Наш найближчий “євросоюзівський” сусід — Польща провела міжнародну конференцію “Україна перед президентськими виборами: кандидати, політичні сили, можливі сценарії майбутньої зовнішньої політики”. Ініціатором її стало Міністерство закордонних справ Республіки Польщі. А провели конференцію не в столиці, а в старовинному Перемишлі, місті з тисячолітньою історією на самісінькому кордоні з Україною. Схоже, організаторам хотілося максимально наблизитися до гарячого дихання нашої президентської кампанії.
Петро АНТОНЕНКОБезпосереднім організатором заходу виступив місцевий Південно-Східний науковий інститут — поважна громадська організація, що досліджує зв’язки Польщі з іншими країнами цього реґіону Європи, передусім з Україною (інститут має найбільшу в Польщі українську бібліотеку). Співорганізатором став Східноєвропейський університет Перемишля, державний навчальний заклад, один із центрів українсько-польських наукових контактів.
Більшість учасників були науковцями українських і польських університетів, але приїхали і громадські діячі, політологи. Серед них — політик, економіст, директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін, політолог зі Львова Тарас Возняк. Конференція складалася з двох частин. У першій аналізували виборчу кампанію в Україні, в другій ішлося про те, якою буде поствиборча Україна, передусім стосовно зовнішньополітичного курсу. Але було цілком очевидним, що ці дві теми розділити важко. Немарно ж на самому початку процитували щойно опубліковане інтерв’ю Президента України Віктора Ющенка в одній з найповажніших польських газет “Річ Посполита”, яке викликало тут значний інтерес. Цитували тезу про те, що не так важливо, хто виграє вибори, як те, який курс обере Україна. Хоч усім зрозуміло, що друге випливає з першого.Дискусія була дуже гострою, особливо серед українських учасників, що показало полякам розкид суспільної думки в Україні й те, що це вже вияв нашої демократії. Неозброєним оком було видно, що українці підтримують різних кандидатів, власне, двох — Ющенка і Тимошенко, хоч, безумовно, пряма агітація мала б тут некоректний вигляд, навіть серед українців, не кажучи про поляків. А ось стурбованість нашим вибором була більш ніж очевидною. Тон, відкриваючи конференцію, задав ректор Перемишльського університету, доктор історії, професор Ян Драус: “Ми усвідомлюємо геополітичне значення України, вона і далі наш стратегічний партнер. І нам, полякам, дуже важливо, щоб Україна вийшла на шлях євроінтеграції. Але надії 2004—2005 років не справдилися”. Що ж так стурбувало сусідів, які вважають, що наш задекларований шлях “додому, в Європу” (В. Ющенко) “спливає” в туманну далечінь? Стривожили дві нові речі в геополітиці. Перша — Євросоюз охолов до України. Друга — США охололи до Європи. Стосовно першого йдеться передусім про Західну Європу, основу Євросоюзу, її найбільші країни Німеччину, Францію та ще деякі. Ситі, устатковані спільноти, яким нехіть конфліктувати з Росією, що то задобрює, то легенько шантажує Захід, передусім газом. А ось хто справді стурбований, то це наші колишні “співкамерники” по соцконцтабору, країни Східної й Центральної Європи і найбільша серед них Польща. І вона, і Чехія, й Угорщина уже десять років члени НАТО, п’ять років у Євросоюзі, тобто під надійним захистом. Але вони — на передньому рубежі цих структур, віч-на-віч з антиподом ЄС — ліпленим Москвою якимось Євроазійським блоком. І політично загострена теза про те, що російські танки за чотири години дістануться зі Львова до Варшави, зостається чинною. Друга зміна — в позиції США. Америці з її новою адміністрацією зараз не до Європи — і через внутрішні клопоти, й через азійський вектор. Не виробили ще США політики стосовно Європи загалом, тим паче конкретно щодо України. Знову процитую доктора Драуса: “США охололи до Європи і віддають це поле Росії. Але, може, це і є час наших спільних дій?”Що ж, іноді обставини змушують до дій. Але якщо із зовнішніми факторами (ЄС, США) нічого не вдієш, то що ж так стурбувало наших сусідів стосовно ситуації всередині самої України? Невже вони розчарувалися в нашій помаранчевій революції? Я цього не помітив. Нотки розчарування, суспільної втоми, зневіри звучали у деяких виступах українців. Поляки ж, які однозначно підтримували помаранчеву революцію, просто з прикрістю, але тверезо констатують: шлях перетворень, відкритий революцією, виявився складнішим і довшим. Звідси логічний висновок: революція продовжується в нових формах, і нинішні вибори мають стати продовженням вибору 2004-го, вибору шляху України.Можуть, мають, але чи стануть? Ось ключовий момент стривоженості наших сусідів. І їх можна зрозуміти, оскільки у виборчих програмах багатьох наших кандидатів, попри ритуальну державницьку лексику, постійно прохоплюються тези про “поліпшення стосунків з усіма сусідами”, читай — передусім з північно-східним, про якісь наші з ним особливі економічні зв’язки, без яких — хоч криком кричи. У кращому разі мусолиться химерна, породжена часами кучмізму, теза про якусь “багатовекторність” як нашу приречену особливість. Різкіше кажучи, п’ята колона нікуди не поділася. Зайве вже нагадувати про “зовнішню колону”, про багатовікову “багатовекторність” Росії, тобто “собіраніє” в імперію не лише якихось “російських” земель, а всього, що де “не так лежить”. Чи стурбоване й наше українське суспільство цими загрозами? Важко говорити про це, коли замість бодай мінімальної згуртованості чи хоч якоїсь державницької співпраці національної еліти бачимо одне: чвари. Тому, може, й близьким до реалій, хоч і надто загостреним, критичним, навіть подеколи драматичним був аналіз нашої внутрішньої ситуації у доповіді Олега Соскіна. А тут критика хлюпала через край, адже для характеристики нинішньої держави доповідач віднайшов термін — олігополія, розшифрувавши це як державу, поділену на чотирьох чотирма сімейними кланами. Правда, Соскін сказав і про світло в кінці тунелю, яке він бачить у повній заміні нинішньої політичної еліти новою, значною мірою — з реґіонів. І в цьому сенсі покладає надії вже на найближчий 2010-й, за його прогнозом, — рік одразу кількох виборів. Опонуючи Соскіну і розпачливим ноткам у виступах деяких співвітчизників, я акцентував ось на якій тезі (а дискусія точилася довкола помаранчевої революції й наступного п’ятиріччя). 18 років незалежності діляться на два етапи: перші 13 — імітація справжніх перемін, політичних, соціальних; імітація переходу від тоталітаризму до демократії. Лише 2004-й, помаранчева революція почали ці переміни, принаймні, чітко їх задекларували. Це одразу викликало шалений спротив посттоталітарного, постколоніального середовища, яким, по суті, була на момент революції Україна. І всі ці п’ять років іде вже не імітована, а справжня битва нового зі старим. Тому, схоже, Майдан продовжується, нехай і в іншій іпостасі. Виникла на конференції й тема формування національної свідомості, національної ідентичності, чого, до речі, варто повчитися в поляків, і над чим так мляво працює наша політична еліта й громадськість загалом. А між тим, саме завдяки цій свідомості, ідентичності ми, як і наші сусіди, давно були б удома, в Європі, були б остаточно міцною, демократичною державою. Однак не вирвавшись з обіймів імперії, дехто в нас уже потрапляє в обійми глобалізації. Про це дотепно сказав Тарас Возняк, відповідаючи на запитання, чи превалює ще у нас християнська цивілізація, чи ми вже піддаємося цивілізації мусульманській, буддистській або тоталітарно-сектантській. Політолог сказав: “Схоже, ми живемо в часи цивілізації МакДональдса, цивілізації біг-мака”.Ось такі часом загострені тези, такі гарячі дебати характеризували конференцію. Вона не напрацьовувала якихось рекомендацій. Ставила за мету з’ясувати пріоритети в бурхливому морі нашого сьогодення, навіть просто обмінятися інформацією. Потреба є. Один із поляків запитав, чи наші відомі політики за останні 15—20 років змінювали свою партійність. Це наївне запитання свідчить і про те, що сусіди знають нас менше, ніж хотілося б, і про те, наскільки люди пішли від нас вперед, у Європу, адже для них таке запитання було б логічним.Завершити все-таки хочеться не політикою. Польське, європейське місто вже жило Різдвом. Не лише тому, що у католиків воно на два тижні раніше. Це свято, звичайно, не тільки релігійне, це свято надій, очікувань. Я дивився на захоплених приємними й непохапливими різдвяними клопотами людей, на оздоблені вогнями ялинки на площах, вулицях, у магазинах і теж думав про наші надії, рідні українські реалії, які відчуваєш перетнувши кордон. Надії на гідне нас життя, і не в гостях, в забезпечених закордонах, а в Україні.
