Леонід КОНОНОВИЧ — письменник, перекладач. Народився 1958 року в селі Красилівці Ставищенського району на Київщині. Навчався в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка. Автор книжок “Мертва грамота”, “Кайдани для олігарха”, “Феміністка”, “Повернення”, “Тема для медитації”, перекладів з французької творів Е. Дюркгайма, Ж. Мере, Ж. Бодріяра.Нещодавно отримав дві літературні премії. Про ці події та про творчі плани письменника ведемо розмову.
— Леоніде Григоровичу! Цього року у Вас “урожай” на літературні премії? Ми Вас вітаємо з нагородами. Чи легше тепер буде, на Вашу думку, видавати книжки, чи збільшаться наклади? Адже раніше Ви слушно зауважували, що для того, аби “пропхнути” якусь річ до друку, треба витратити устократ більше енергії, ніж для того, щоб її написати.— Так сталося, що цього року Французький культурний центр в Україні відзначив мене премією ім. Григорія Сковороди за переклад роману Жана-Поля Сартра “Відстрочення” (це другий том із трилогії “Шляхи свободи”, перший вийшов три роки тому в моєму перекладі), а в грудні я отримав Обласну літературну премію імені Григорія Косинки за книжку новел “Повернення”. Усе це, звичайно, не вплине на книжкові наклади, — точніше, вони залишаться на колишньому рівні… Переклади, які є основною моєю діяльністю, замовляють видавництва, а вони керуються власними міркуваннями під час формування накладів. А власна проза, звичайно, знаходить читача, проте вона має трохи герметичний характер… Читати її можуть лише вдумливі люди.
— Однак вважаю, один із найсильніших Ваших творів роман “Тема для медитації” нагорода обминула. Ви навіть зробили висновок, що “український читач її не прийняв”, що з нею запізнилися років на двадцять. А на мою думку, книжка просто не дійшла до читача. Адже тисяча примірників для України — це навіть не крапля в морі, а сльозина. Це один із найкращих філософських творів про Голодомор. Чи збираєтесь її перевидавати, поширювати? Чи зустрічаєтесь із бібліотекарями, вчителями?— Не такі й малі були наклади цієї книжки… Річ у тому, що її двічі перевидавали по тисячі примірників, а третє видання зробили за державною програмою підтримки української книги. Тож, гадаю, сумарний наклад сягає приблизно десяти тисяч примірників. Книжка отримала певний розголос, надто ж останніми роками, коли в Україні почали говорити про Голод 33-року… Але, звичайно, я запізнився з нею. Цей роман міг би сягнути своєї мети на початку 90-х років, коли ще живі були свідки тієї трагедії. А тепер це все марно…— Чому Ви так гадаєте?— Тоді живі були і кати, і жертви. Ще живі були голови хлібозаготівельних комісій, уповноважені, партійні секретарі, активісти — одне слово, ті, хто вбивав людей 33-го року. І жили на світі люди, які дивом уціліли під час Голоду. Тому важливо було, аби прочитали цю книжку, — вони зрозуміли б, про що в ній ідеться. І вона стала б для них відновленням справедливості, нехай ілюзорним, символічним, але вони зуміли б це оцінити. Для них важливо було, аби хто-небудь сказав правду про Голод. У цій книжці я писав про 33 рік у своєму рідному селі Красилівці. І викладені в ній лише реальні факти, те, що розповідала моя бабуня та її подруги, які пережили той рік… Якби мої односельці з того покоління прочитали цей роман, то зуміли б оцінити його. Але вже не прочитають… А сучасному читачеві ця книжка просто незрозуміла. Щойно вона побачила світ, як отримала зневажливі, часом і глумливі відгуки. Коли її висунули на здобуття Шевченківської премії, почали казати, що я для того й написав її, щоб отримати копійку… Навіть декотрі мої приятелі-письменники в Шевченківському комітеті зненавиділи мене за цей роман. Одне слово, реакція на нього була неадекватна… Одного не можу втямити: невже ніхто не зрозумів, що цей твір постав із величезної й неспокутної провини перед пам’яттю тих, кого убила партійно-радянська наволоч? Невже не зрозуміло, що це намагання хоч якось відплатити за ту трагедію?— Ви не любите комуністів?— А за що їх любити? За те, що 33 року Красилівка вимерла на три чверті? Що людей живцем закопували у землю? Що сільські активісти вбивали посеред білого дня? А хто зараз керує Українською державою — хіба не колишні члени КПРС? Адже за членство в цій фашистській партії вони повинні сидіти у тюрмах… а натомість займають найвищі державні посади! Коли кажу про це, то дехто зауважує, що, мовляв, чимало людей тієї пори вступало до партії просто так, не з ідейних міркувань… У зв’язку з цим згадується один випадок. Ще як був я школярем, здається, навчався в дев’ятому класі, в ставищенській районній газеті працювала молода студентка-заочниця. Я приятелював із нею, бо писав тоді вірші й ходив до редакції. Якось на сторінках газети з’явився її нарис про одного з колишніх голів колгоспу… Описала вона і його, і те, як він розповідав про розкуркулення, і про хлібозаготівлю 33-го. Пам’ятаю фразу: “І тяглися до райцентру хлібні валки з червоними прапорами…” Прочитала ту статтю моя бабуня та й каже: “Хліб возами вивозили, то правда, а мерців і підводами не могли вивезти — трупи лежали по всьому селу…” Я тій дівчині й розповів про це під час наступної зустрічі. І яка ж була її реакція? Вона страшенно обурилася! Який голод… Та ніякого голоду не було, це антирадянщина, забудь про це! А згодом вона виїхала і, як я потім дізнався, вступила до КПРС і зробила непогану кар’єру… Можна було б не згадувати цієї історії, та ось минуло понад тридцять років, і в “Літературній Україні” з’явилася її стаття, присвячена річниці Голоду. Нічого не лишилося від тієї правовірної комсомолки — тепер вона з тим-таки обуренням пише про “катів українського народу”, “геноцид” і “страждання хліборобів”… Отак вони всі перефарбувалися, ці капеесесівці… Хто вчора був фашистом, сьогодні став патріотом.— Ви регулярно буваєте у Франції. Як ставляться Ваші закордонні колеги до українців, до української літератури?— Та ніяк не ставляться. Вони просто про неї не знають. Україна для них — це держава, що стоїть поруч із Угандою чи, скажімо, Ефіопією… Французи — дуже великі патріоти власної мови і культури, тож для них усі інші нації малі. Вони поважають тих, хто працює на їхню культуру, перекладає їхніх авторів, але українська література для них просто нецікава. А причина знову ж таки в тому, що наша держава не пропагує своєї культури в світі, не фінансує програм перекладу вітчизняних письменників іншими мовами. Доки Україною керуватимуть колишні комуністи, в цій державі не буде місця ні українцям, ні національній культурі.— Знаю, що захопилися творами для дітей, козацькою тематикою, створюєте образи сильних героїв. Які досягнення в цій царині? — Торік у видавництві “Грані-Т” вийшла моя книжка “Пекельний звіздар” — поєднання фентезі з козацьким вестерном. Угода передбачала роман із трьох таких книг, та коли я написав другу частину, видавництво почало робити все, аби припинити зі мною угоду. Керівництво “Граней” висувало різні, здебільшого надумані причини: антифемінізм у цьому творі, й лайки там забагато, і сцени насильства… Але найдужче їх розлютила українська мова. Де це, кажуть, ви взяли такі слова: галайстра, бахмат, надисати, ґзитися? Ми, кажуть, не знаємо таких слів, це якась говірка… ідіть звідси геть! Ну, та це не перший конфлікт у мене з мовних питань: майже всі українські видавці — люди, м’яко скажемо, неписьменні, а корчать із себе великих панів… І як з’ясовується, що вони чогось не знають, то винен автор. Чого це він, мовляв, так зробив, що випливла їхня некомпетентність?.. Другу частину того фентезі опублікував журнал “Сучасність” у 12 числі за 2009 рік. Хто захоче переконатися, що ні лайки, ні насильства, ні тим паче ненависті до жінок там нема, нехай прочитає той твір — називається він “Чигиринський сотник”.— Якось Ви казали мені, що читаєте майже все, що виходить друком в Україні. Кого вважаєте найкращим з-поміж сучасних українських письменників?— Важко відповісти на це запитання. Бо якщо скажу, що найкращий письменник — я, то це буде нескромно, якщо ж скажу, що не я, — це, звичайно ж, буде неправда. Тому промовчу.
