залишалася смужка світла. Чомусь вона мене не дратувала, а навпаки — заспокоювала. Від неї віяло любов’ю, турботою рідних людей, дуже надійною захищеністю, за якою я була, мов за кам’яною стіною.І зараз, коли крізь жовте скло дверей моєї спальні падає світло — там ще не сплять мої дорослі діти, — аби заснути, я накликаю на себе те дитяче відчуття захищеності й затишку. Іноді це вдається. ФЕЯУкраїнську мову і літературу у четвертому класі в нас викладала класна керівниця Віра Іванівна Семенюк. Очевидно, розділ “Фонетика” у підручниковій інтерпретації здався їй заскладним для нашого сприйняття, і вона вирішила подати його у формі розповіді про казковий палац, де живуть такі самі казкові чоловічки-звуки. Ми слухали, як зачаровані. Була зима. За вікном падав сніг, учителька, тоді ще зовсім молода, із пишним світлим волоссям, у пухнастому світлому светрі, сама здавалася нам казковою феєю з того загадкового палацу. Через півроку ця вчителька перейшла працювати в іншу школу. Але мені весь час здавалося, що вона недоговорила, не сказала нам чогось важливого і що її треба неодмінно знайти. Не пам’ятаю, якими аргументами я переконала кількох своїх однокласниць, що нам ще раз конче потрібно побачитися з Вірою Іванівною. Якось ми втекли з уроків і попрямували в ту школу, де вона викладала. Заглядаючи в кожен клас, знайшли її й викликали на розмову. Та коли вона вийшла до нас, не знали, що казати і про що питати. Вона теж трохи розгубилась і не могла зрозуміти, чого ми прийшли. Казка розвіялась.Але минули роки і десятиліття, а вона — знову в серці…ЧЕРВОНА ЕМАЛЬКоли у наш містечковий універмаг “Космос” привезли лак для нігтів — червону емаль — це була подія. Адже тоді, в середині сімдесятих, будь-яка річ була дефіцитом, тим більш усілякі жіночі аксесуари, косметика. Тож вистоявши чималу чергу, ми, дівчатка-п’ятикласниці, чудово отоварились — невеличкі стандартні пляшечки коштували всього 40 копійок і були цілком нам по кишені. Звісно ж, той лак відразу ж з’явився у школі. І в обмальованих пальцях і руках (ми використовували його не завжди за призначенням, ставлячи якісь химерні печатки й на зап’ястках), і в плямах на підвіконнях, на партах. У школі розпочалась масова акція конфіскації того злощасного лаку.На першому поверсі біля вікна до нашого гурту підійшов наш класний керівник В’ячеслав Сергійович Забажан. Якось так вийшло, що ми не встигли сховати свій лак, і він одразу його вилучив. Учитель задумливо роздивлявся ті пляшечки. Забрав у всіх, а мені віддав. Чому, не знаю. Але й досі не фарбую нігті червоною емаллю…У Забажана, мабуть, були закохані всі дівчатка нашого класу — чорнявий, симпатичний. Я тоді ще не розуміла цього почуття, але він для мене був одним з найвищих авторитетів. Та й зараз, згадуючи ті роки, можна сказати: ми мали неординарного вчителя. Усю першу половину дня він проводив із нами. А на “продовжену” приходила добра і лагідна Алла Олексіївна. Вона була незлою, але крикливою, і ми чомусь її не слухались. В’ячеслав Сергійович намагався якось її підтримати, підбадьорити. Випадково стала свідком їхньої розмови:— Їм треба віддаватися повністю, — радив Забажан збентеженій Аллі Олексіївні. Я тоді була навіть не підліток, але чомусь так зримо й чітко, як доросла, на їхніх двох прикладах відчула й зрозуміла, що це таке — віддаватися повністю улюбленій справі. Якось із тією самою метою — підтримати авторитет Алли Олексіївни — В’ячеслав Сергійович, ніби між іншим, кинув, що в неї, мовляв, червоний диплом університету. Не знаю чому, але на клас це справило справді приголомшливе враження, і якийсь час ми трохи слухалися вчительки. Може, тому я теж закінчила університет з відзнакою, правда, ні на кого це такого враження не справляло…НЕ ДЛЯ МЕБЛІВ…Коли вперше побачила у шкільній їдальні Аллу Тарасівну Подчиненко, вона мене приголомшила. Швидше в негативному плані. Висока, огрядна, якась аж велична, з пишною зачіскою, вона занадто голосно, як мені здавалося, шикувала своїх п’ятикласників на обід. Я вже була старшокласницею і боятися такої вчительки мені не випадало. Та перші ж її уроки російської літератури буквально зачарували. Алла Тарасівна ніколи не повторювала, як інші вчителі, того, що написано в підручнику. Вона намагалась викликати нас на розмову про літературних героїв: як ми оцінюємо їхні вчинки, як би ми вчинили на їхньому місці? Навіть затяті трієчники полюбили її уроки. Тоді модними були дискотеки. Ми з учителькою підготували дискотеку з використанням творів Сергія Єсеніна, творчість якого тоді вивчали. Провели її з величезним успіхом й у школі, й у районному будинку культури, і в інших школах. Ми знали, що Алла Тарасівна розлучена. Якось, розмовляючи з нею після уроків, я насмілилася запитати про це: чому? — Бо мені чоловік для меблів не потрібен, — підкреслено байдуже і категорично відповіла вчителька. Я добре засвоїла цей урок. І, може, тим, що в мене чоловік “не для меблів”, завдячую їй…Світлана ОРЕЛ,м. Кіровоград

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment