Переддень нових президентських виборів в Україні характеризується повсюдно поширеними почуттями тотального розчарування, повної фрустрації й цілковитого безсилля. Такими більшість українців бачить плоди помаранчевої революції — тієї самої, що, на переконання відомого західного політолога Андреаса Умланда, стала поворотним пунктом не тільки новітньої української історії, а й політичного розвитку пострадянського простору загалом.
Сергій І. ТКАЧЕНКО, головний редактор журналу “Ятрaнь”, Нью-Йорк — КиївУ плані роздумів про нинішній стан наших справ вельми показовою здалася мені нещодавно надрукована в “Українському журналі” замітка одного мого давнього колеги-письменника. У ній ідеться про заняття в Літній школі Гарвардського університету з групою студентів українського походження зі США і Канади, на якому з навчальною метою використовували відеофільм про резиденцію чинного українського Президента. Замітка буквально просякнута іронічним ставленням до цієї (Хати? Урядової дачі? Вілли? Палацу? Маєтку?) резиденції Президента, яку він “прикупив” ще як прем’єр-міністр.
Щодо інтер’єру резиденції, то авторові він нагадує “музейні приміщення під час інвентаризації”. Письменник усе помічає, повз його увагу не проходить навіть “якийсь дерев’яний експонат, на якому грузинськими літерами вирізане ім’я автора”. Тут побувало багато світових лідерів — Путін, Саакашвілі, Клінтон… Український дух цього дому так їх вразив, що вони, як фантазує автор, кружляли за столом оковиту, радячись про свої подальші поїздки… українською мовою.Втім, студенти Літньої школи навряд чи здатні збагнути весь цей “ставок, млинок і вишневий садок”, бо для цього потрібні знання “архаїчної лексики й сільського побуту”. Так, як бачимо, іронічно-саркастичне ставлення до окремого об’єкта — в результаті метонімічного переносу — поширюється на все українське. Складність ситуації з нашим чинним Президентом полягає не в останню чергу ще й у тому, що він — стовідсоткове втілення українськості. З двома іншими лідерами президентських перегонів все значно простіше, бо їхня українськість, про яку вони згадують хіба що перед телекамерою чи мікрофоном, — штучна і показушна. Значну міру відповідальності за наші нинішні розчарування несе гуманітарна інтелігенція, яка колись запевняла, що найкраща у світі влада — комуністична, а чотири роки тому устами Героя України Дмитра Павличка заявила, що віднині в Україні все буде о’кей, оскільки в нас тепер є власний національний лідер. Не в останню (якщо не в першу!) чергу тому, що він — українськомовний. Ще один гіркий і тепер такий очевидний урок: сама лише українськомовність лідера ще не є запорукою його відданості демократії. Тих революційних змін, яких так прагнув Майдан і весь народ, не сталося. Та й чи могли вони статися? Чи був реальним переможний штурм “будівлі на Банковій”, у що й досі вірить лідер “Пори” Олексій Толкачов? Дивлячись на світлини тих днів, на яких юрбі “озброєних” гвоздиками маніфестантів протистоять лави запакованих у бронежилети і сталеві шоломи спецназівців, важко з цим погодитися. Навіть наявність у лавах “Пори” колишніх афганців, міліціонерів і “просто кремезних відчайдушних чоловіків” навряд чи змінила б ситуацію. Що ж до сакраментальної обіцянки, що “бандити сидітимуть у тюрмах” (видозмінене рухівське гасло “Бандитам — тюрми!”), то, як писав в “Українському журналі” Микола Рябчук, для здійснення такого варіанта “переможці повинні мати перевагу в дві третини”. Кількість голосів, поданих за Віктора Ющенка, всього на 2,85 % перевищувала відповідну кількість голосів за Віктора Януковича. Виходить, варіант “через насильство” був нереальним. Залишається сподіватися на еволюційні зміни, що стануться колись під тиском внутрішніх сил і міжнародної громади. Принаймні один із нинішніх претендентів на булаву полюбляє проєвропейську риторику і прислуховується до думки Заходу. Втім, чисто еволюційні зміни навряд чи забезпечать приборкання режиму олігархату і латифундизму. Куди веде цей режим, показала історія з нардепом Лозинським: до такого ладу, де прості люди будуть обернені на рабів. Як зазначив Богдан Буткевич у статті “Нью-феодалізм по-українськи”, Україна — це по суті “феодальне суспільство”, яке “досить сильно нагадує часи ХІ—ХІІІ століття в Європі, де кожний феодал був повним господарем життя та долі своїх кріпаків”. Як пише пан Буткевич, наша так звана еліта вважає себе “надлюдьми”, яким дозволено все. Для неї інші люди — то бидло, що не заслуговує жодних прав. До речі, саме таким словом називав селян Голованівщини “барон фон Лозинський”, погрожуючи в разі непокори заміними їх “неграми”. Через підлеглу йому Голованівську селищну раду латифундист Лозинський провів рішення про заміну встановленого на головній площі містечка герба-тризуба на серп і молот, а також про перенесення погруддя Тараса Шевченка з головної вулиці, де й досі стоїть пам’ятник комуністичному ідолу, про необхідність демонтажу якого на вісімнадцятому році Незалежности нарешті заговорила місцева громада. А водночас і про перейменування вулиці, названої його іменем. Про нагальну потребу заміни тоталітарних топонімів я давно говорив місцевим керівникам — Іванові Кучеру, який очолював райдержадміністрацію за часів президента Кучми, а нині є лідером районної структури Партії реґіонів, і Сергію Піддубному, місцевому краєзнавцеві, який на гребені помаранчевої “перетруски” окульбачив посаду голови РДА. Мої статті-звернення “Що в імені тобі моєму?” і “Топоніми незалежної держави” друкувались у районній газеті “Там, де Ятрань” (№ 12 за 21.03.03 р. та № 14 за 04.04.03 р.). Політологи цілком слушно запитують: скільки в Україні таких Лозинських? І наводять приклади “латифундистів”, “господарів” і “паханів” багатьох районів та областей нашої держави. Як підкреслює відомий політик Йосип Вінський, основна біда України — це створена ще за президента Кучми глибоко ешелонована класово-оліґархічна система, що веде у безвихідь, бо в ній 170 сімей володіють двома третинами національних багатств України. Як показало життя, наші три провідні політсили так схожі між собою, що, як три держави в романі Орвелла, можуть блокуватися у будь-які комбінації: А з Б проти В, Б з В проти А, А з В проти Б. Як знущально зауважив вождь КПУ Петро Симоненко, всі вони “з одного гнізда”. Останній приклад такого орвеллізму — спроба об’єднання Блоку Юлії Тимошенко та Партії реґіонів заради обмеження повноважень Президента. Після публікації в “Українській правді” шокуюче відвертих інтерв’ю Михайла Бродського і Тараса Чорновола стало ясно, що “внутрішня кухня” БЮТ і ПР майже однакова. Як резюмує у публікації Б. Буткевич, українська псевдо-еліта зараз стоїть перед Рубіконом. Якщо не доведуть до кінця гучних справ останніх місяців, що були розпочаті як передвиборні трюки (зокрема й пошуки пана Лозинського, в арешті якого, як нещодавно зазначила прес-секретар Президента Ірина Ваннікова, не зацікавлені певні політсили і правоохоронці), то вона остаточно втратить контроль над країною. А значить, і свій статус еліти.За даними соціологів, в українському суспільстві сформувався чіткий запит на “сильну руку”. Більш як дві третини українців переконані, що саме такий лідер вирішить всі наші проблеми. Про це на сторінках ґазети “Уолл-стріт джорнал” нещодавно писала Мирослава ґонґадзе. Прообразом українського варіанту “сильної руки” є гетьман — всенародно обраний авторитарний правитель, що, в разі невиконання своїх обов’язків, може бути тим же народом знятий з цієї посади. На тлі падіння популярности нинішніх керівників заслуговує на увагу інформація про проведене серед молоді опитування, згідно з результатами якого майбутнім президентом України було названо Голову СБУ Валентина Наливайченка — через його незаанґажованість і незаплямованість у жодному корупційному скандалі, державницьку позицію та політичну непохитність. Бджоли, горшки і вітряки вже стали притчею во язицех нинішнього українського істеблішменту. Втім, це не значить, що “бджоли, горшки і вітряки” — то погано. У казацькі часи саме на “пасіках у діброві” проводилися важливі гетьманські наради. Горшки, які не обов’язково треба при першій ліпшій нагоді бити, є щоденним нагадуванням про насущну для українців потребу національної злагоди. Що ж до вітряків, то ще з часів Дон Кіхота вони виступають символом людського поривання до високих ідеалів.Головне зараз: разом із брудною водою не вихлюпнути дитя. Це важко, однак украй важливо: критикуючи помаранчевих, зберігати любов до України.
