УКРАЇНА У ВИБОРІ, ВИКЛИКАХ ТА УРОКИ ДЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Діалог Михайла Слабошпицького і Юрія Щербака

Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” діалог двох яскравих письменників сучасності, двох особистостей, без яких не уявляється сьогодні ні літературне поле, ні українське суспільство. Лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Михайла Слабошпицького знаємо як надзвичайно цікавого прозаїка і яскравого критика, людину, яка втілила фантастичну мрію Петра Яцика про Міжнародний конкурс з української мови, що ось уже вдесяте крокує Україною. Юрій Щербак — відомий прозаїк, медик, еколог, політик, дипломат, політаналітик, чоловік з фантастичною біографією і яскравим характером.Ми раді нагоді ознайомити вас з неординарними думками цих знакових постатей, висловленими в діалозі.

М.С. Юрію Миколайовичу, у кого з наших письменників ще така унікальна біографія, як Ваша? Мені здається, що Ви прожили три, п’ять, сім чи хтозна скільки життів. Багато років тому ми сиділи у Вас вдома — Ви тоді були працівником науково-дослідного інституту — і я записав ось такі Ваші слова: “Я — незалежний письменник, працюю в інституті й не заробляю літературою на прожиття, не залежу від волі-сваволі редакторів чи Центрального Комітету партії. Я пишу. Друкують — друкують, не друкують — не друкують”. Я люблю Вашу прозу, але тоді відчув, що зі мною говорить — Ви акцент такий поставили — вчений, людина, яка належить науці, а письменником, як кажуть, Щербак працює для себе в рідкісні години… Тоді вийшла книжка новел “Маленька футбольна команда”. І ось я хотів би почути: скільки життів ви проживаєте? І ще одне. Це вельми дорогоцінна якість: уміння бачити довкола себе не те, що хочеться бачити, а те, що насправді є. Багато хто з нас дивиться на світ крізь призму бажаного. Чи ж треба казати про те, як це шкідливо, ба навіть небезпечно для політиків і державних діячів? Та й письменникам, скажемо так, дуже це не корисно, бо з того виростали і виростають усілякі соціалістичні реалізми. Очевидно, науковець Щербак значною мірою вплинув на Щербака-письменника. Епідеміолог Щербак звик дивитися в очі фактам і шукати причини їхньої появи. Це перейшло і в його прозу. Кажу не про документальний “Чорнобиль” — це зумовлено самою специфікою жанру. Це виразно помітно у “Новому каноні” — філософсько-публіцистичних розділах роману “Бар’єр несумісності”, у вставному науковому “трактаті” в романі “Причини і наслідки”. Мені здається, що саме Щербак-учений мав вирішальний вплив на Щербака-дипломата.Ю. Щ. Ви, мабуть, близькі до того, що я сам думаю про себе. Якихось як мінімум три життя прожив. Я колись писав нарис про свого вчителя — видатного вченого-епідеміолога, засновника вітчизняної епідеміології Льва Васильовича Громашевського, іменем якого названо інститут. Цей нарис назвав “Три життя”. Малося на увазі, що він був революціонером, дослідником і вчителем кількох поколінь лікарів. Я теж думав, що моє життя розпадається на три частини. Медицина, охорона здоров’я, Інститут епідеміології, де я пропрацював майже тридцять років під керівництвом академіка Громашевського, — це перша частина. Отож, величезну частину життя віддав медицині, написав дві дисертації, хоч головне — не дисертації, головне в тому, що я набув величезного життєвого досвіду, який мало хто має. Життя кидало мене в усі області України — на епідемії, на спалахи інфекційних захворювань. Я мав змогу бачити життя таким, яким воно є. Це перше моє життя. Друге — політика, політична діяльність, починаючи з громадської організації “Зелений світ”. Потім ми організували Партію зелених — на той час в Радянському Союзі це була вже політична діяльність. І я пишаюся тим, що мав причетність до багатьох визначних в історії України подій. Ставши народним депутатом СРСР і працюючи в комітеті з питань екології в Москві, я набув величезного державницького досвіду, зрозумів, як працює держава, які її механізми. Це була дуже повчальна школа. І третє життя — письменницьке. Можливо, його треба було б назвати другим чи першим. І саме це, письменницьке життя, яке тривало і триває досі, я не полишав, хоч були часи, коли  просто не міг цим займатися. Ну, і може, четверте життя — моя дипломатична діяльність…Але хочу Вам сказати, коли я в ті часи говорив про власну незалежність, то помилявся, адже Ви чудово знаєте, Михайле Федотовичу, що ніхто з нас не був незалежним…Ось така обставина: 1948 року заарештували мого старшого брата за звинуваченням в участі в ОУН і засудили на сім років таборів. На щастя, він там вижив, хоча хворів на туберкульоз, і повернувся, але це наклало великий відбиток на все моє подальше життя. Я зрозумів, що в державі, яка існувала тоді, ніхто не може почуватися в безпеці, ніхто не може казати про свою незалежність. І якщо підбивати якісь життєві підсумки, мушу з гіркотою сказати, що все наше покоління — маю на увазі шістдесятників, своїх ровесників — прожило нещасливе життя, оскільки ми не могли реалізуватися тією мірою, якою нас, може, Бог заклав. А ті, що пішли на якісь, скажімо, екстремальні напрями, дуже ризикували і майже всі втратили свободу, а багато хто й життя. Трагічний приклад — це доля Василя Стуса. Коли зараз знаєш обставини його життя, знаєш, що з ним робили, то зрозуміло, що система його провокувала, а він, не йдучи на компроміси чи навіть на якісь маленькі хитрощі, пішов на самоспалення. І це страшна доля, страшний приклад. Тобто ні той, хто був дисидентом, не зміг самореалізуватися, ні той, хто сидів, бо вони мали дуже сумний досвід перебування у таборах і були відлучені від суспільства, від сім’ї, від державних справ. Звичайно, медична діяльність певний ступінь свободи і незалежності мені давала, тому що я не бігав у партком, ніколи не був членом партії й не залежав так, як інші письменники. Я їх не засуджую, їх розумію і співчуваю тим, хто змушений був бігати випрохувати місця у видавничих планах, публікації. Таке життя, адже багато членів Спілки письменників могло існувати тільки з публікацій, адже вони не мали іншої професії й не могли б реалізуватися. М. С. Мені здається, Ваша діяльність напередодні незалежності, з постанням її була підготовлена усім Вашим попереднім життям. Ви були готовою до цього людиною. По-перше, шістдесятник, який вхопив у легені кисню надій, ілюзій, віри, ностальгії за справжньою свободою. По-друге, Ви в Інституті мусили бути дуже організованою людиною. Я бачив кілька разів Вас на дипломатичній роботі й дивувався — справді приємно дивувався — цій винятковій чіткості й зорганізованості. І, звичайно, третя складова — Ви таки письменник такого складу, який відкритий реальності й фактам, Ваша проза завжди була така. Думаю, читаючи Ваші оповідання “День, коли загинули космонавти”, “Приміщення для електронних розваг”, “Світлі танці минулого”, “Двоповерховий будинок”, “Мімозу”, не кажучи вже про правдомовний “Чорнобиль”, і колеги, і читачі розуміли, що Ви маєте дар дуже точно називати речі своїми іменами. Коли Ви пішли на вибори до Верховної Ради СРСР, коли подолали колосальний адміністративний ресурс, який був у Вашого суперника, ми тільки дивувалися, як Ви змогли знайти для цього сили і — перемогли. Наскільки Ваше попереднє життя було підготовкою для цього? Чи сталося так мимоволі?Ю. Щ. Уже працюючи в Посольстві, я сказав своїм співробітникам, що все моє попереднє життя готувало мене до цієї посади. Чому? Тому що науковий погляд на речі, на події вимагає об’єктивності, вимагає зважування всіх “за” і “проти”, тобто справжня наука — це участь у полеміці, в диспуті, де ти відстоюєш якусь ідею, але ти повинен відстояти її фактами. І це дуже дисциплінувало…Було дуже важко вставати о сьомій годині ранку, робити зарядку, бігати, потім іти кілометрів сім до інституту (в той час ходив пішки) і потім, повертаючись увечері додому, робити ще якісь літературні вправи. Але наука дисциплінувала, давала можливість оперувати фактами не довільно-суб’єктивно, а вибудовуючи певний логічний ряд. Цей раціоналізм був мені завжди притаманний, хоч багато хто вважав, що я тільки раціоналістична людина і все, але це не так. По-друге, сказав я своїм співробітникам: письменницький фах дав мені можливість легко писати, а вся дипломатична робота — це писанина. Потрібно писати про все, що відбулося. Ми, дипломати, фіксуємо мить історії в ту хвилину, коли її записуємо. І прикладом цього мені послужила книжка одного дослідника, який вивчав таємні документи Форанде Ферс Великобританії. Там ішлося про Голодомор в Україні. Я казав співробітникам: “Ви прочитайте, яка була школа. Вони щодня фіксували всі розмови”. Співробітник, який ходив, скажімо, по Москві, слухав, про що кажуть у чергах, і фіксував. Посол щодня писав звіти до Міністерства закордонних справ. Звичайно, і розвідка працювала, і дипломатичні представники розповідали про те, що відбувається в Україні. Це вражаюча картина. Але головне, наскільки ретельно, наскільки відповідально вони ставилися до своєї роботи, записуючи все. Розкажу про інший схожий приклад. Коли почалися радянсько-німецькі переговори 1939 року щодо Пакту Молотова—Ріббентропа, радник радянського Посольства в Берліні Астахов (надзвичайно інтелігентна, високоосвічена людина, з дворян, козак, який народився у Києві, а виховувався на Кубані) писав звіти. Читати їх сьогодні — величезне задоволення, настільки чітко він розставляє акценти, дає можливі варіанти розвитку подій, психологічні портрети нацистських бонз. Блискуче! Молотов наказав його прибрати, бо він був свідком подій, яких не хотіли розголошувати. Стара дипломатична школа відзначалася своєю ретельністю і фаховістю. Натомість уже зараз доводилося зустрічатися зі співробітниками, які були ледачі, мабуть, у школі не писали творів, не любили слова. Дипломатія — це історія, вона фіксує, карбує в слові події, що відбулися, і це дуже важливо. Щойно відбулися якісь дуже важливі переговори, і ми відразу фіксуємо їх, після чого вони стають документом історії, де вже нічого не зміниш. І це дуже цікавий момент переходу події в написаний текст. М. С. Мимоволі Ви стаєте секретарем історії, я це акцентую. А ще пам’ятаю, як Ви, виконуючи свій громадянський чи професійний обов’язок, виїздили на спалахи бруцельозу чи холери. А потім був Чорнобиль… Пам’ятаю, як жадібно ми читали Ваші тодішні публікації про нього, бо ми Вам довіряли більше, ніж “солов’ям перестройки”, “чорнобильським солов’ям”. Ваша книжка “Чорнобиль” — грандіозна, і сьогодні вона — вже теж історія. Дивно, але для мого сина Чорнобиль — це історія, а для мене — реальність мого життя. А тоді ми вірили Вам і шукали Ваших публікацій. Це була ніби прелюдія до Щербака-політика. Те, що лікар Щербак прийшов у політику, мені здається закономірним, потім раптом — зелений, теж закономірно, потім — Екологічна асоціація, потім лікар Щербак — міністр екології. Усе це було закономірно. Хотілося б цей період Вашого життя нагадати. Що почували Ви, лікар і письменник, приїхавши Послом до Ізраїлю? Там почалася Ваша дипломатична кар’єра, далі були Америка, Мексика, Канада — в ранзі Надзвичайного й Повноважного Посла. Пам’ятаю, як дехто тоді скептично казав: “Ну, знаєте, вже письменників посилають”. На що мій друг Анатолій Шевченко сказав: “Він — ще й доктор наук, крім того, що письменник”. Отже, Ізраїль… Ю. Щ. Це був неймовірний досвід. Ми з нуля, з нічого створили Посольство, колектив. Нас цього ніхто не навчав. Я багато до чого дійшов сам, змушений був дійти, бо жодних підручників не було, і я не закінчував навчальних закладів, де навчають дипломатичного мистецтва. Я щасливий, що моє становлення як Посла відбувалося саме в Ізраїлі. Дуже важливо було зрозуміти цю країну і наші національні інтереси в ній. У житті Ізраїлю це був щасливий період — без терористичних актів. Тоді було укладено угоду між Арафатом і державою Ізраїль, були великі сподівання, що держава вийде із тієї перманентної кризи, із терористичної атмосфери, в якій вона жила. На жаль, так не сталося… Коли я повернувся в Україну, точніше, ще до повернення, підготував документ, який був тоді засекречений, але вже минув час, і можна про нього сказати. Він називався “Уроки Ізраїлю”. Там було кілька пунктів.Перший — це урок національної безпеки, тобто як треба будувати країну, враховуючи всі аспекти національної безпеки, починаючи з безпеки аеропортів, де ви не пройдете контроль так просто, як в інших країнах, і закінчуючи війнами з навколишнім середовищем. Другий урок — відродження мови. Це подвиг неймовірний. В Україні дуже багато ледачих людей, які щодня чують українську мову і не хочуть напружитися, щоб її знати. А це ж із російською дуже близькі мови. У радянський час нас навчали, що це — братні мови. То чому ж ви сьогодні не хочете братньою, українською мовою розмовляти, якщо вона — братня? Вдаєте, начебто українська — це так само складно для вас, як китайська. А для ізраїльтян це був просто драматичний вибір. Вони відкинули їдиш, яким розмовляло все європейське єврейство.М.С. І навіть класика єврейської літератури Шолома-Алейхема…Ю.Щ. …до якого, вони, на жаль, там ставляться не так, як у нас… Свідомо обрали іврит, давню єврейську мову. Цікаво, що в цьому відіграв величезну роль один дослідник з Одеси, який зібрав давні єврейські слова в Іспанії, в арабських країнах, в єврейських громадах, у такий спосіб реставрувавши мову. Так само, як колись відновлювали Вавилонський клинопис. І ця мова, ставши державною, зазвучала. Якщо ви приїжджаєте до Ізраїлю і хочете стати членом ізраїльського суспільства — вивчайте мову! І ніхто там не кричить, що це складно. Щоправда, й в Ізраїлі теж була російська партія, яка кричала про другу державну мову — російську, але там — тверді люди в керівництві, вони навіть не здригнулися. В Ізраїлі є російськомовні газети, радіостанції, телепрограми. Але якщо ти хочеш зробити державну кар’єру — вчи єврейську мову й адаптуйся до того суспільства. Третій — це урок сільського господарства. Країна у пустелі не лише розквітла, не лише забезпечила себе продуктами, м’ясом, рибою, а й почала експортувати овочі й фрукти. Цей неймовірний ривок вдалося здійснити лише завдяки тому, що вона опанувала технологію мікрозрошення, яку потім ізраїльтяни в центральноазійських республіках Радянського Союзу запроваджували. Ці технології тільки зараз у них перебрали Йорданія й арабські країни і також почали запроваджувати у себе. Це технологія, яка перетворила Ізраїль на квітучий сад. Відомі фотографії, на яких — кордон між арабською країною й Ізраїлем. З одного боку — квітучий сад, а з другого — пустеля! І це правда, не вигадка! Було й ще кілька уроків… Уроки побудови армії в Ізраїлі, адже це великою мірою країна військових. Офіцерів, які йдуть у відставку, ніколи не забуває держава, вони залишаються офіцерами. Їх запрошують на збори, вони відіграють значну роль у житті своєї держави. Це — патріотичні сили, які тримають Ізраїль, відповідальні за долю цієї країни. Для мене ці уроки були дуже значними, і мені боліло серце, коли приїжджали наші делегації, і я там з ентузіазмом казав: “Поїхали в кібуци, подивимося, як вони процвітають…” Це унікальна форма соціальної організації суспільства. Вони створені за зразком комун, але з допомогою сучасних технологій. І що особливо добре, там люди похилого віку знаходять своє місце у суспільстві, вони трошки працюють, заробляючи невеличкі кошти, але ж у тих кібуцах — їжа, харчування, обслуговування — все безплатно, за рахунок цього кібуцу. Є й форми об’єднання фермерів. Це все в країні існує. І ось приїжджають наші й кажуть: “А нащо нам це треба?” Це були бундючні червоні колгоспні барони, яких нічого не цікавило, і мені це дуже боліло. Але я пишаюся тим, що я був першим Послом в Ізраїлі. Тепер ми маємо налагоджені добрі відносини. А потім ще той факт, що з України виїхало 300 тисяч євреїв. Я зустрічав в Ізраїлі однокурсників з медінституту, якихось людей, яких давно вже забув, потім вони підходять, і згадую, що ми з ними жили в Україні. І це теж був важливий і цікавий фактор спілкування. М. С. Одного дня ми дізналися, що Надзвичайним і Повноважним Послом до Сполучених Штатів Америки призначено Юрія Щербака. Ми тоді зрозуміли, що Ви були переведені, легітимізовані в ранг дипломатичного важковаговика. Отже, якою вона була, ота нова країна Америка? Ю. Щ. Було неймовірно важко. Ця посада вимагала багато сил і знання велетенського обсягу інформації. А з якими проблемами я зіткнувся! Ви правильно кажете, це був перехід до іншої вагової категорії. Я вже й до того розумів, що моя діяльність — і політична, і дипломатична — вимагали такої концентрації сил, що про жодну літературу навіть мови бути не могло. На жаль, кажу, бо мені шкода, що перестав активно займатися літературою. Я й сьогодні нею не займаюся, бо набагато більше читаю політичних книжок англійською мовою, ніж українською або російською, тому що це сфера моєї діяльності. Продовжую вивчати політику, геополітику в усіх виявах… Америка тоді стала нашим партнером номер один. Росія Єльцина на той час доволі миролюбно ставилася до України, не висувала своїх імперських претензій, були певні поодинокі голоси, але загалом Борис Миколайович Єльцин позитивно ставився до України. І тоді більше важили господарські, економічні відносини між Києвом і Москвою, ніж політичні. Натомість в Америці треба було себе представляти як новонароджену державу. Американці не знали, що таке Україна, і це був дуже великий виклик і для Посольства, і для України. Я вдячний долі, що був другим Послом у Сполучених Штатах після Олега Григоровича Білоруса, якого призначив ще президент Кравчук, і він дуже позитивно там діяв. Коли я приїхав, мені там уже було легше, бо не треба було вибирати приміщення, все налагодилося, працював дуже добрий механізм. Посольство було в п’ять разів більше за кількістю співробітників і обсягом роботи від Посольства в Ізраїлі. І, звичайно, доводилося змінювати стиль діяльності, пристосовуючись до тамтешніх потреб.Що сказати про Сполучені Штати Америки? Просто назву кілька цифр глобальної економіки цієї країни: якщо 1913 року Штати давали 32 % світового валового внутрішнього продукту, 1960-го — 26 %, 1980-го — 20 %, а 2007року — 26 %. Лише уявіть, який це гігант і як усе функціонує. Це країна, унікальна за історією, за організацією, за демократизмом, який поєднаний з дуже сильною державною владою, могутніми збройними силами. 12 країн, і Росія теж, які стоять за Сполученими Штатами, сумарно отримують ті самі кошти на розвиток збройних сил, що й США. Ми мали дуже широкий спектр діяльності відносин з політичного боку. Це було становлення нашої держави, демократичних механізмів. До того ж, це був той щасливий період, коли Україна була десь третім, четвертим, п’ятим пріоритетом в діяльності Сполучених Штатів. Був момент, коли ми отримували економічну допомогу і були на третьому місці. На першому — Ізраїль, на другому — Єгипет і на третьому — Україна. Це про щось свідчить, і вони нам надавали велику допомогу через Світовий і Міжнародний валютний фонд, через Світовий банк, інші інституції. Це було дуже важливо для України. Я вважаю це своїм великим досягненням, хоч, звичайно, не я один цим займався. Радник з питань національної безпеки Володимир Павлович Горбулін також доклав дуже багато зусиль. 1996—1997 рр. вийшли на рівень стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами. Було лише п’ять країн, які мали статус стратегічного партнерства, і це не так просто. Ми намагалися наповнити це партнерство реальними справами і створили комісію Кучма—Гор, яка збиралася регулярно то в Києві, то в Сполучених Штатах, де обговорювали дуже важливі питання. Американці виступали як учителі, нас вчили входження в світову економіку, ми ж не мали досвіду, в нас були юристи, виховані ще на радянському праві. І все це ми подолали і врешті-решт вийшли на рівень стратегічного партнерства. М. С. Україна після Вашого повернення з Канади отримала найцікавішого автора. З питань історико-політичних Ви коментуєте всі резонансні події, докладно зупиняєтеся на, сказати б, їхньому українському відлунні. Як чоловік глибоко системний, Ви щоразу нагадуєте історію — чи й передісторію — того чи того питання, і Ваш уважний читач має виразні орієнтири в примхливих хитросплетіннях політичних сюжетів. І є ще два дуже важливі моменти у Ваших коментарях.Перший: усе це, як мовиться, з перших рук. Ви не тільки знаєте головних дійових осіб, наприклад, з американської політичної сцени, як і добре знаєте, хто і що за кожним із них стоїть чи яким було їхнє вчора й позавчора; Ви легко зводите до спільного знаменника всі їхні мотивації, вичерпно конкретизуєте зміст найабстрактніших — позірно суто ритуальних — фраз політиків. Другий — не менш важливий: те, що, на превеликий жаль, дуже рідко зустрічаємо в публікаціях наших авторів такого характеру: усе це побачене суто українськими очима, про все говориться з погляду саме українських інтересів, саме з перспективи можливого впливу на всі наші справи. Й оця дорогоцінна українська рецепція, помножена на фахову компетентність, надає особливої ваги всім Вашим публікаціям на сторінках “Дня”. Це, по суті, український політичний щоденник. Хоч у ньому йдеться про події, які здебільшого відбуваються далеко від України, але з нього вичитуємо не тільки осмислення закономірностей світового політичного клімату з усіма закономірностями зміни погоди, а й прогнози для нас — які грози, які хуртечі й вітри насуваються на Україну.Принагідно ще скажу й про те, яке задоволення маю з цих публікацій од Щербака-письменника, від майстра політичних портретів. Досі, наприклад, пам’ятаю Вашу статтю про самотність Джорджа Буша, про рік Обами й про нинішню ситуацію у США та її відлуння у світі. Там Ви знову згадуєте свою добру знайому Гіларі Клінтон. Наскільки сьогодні вона може мати вплив на політику США щодо України?Ю. Щ. Михайле Федотовичу, не маю для Вас сьогодні дуже оптимістичної інформації щодо Гіларі Клінтон, бо вона там відіграє хоч і не останню роль, але не визначальну. Все там визначає президент Обама. Я згадував, що раніше ми були на третьому-п’ятому місці в пріоритетах США, коли вони хотіли показати світові, що Україна йде шляхом реформування, демократичних трансформацій, але потім дуже розчарувалися, і сьогодні навіть не можу сказати, чи Україна входить навіть у тридцятку пріоритетів США. Зараз увага адміністрації президента Обами сконцентрувалася на Росії. І це цілком зрозуміло. Для них нині важливі два пріоритети: Афганістан, де вони застрягли, і це дуже нагадує радянську ситуацію, коли не знали, як вийти звідти. Там таліби весь час виграють якісь локальні битви, і тому до стабілізації ще дуже далеко. Для того, щоб контролювати ситуацію в Афганістані, американці потребують участі й допомоги Росії, яка дозволила робити лети військових літаків зі зброєю до Афганістану (російські інспектори контролюють, що вкладають у літаки). Без дозволу Росії вони цього робити не можуть. Другий — Іран, який випробував уже ракету з дією 2 000 км, що може накрити всі цілі в Європі, навіть долетіти до американських баз. Це дуже серйозний момент. Іранську ядерну програму розкручують на повну котушку. США виробляють збагачений уран, що заборонено угодами, підписаними з МАГАТЕ, й угодою про нерозповсюдження ядерної зброї. Знову ж таки Росія підтримує Іран, постачає устаткування, побудувала ядерну станцію в цій країні, готова продавати їй збагачений уран. Іран просить Росію продати дуже ефективні ракети протиповітряної оборони С-300. Звичайно, це викликає величезне занепокоєння США, і тому зараз триває велика гра, коли Америка оголосила “перезавантаження відносин”. І Гіларі Клінтон брала в цьому участь, і президент Обама. Вони тепер чекають від Росії наступних кроків, тим паче, що строк дії угоди “Старт-1” за стратегічними озброєннями закінчується, і зараз домовилися вдвічі зменшити рівень стратегічних ракет спрямування. Їх там достатньо, щоб знищити всю земну кулю. Триває дуже серйозний торг між тими двома країнами, де Росія висунула ідею створення зон свого впливу. Туди входять Грузія й Україна. Росія наполягає на тому, щоб Україна не мала доступу до НАТО, хоч сама Росія підтримує прекрасні стосунки з НАТО. Росія дуже неприхильно ставиться і до нашої ідеї вступу до Європейського Союзу і не сприятиме нам. Як свідчить послання президента Медведєва, це фактично ультиматум не тільки Президентові Ющенку, а й усьому українському народові. Там є пункти, згідно з якими ми не маємо права розвивати нашу мову, мати власний погляд на історію — на Голодомор, змагання ОУН-УПА. Там є величезні претензії Росії щодо нашої зовнішньої політики. Так, якщо Україна і будь-хто з нових президентів України піде на ці умови, то Україна стане бандустаном, сателітом, буде в гіршій ситуації, ніж Болгарія при Радянському Союзі. Отаке похмуре майбутнє на нас очікує. Від Америки великою мірою залежить багато. США нас заспокоюють. Віце-президент Байден тут був і сказав: “Усе гаразд, ми — за територіальну цілісність України…” Але не забуваймо: світ увійшов у стадію дуже серйозної перебудови геополітичного простору. Америка в результаті страшної фінансової катастрофи втрачає свій вплив. На перше місце виходить Китай, і в цій ситуації важко буде зрозуміти, що трапиться через п’ять-десять років, адже Європа — дуже пасивна. У Європі Німеччина і Франція — проти української участі в НАТО. Однією з головних причин нашого сьогоднішнього становища є слабкість політичного керівництва, державних механізмів. Та ганебна суперечка між Президентом, прем’єр-міністром і Верховною Радою, яку тиражують на всіх рівнях, звичайно, не сприяє нашому авторитету й на зовнішньополітичній арені.М.С. Мені неоднораз довелося спостерігати за роботою Посла Юрія Щербака в Канаді, я брав участь у деяких урочистих церемоніях з участю Посла. І щоразу мав враження, що все те для Вас — рідна стихія. Ю.Щ. Насамперед Канада кардинально відрізняється від США. І ті наші люди, які цього не розуміють (а це спочатку важко), помиляються, ототожнюючи США з Канадою. І те, і те — це англосакська, північноамериканська цивілізація, але Канада завжди була законослухняною частиною Британської імперії, домініоном, була побудована за британським принципом і досі такою лишається. Це країна номер один, на мій погляд, якщо казати про розв’язання соціальних проблем. Америка не має таких величезних соціальних вкладень в людину, як Канада. У Канаді хоч і вищі податки, але людина забезпечена медичним обслуговуванням на дуже високому рівні, безкоштовними ліками, має велетенські привілеї в інших сферах, прекрасно налагоджену систему освіти. У Канаді злочинність — на мінімальному рівні, не можна порівнювати з Америкою. Канада нині — країна, може, найвищої демократії у світі, тому що це дуже демократична країна, де екологічні принципи втілення близькі мені як екологові. Це дуже чиста країна, де турбуються про навколишнє середовище. Це велетенська за територією країна з багатьма чистими озерами. Смужка заселення невелика, але це країна, де є справді реальна турбота про природу.Тут прекрасна соціальна атмосфера. Скажімо, таке місто, як Ванкувер, весь час вважають одним із найкращих у світі. І країна, яка має найвищі рейтинги гуманітарного людського розвитку, — це Канада. Це країна, де все поєднується. Збройні сили Канади, до речі, дуже слабкі, вони мало що визначають, їм достатньо того, що їх захищає США, а натомість дуже великого значення в Канаді надають освіті, науковим дослідженням, розвитку охорони здоров’я. Це дуже цікава країна, і досвід для нас, на мій погляд, має набагато більше значення, ніж досвід США. США будувалися зовсім за іншим принципом. Отож, я хотів би, щоб українська зовнішня політика приділяла більше уваги Канаді. Канадці мають миротворчі ініціативи, в них дуже сильні миротворчі контингенти, у них багато можна і треба вчитися, наслідувати їхній приклад. М.С. Пішов уже сьомий рік з часу появи Вашої книжки “Україна. Виклик і вибір”. Що Ви можете сьогодні сказати про перспективи України в глобалізованому світі?Ю. Щ. Цю книжку дуже добре зустріло молоде покоління. Я читав курс у Києво-Могилянській академії й бачив, як вивчали її студенти. Добре зустріли її й експерти. Але ніхто, крім Вас, у Спілці письменників про неї не згадав. Я подумав, ну я ж письменник, а це ж книжка…Повністю матеріал читайте в паперовій версії газети.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment