Вибори І моральнІсть

Віталій КарпенкоПередвиборна боротьба за президентське крісло висвітлила багато такого, що раніше було маловідомим або й зовсім не відомим загалу. Намагаючись сподобатися виборцям, претенденти на папаху так захопилися самовихвалянням, нездійсненними обіцянками (в народі — брехнею) та критикою (точніше — обпльовуванням) конкурентів, що мимохіть приводило до протилежного від бажаного, точніше — до самовикриття. У передвиборному запалі багато говорилося про те, що найбільше болить пересічному громадянинові: про кризу економіки, політики, грошово-фінансової системи, соціальних стандартів. І лише один з кандидатів, а саме чинний Президент Віктор Ющенко, не побоявся сказати відверто ще й про кризу суспільної моралі, від чого, власне, і беруть початок усі перелічені кризи. У повсякденні часто ототожнюють етику і мораль. І справді ці поняття спочатку багато в чому збігалися. Слово “етика” (з давньогрецької ethos) означає спільне житло, звичай, правило, характер. Видатний античний мислитель Аристотель з цієї основи утворив прикметник етичний для означення таких людських чеснот як справедливість, мужність, мудрість, помірність, а науку про ці особистісні якості людини назвав етикою. А вже у Середні віки відомий філософ Спіноза написав цілий трактат із назвою “Етика”.За аналогією слово “мораль” (з латини mos, moris) перекладається як крій одягу і мода, далі трансформується у звичай, волю, властивість і означає сукупність норм і принципів поведінки людей. Знаменитий оратор стародавнього світу Цицерон вжив прикметник “моральний”, тобто звичаєвий. У наш час поняття мораль трактується як звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість. А етика розглядається як наука про мораль. Хоч у повсякденні ця термінологічна різниця нівелюється.Однак із наукових сфер повернімось у нашу грішну реальність. Український народ упродовж нелегкої історії виробив власну звичаєвість, яка віддзеркалює народну мудрість, народну оцінку людського існування і неписані правила поведінки, які випливають із народного світобачення і світорозуміння. Ці правила, які здебільшого збігаються з християнськими заповідями, передавалися з покоління в покоління, від дідів і бабусь до батьків, від батьків до дітей. Так формувалася народна звичаєвість, народна психологія, народна совість. Себто все те, що нині ми називаємо етично-моральними цінностями.Українська людина ніколи не байдужа до чужої біди, подасть знедоленому, нагодує голодного, не візьме чужого. У нашій мові не було матірщини — це зло привнесене ззовні. Найбільша лайка — це “собака”, “свиня”, шляк би тебе трафив, щоб ти на добре місце не ступив тощо. Ще пам’ятаю часи, коли сільських хат не замикали, патичок на клямці хвіртки означав, що господарів немає на цей час удома, і ніхто не зайде на подвір’я. Це тепер навіть найкращі замки не рятують від крадіїв і грабіжників. Пригадую голодний 1947 рік, коли мати зі мною малим мусила залишити Київ і рятуватися від голоду аж на Тернопіллі. У Західній Україні люди теж не жирували, але у них були хліб і картопля. Чим багаті, тим і ділилися. Мати мене повчала, коли з нею мали зайти до когось із сусідів: як частуватимуть куснем хліба чи звареною в “мундирах” картоплиною, ти дякуй і кажи, що не голодний; коли вдруге запропонують, знову чемно відмовся; аж коли втретє припрошуватимуть, візьми, подякуй, але не накидайся, ніби з голодного краю. Така була материна наука про людську гідність, вона мені запам’яталася на все життя.Під час нинішніх президентських перегонів наші політики неодноразово висловлювали бачення, яким має бути наступний президент. Одні казали — демократом, другі наполягали — Україні потрібна тверда рука, треті заперечували — не тверда рука, а розумна голова. Усе це відносно правильно. Тільки чомусь ніхто не казав, що президент передусім має бути високоморальним. Аморальність саме й характеризує нинішній стан суспільства, яке відучують від розуміння совісті. І якщо ми сьогодні чуємо, як співають дифірамби котромусь із олігархів за те, що відстебнув від своїх мільярдів дещицю для культури, стає сумно. Бо відразу виникає запитання: а звідки він узяв ті мільярди — отримав у спадщину від багатого дядечка, який надбав їх за радянських часів? Заощадив, відкладаючи з власної скромної платні? Натрапив випадково на давній скарб, який приховав від чужого ока? Ні перше, ні друге, ні третє. Просто був спритніший за інших й опинився в перших лавах розкрадачів всенародного багатства. І відразу ж по цьому було узаконено, що приватна власність недоторканна. Щоб трудящий люд і не подумав про повернення загарбаного.Відсутність совісті, нестримна жадоба влади і багатства — ось що розколює суспільство, ось що є першою ознакою моральної кризи. І це видно з передвиборної веремії. Погляньте на бідних кандидатів, які задекларували, що живуть тільки із зарплати, проте знайшли два з половиною мільйони гривень застави, знаючи напевне, що повернуть цю заставу тільки двом із вісімнадцяти — тим, хто вийде у другий тур. Отже, м’яко кажучи, є разючі розбіжності між задекларованим і сущим. На жаль, закон не передбачає кари за неправдиві відомості, а на мораль їм, даруйте, наплювати.Право і мораль мають спільне поле дії — вони регулюють взаємини у суспільстві. Тільки право — силою Закону, мораль — громадським осудом. Коли ж Закон не діє (а не діє дуже часто), тоді на мораль зовсім не зважають. Чи буде високоморальна людина, запевняючи, що живе тільки на платню, жити на широку ногу: не маючи квартири, мешкати у дорогому особняку-маєтку, хизуватися у вишуканому одязі, змінюючи його щодень? Чи зможе людина совісна, яка мало не на кожному кроці виставляє напоказ свою релігійність, не обминаючи жодної нагоди побувати в церкві, присвоїти державну резиденцію “Міжгір’я”, що має історичну цінність, прихопивши ще й майже півтори сотні гектарів заповідної землі? Навіть якщо Закон не знайде правових порушень (справу облаштовували ті самі законники), то людський осуд такого простити не може і не повинен.Хіба це морально, коли прем’єр для агітації використовує елементарний підкуп виборців за державний кошт, а саме: підвищення пенсій ветеранам, зарплат шахтарям, роздачу землі селянам? Подається це від її імені, а не від імені держави. Приміром, акти на землю, на які витрачено понад 600 мільйонів зі стабілізаційного фонду, роздають із портретами прем’єрки і подають як її заслугу. Доскіпливі журналісти підрахували, що кожна її мало не щоденна поїздка в обласні центри на чергові концерти так званого “туру Тимошенко” обходиться державі близько 100 000 гривень, взятих із кишень українських платників податків. І хоч би тобі що.У західних демократіях також трапляються сумнівні оборудки, але там громадська думка має велику силу. Скажімо, потрапило в пресу, що деякі урядовці Великої Британії за рахунок коштів, виділених їм для належного виконання службових обов’язків, оплачували домашню працівницю —  вони відразу мусили йти у відставку. З’явилася інформація про випадок корупції рядового чиновника в міністерстві фінансів Японії — міністр доброхіть залишив посаду, хоч самого його і не звинувачували. Але він керівник міністерства, відповідає за чесність і порядність своїх працівників. Не додивився —  отже, не гідний міністерського крісла. Для наших  урядовців громадська думка ламаного шеляга не варта. Так само як їх не турбують докори сумління — ні тобі гризіння, ні каяття, ні скрухи. Повна втрата совісті. Чи можете уявити, що будь-який міністр в адміністрації США вступив у суперечку з президентом, не кажучи вже про те, щоб покинув нараду, яку скликав президент? Звичайно, міністр може не погоджуватися з президентом, але в цьому випадку він має подати у відставку — не може бути людина в команді, якщо вона не згодна з лінією лідера. У нас міліцейський міністр може не тільки дозволити собі демонстративно, з викликом покинути засідання у президента, а й скликати прес-конференцію, на якій облити брудом того-таки  президента і триматися свого міністерського крісла, як блоха кожуха.До речі, наші претенденти на посаду Президента у публічних виступах не дають собі труду добирати слова на адресу колег-конкурентів: вважається, що різкіше й брутальніше їх облають, то більший авторитет у слухачів завоюють. Насправді ж виходить навпаки: наліплювання ярликів чи чіпляння всіх собак на шию супротивника викликають несприйняття, а то й відразу у виборців.На жаль, звичайна людська порядність (читайте — моральність) у нас спотворена ще у компартійній ідеології т. зв. класовим підходом. Згадаймо твердження В. Леніна-Ульянова-Бланка: моральне те, що вигідне інтересам робітничого класу. Звідси й знівелювання загальнолюдської моралі. За сталінських часів інтересами ідеології виправдовували репресії й голодомори. Наступники вождя всіх народів не гребували подвійними стандартами. Багато чого з цього перейшло і в незалежну Україну, прижилось і розвинулося, набрало чи не найогидніших форм. Сприяють цьому і заїжджі журналісти, які ведуть на наших телеканалах ток-шоу політиків під пристойною назвою “свобода слова”. Передачі спеціально будують  так, щоб зіштовхувати лобами українських політиків, спровокувати, щоб вони гризлися, мов павуки в банці, не добираючи слів й образ на адресу один одного. І ведучі не приховують іронічної посмішки: ось, мовляв, подивіться, які ці українці, ось яка тут еліта. Усе це та піна, те шумовиння, що випливає нагору, засвідчуючи занепад духовності, який і назвав Ющенко кризою моралі. Вона полягає в тому, що фактично пропагується вседозволеність, ігноруються моральні цінності, набутки багатовікової народної звичаєвості. Тому в наших політичних діячів притуплюються або й зовсім зникають почуття любові до інших людей, милосердя й доброти, скромності й прагнення до самовдосконалення, а також  відчуття сорому за власні негідні вчинки.Діагноз відомий,  черга за лікуванням. Процес непростий і тривалий. Добре, якби він розпочався з обранням Президента України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment