МИСТЕЦТВО БЕЗ КОРДОНІВ

Моя розповідь — про нашого земляка, ківерчанина, колишнього соліста балету Національного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка Олега КЛИМЮКА. Уже десять років Олег Віталійович працює солістом балету Дрезденського Національного театру опери і балету.Він виступає на найвідоміших сценах світу, йому аплодує найіменитіша публіка. Але ж не шкодували оплесків талановитому танцівникові й вітчизняні глядачі. Що ж змусило молоду людину шукати щастя “по світах”, та чи насправді віднайшов він його, спробувала довідатись під час зустрічі із зіркою українського (нехай і засяяла вона на європейському небосхилі) балету.

Марія ХІТЬКО,м. Ківерці, Волинська обл.йОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ВИПАДОКНародився Олег у сім’ї художника-волинянина Віталія і вчительки-москвички Валентини. А доля звела українця і росіянку в Москві — Віталій відбував там строкову військову службу. Там і побралися. По закінченні служби молоде подружжя переїхало на Волинь, у Ківерці, до батьків чоловіка. Тут і народилися їхні синочки: Ігор і Олег. Працювали ж Віталій і Валентина в Луцьку, куди у школу, п’яту міську, пішли вчитися діти. Шестирічним, завдячуючи випадку, Олег почав займатися бальними танцями. 

— Родичі мріяли, щоб їхня донька навчалася мистецтва танцю, — згадує Валентина Олександрівна. — Але через те, що дівчаток, охочих до хореографії, завжди більше, ніж хлопчиків, неодмінною умовою відбіркової комісії було діток приводити на огляд попарно. Тож довелося вмовити Олега підтримати двоюрідну сестричку-ровесницю. Однак яким було здивування і моє, і родичів, що перемішувалося з їхнім розчаруванням, коли поважна комісія одразу ж зарахувала мого сина й відмовила дівчинці.Основи танцю Олег почав засвоювати у студії бального танцю Луцького палацу піонерів під керівництвом талановитих учителів Ігоря й Олени Никонів. Саме вони помітили у хлопчикові виняткові хореографічні здібності й запропонували батькам віддати Олега на навчання до столичного хореографічного училища. Звичайно, батьки вагалися, адже синові було лише 9 років… Першим вирішив віддати сина в хореографічне батько. Він, професійний художник, не міг не помітити в синові неабияких здібностей і до образотворчого мистецтва (забігаючи наперед, зауважу, що Олег у вільну хвилину малює). Так, успішно пройшовши відбірковий конкурс (обирати було з кого — дві тисячі претендентів на 25 місць, серед яких і діти знаменитостей, заможних і впливових осіб) до Київського державного хореографічного училища, Олег Климюк став його учнем. Тепер уже можемо зазначити, що одним з найкращих, адже закінчив заклад з відзнакою. Про роки навчання в училищі Олег Віталійович згадує неохоче: “Я був ще дитям: куди віддали батьки, там і навчався, виконував належно всі завдання наставників, та й усе, — розповідає він. — Усвідомлення або осмислення майбутньої професії приходить лише років у 16—17. Ось тоді твої вчинки, дії стають по-справжньому цілеспрямованими”.ПЕРШІ СПРОБИ НА ВЕЛИКІЙ СЦЕНІПерший виступ на столичній сцені майстер згадує з усмішкою. Це був танець “Суворовці”, який виконували учні першого року навчання в концертній залі Київської консерваторії. Найбажанішими глядачами були, звичайно, батьки. Таких виступів згодом стало багато. У старших класах вже розпочиналися зарубіжні гастрольні поїздки. Найбільше запам’яталася перша — до Німеччини. Вразили тоді юнака відмінності між способом життя, станом культури і ставленням суспільства до мистецтва. Можливо, саме тоді й зажевріла іскорка бажання творити там, де належно шанують твою працю. Запам’яталися ще гастролі до Італії напередодні Різдва, які не відбулися через хворобу Олега перед самісіньким від’їздом. Ця прикрість, звичайно, засмутила хлопця. Проте світ облетіла звістка про аварію на гірській дорозі в Румунії: контрабандисти перегородили шлях автобусу з українськими артистами, що й спричинило аварію: автобус упав у провалля. Були жертви… З усмішкою Олег згадує і перший курйозний випадок на гастролях, що трапився на Сицилії. Ставили тоді “Ромео і Джульєтту” на відкритій сцені. Напередодні пішов дощ, і дошки на сцені були мокрі. Розпочинався спектакль появою чотирьох друзів. Двоє з них послизнулися й… упали. Однак цю оказію вони подали глядачеві як режисерський задум, не спантеличилися, а зуміли продовжити спектакль, попри те, що в когось боліла нога чи тремтіло все в душі. Схожих випадків траплялося чимало, однак актор завше намагався максимально їх згладити, хоч цього “мистецтва” ніде не вчать. “НА ЗАДВІРКАХ” НЕ ЗАСИДЖУВАВСЯПісля закінчення училища, 1994 року, Олега запросили до Національного театру опери і балету, в балетну трупу якого потрапило із двадцяти п’яти випускників лише троє. Стосунки і з колективом, і з керівництвом складалися чудові: “Я ще застав той період, коли дотримувалися чіткої субординації, — згадує Олег Віталійович. — Молодь поводилася шанобливо. І доки ти не виявив себе в роботі, то й, відповідно, вирішального права голосу не мав”. До цих слів додам: у балетній трупі театру було 300 танцівників! Були й такі, які майже не виходили на сцену. Тож, мабуть, неважко здогадатися, скільки потрібно було працювати над собою, щоб тебе помітили. Олег “на задвірках” не засиджувався. Талановитого хлопця відразу помітив головний хореограф театру Анатолій Шекера, фахівець дуже вимогливий, і включив до участі у спектаклі “Спартак” у власній постановці. Після прем’єри підійшов до Олега і спитав: “Станцюєш Спартака?”Так уже через два роки юнак став солістом балету театру, сольний дебют його відбувся в “Лускунчику”. Спогади про театр в Олега найкращі, він ніколи ні з ким не конфліктував. Йому подобалося творити незабутні сценічні образи. “Ця професія захоплює, — розмірковує митець, — бо надає можливість прожити не лише власне життя, а й долю героїв. Тут не може бути фальші, підробки — це одразу помітить глядач. Цілком відтворити образ вдається лише тоді, коли пропустиш його крізь власну душу, власним розумом усвідомиш усю повноту почуттів героя. Балет — це не просто набір фізичних вправ, а гармонія розуму, душі й тіла”. Проте сімейні проблеми, безгрошів’я, хвороба доньки змусили Олега Климюка шукати додаткового заробітку, не пов’язаного з мистецтвом: удень працював у театрі, а вночі — на таксі на подарованих татом “Жигулях”. Адже тоді, наприкінці 90-х, зарплата соліста балету національного театру становила 10 доларів, та ще й тих не виплачували вчасно. Змушений був шукати виходу зі складного становища. Через матеріальну скруту, а надто хворобу доньки, зарадити якій не могла вітчизняна медицина, Олег прийняв пропозицію німецького театру і став працювати в Німеччині: “Коли підписав контракт на два роки і прочитав суму заробітку, то здалося, що стану мільйонером. Однак дійсність була не настільки райдужна, але забезпечувала пристойне життя, дала змогу позбутися недуги донечки Марійки і, головне, я зміг присвятити себе мистецтву, не відволікаючись на другорядне — заробляння копійок”.НА ЩО СПОДІВАТИСЯ ПО ТОЙ БІК КОРДОНУ: НА ВИЗНАННЯ ЧИ ЗНЕВАГУ?Про свої митарства по “закордонах” Олег Віталійович розповідає не вельми охоче, але це може кожен уявити сам: передусім не знаєш мови, не маєш де жити, жодного родича чи знайомого, не маєш чим сплатити послуги перекладача. Але найболючіше було тоді, коли відчував неприязне ставлення до себе окремих людей лише через те, що ти “росіянин”. І сприймали однаково: й українців, і білорусів, і росіян. Тож скрізь доводилося покладатися тільки на себе. Самотужки вчив мову, занотовуючи окремі фрази, заучуючи слова. За допомогою завчених фраз спілкувався по телефону, шукаючи квартиру, майже не розуміючи, що відповідають. Тепер сам дивується, що пошук був успішним, як і з того, що через два тижні життя в Німеччині йому приснився сон… німецькою мовою. Вільно розмовляти й писати чужою мовою він зміг майже через рік.Працювати було дуже цікаво: тут відкривав для себе, вихованця школи класичного балету, новий напрям у танці — сучасний балет. Доводилось переучуватися наново, отже, надзвичайно багато працювати. Завдячуючи, мабуть, величезній силі волі й таланту, йому вдалося опанувати і цю складну науку. Він продовжував творити високе, перевтілюючись у нові сценічні образи.“Коли бачу, буваючи в Німеччині, яскраві афіші з портретом мого сина, — розповідає Валентина Олександрівна, — і спостерігаю, як на них привітно реагують люди, впізнають його, то на очі навертаються сльози”. Його дуже тепло вітала публіка в місті Ульм, де Олег починав роботу, і в Дрездені, де працював пізніше, та й майже в усьому світі, де гастролює. “Мабуть на Землі немає куточка, де не бував, — розповідає Олег Віталійович. — Щойно повернуся з відпустки, наш театр вирушає на гастролі до Японії. У Токіо даватиму майстер-клас для молодих танцівників”.Після завершення першого контракту в Ульмі Олегові запропонував спробувати себе в Національному театрі опери та балету Дрездена директор балету, українець за походженням Володимир Дерев’янко. Пропозиція була дуже цікава вже тим, що давала змогу жити й працювати в своєрідній мистецькій столиці Німеччини, яку порівнюють з італійською Венецією. Крім того, відкривала можливість подальшого творчого вдосконалення. Однак щоб отримати цей контракт, Олегові Климюку довелося позмагатися у професіоналізмі з чотирмастами претендентами. І вже через три місяці Володимир Дерев’янко запропонував йому сольну роль.А ЩО ТАМ, ЗА ЛАШТУНКАМИ?Наш земляк створив багато сценічних образів, отже, прожив на театральних підмостках багато життів, яскравих і видовищних. Тож цікавлюся у співрозмовника, чи важко перевтілюватися на сцені в образ героя, щоразу нового.— Насправді це надзвичайно важка праця. Для артиста балету передусім фізична. А ще важливо, окрім таланту, мати величезну силу волі, щоб протистояти труднощам, зуміти не зламатися духовно і боронитися від “зіркової хвороби”. Не кожен здатний витримати фізичний біль, пов’язаний з величезною кількістю травм під час репетицій, які нерідко закінчуються трагічно. — Чи збираєтеся повернутися в Україну?— Найближчим часом — ні. Не тому, що не люблю свою країну, навпаки: я й досі громадянин України, хоч за десять років була можливість змінити громадянство. Інколи прокидаюся посеред ночі від того, що хочеться опинитися вдома. Але мені боляче спостерігати, як руйнують і розкрадають країну, а люди працюють не на її розквіт, а на вибори, тобто Україна живе від виборів до виборів. Так не повинно бути.Світогляд, методи управління нинішніх чиновників не відрізняються від колишніх радянських. За десять років тут майже нічого не змінилося. Як високе мистецтво було на марґінесі, так залишається й нині. І це дуже прикро, адже, наприклад, українську школу класичного танцю шанують не лише в Європі, її учні виступають на сценах усього світу. Однак держава розвитку мистецтва в самій Україні не приділяє уваги. А світ довкола змінюється. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment