Володимир ВОЙТЕНКО,професорУ грудні 2004 р., коли я підіймався з Майдану на Печерськ і дослухався до барабанів біля Кабміну, самі собою склалися чотири рядки про Україну: “Хоч гори горя за плечами, // Хоч стогне на рядні вночі, // Вдень ловить сонце рогачами, // Щоб юшку вигріти в печі”. За п’ять минулих років до сонця ми не дісталися, але не сприймаю сьогоднішнього, сказати б, патріотичного розпачу: хто за Україну — ходімо вішатися… Ходімо краще на вибори.На початку грудня УНІАН організувало в Києві пробні вибори Президента України. Перехожі отримували бюлетень і ставили свою “галочку”. Протягом двох годин до урни було вкинуто 453 бюлетені. Найбільше голосувальників віддали свої симпатії тому, хто назвався Василь Противсіх (123 голоси, 27 %). За В. Януковича голосували 74 особи (16 %), за Ю. Тимошенко — 64 (14 %), а за В. Ющенка — 53 (12 %); решта (31 %) припала на інших кандидатів. Я брав участь у цій серйозній забаві. Свій вибір зробив задовго до грудня. І хочу розповісти за кого і чому голосуватиму в січні. Обов’язково піду на виборчу дільницю і в першому турі, й у другому (якщо він буде): що більше людей голосує, то меншу вагу мають фальшування. Це, сказати б, перший закон свідомого виборця. Другий закон найкраще сформулював шостий президент США Дж. К. Адамс (1767—1848): “Завжди голосуйте на підтримку власних принципів; навіть якщо ваш голос єдиний, він не пропаде марно”. Завжди є багато людей, які переконують, що все вже визначено, що краще бути з переможцем. Це — неправда. Ніщо не є безповоротним до закінчення виборів, і не завжди краще з переможцем (згадаймо Гітлера). Третій закон більше стосується другого туру, але чинний і в першому. Коли немає кандидата, якого ви хотіли б обрати президентом, неодмінно візьміть бюлетень і поставте позначку в рядку “Не підтримую жодного”. Що більше людей не підтримує переможця, то більшою стає його політична вигода (престиж), якщо вони не голосують.1. Політика й економіка близькі, а в сьогоднішній Україні часто тотожні. Які головні риси цього конгломерату? Як змінився розподіл робочих місць за кваліфікаційними групами в 1999—2007 рр.? Почнемо з тих, кого стало менше (тис. вакансій): спеціалісти — 759, технічні службовці — 68, кваліфіковані аграрії — 320, інструментальники — 50, кваліфіковані машинобудівники — 528. Отже, маємо на 1 млн 725 тис. менше робочих місць, які визначають кваліфікаційний рівень промисловості, сільського господарства, освіти і медицини. Дивіться, хто натомість прийшов: вищі держслужбовці +162, працівники сфери обслуговування і торгівлі +664, працівники найпростіших професій +1775. На 2 млн 601 тис. “приросли” начальники; ті, хто (умовно) стриже, а головно — торгує; ті, хто працює мітлою, ломом чи просто “горбом”. Потрібні всі, але чи перспективна економіка з такою структурою зайнятих вакансій? А незайняті саме тому “гуляють”, що їм потрібна дешева робоча сила, а люди шукають не просто роботу, а й прийнятний заробіток. Якщо в кризові 90-ті роки дешева робоча сила була засобом аварійного регулювання, то на тлі економічного зростання після 2000-го ситуація мала змінитися, проте заклякла. Це спричинило утворення азійської (південноамериканської) суспільної структури, відмінної від європейської. Замість домінування середнього класу маємо купку багатіїв і багато (напів)бідноти. Внесок зарплатні в собівартість товарів і послуг лишається мізерним не лише тому, що левову частку найманих працівників використовують для малокваліфікованої роботи: нині недоплачують усім. Якщо пам’ятаєте, в казці Пушкіна дешевий наймит Балда помстився попові-роботодавцю. Основні вади орієнтації на економіку з дешевою робочою силою формулює директор Інституту демографії та соціальних досліджень, знаний економіст Е. Лібанова (2008): працедавці не мають мотивацій до впровадження нових технологій і економії “живої” праці; найманих працівників не стимулюють до ефективної трудової діяльності; накопичуються вакансії, на які немає попиту; активні й кваліфіковані безробітні масово виїжджають за кордон і працюють на економіку інших країн; значна частка населення (працездатного і навіть того, що працює) потребує державної (соціальної) допомоги. Варто додати ще дві малоприємні обставини. По-перше, розквіт “побутової корупції”, пов’язаний насамперед з медициною й освітою. “Дешеві” лікарі та вчителі добирають бодай до середнього життєвого рівня; неофіційні фінансові стосунки і для тих, хто бере, і для тих, хто дає, стають не просто звичними: вони формують світоглядну базу, на якій паразитують держслужбовці разом з міліціонерами, прокурорами і суддями. По-друге, орієнтація на дешеву робочу силу викликає знецінення професійно-технологічної й вищої освіти і дипломів про неї. Слова “влаштуватися на хорошу роботу” не означають успіху, зумовленого знаннями. Студенти купують курсові (дипломні) роботи, оцінки на іспитах і дипломи. А школярі старшого віку, відчуваючи фальш ситуації, часто деградують і поповнюють клієнтуру правоохоронців, наркологів, гінекологів і венерологів. Треба бути сліпим і глухим, щоб нині планувати загальну 12-річну середню освіту. Недофінансована армія і непрестижна школа стають чимось подібним до “зони”, формуючи специфічну систему цінностей. Поки що маємо кваліфікованих фахівців різного профілю, але соціально-економічна система працює проти них. Це означає, що система працює проти поповнення середнього класу, важливого і в матеріальному сенсі (податки), і своїм морально-етичним та інтелектуальним потенціалом. Наша “трудова інтелігенція” (та, що в стоптаних черевиках) звелася нанівець і йде у попихачі до багатих, зокрема, через партії. Саме вона, інтелігенція, працюватиме у виборчих комісіях різного рівня; і невідомо, скільки інтелігентських одиниць (і за скільки) долучиться до фальшування виборів. Чому тримається недолуга економічна модель? Тому що скоробагатьки причетні до влади на всіх щаблях. І в бізнесі, й у парламенті, і в уряді ця публіка (її висуванці) створюють різні об’єднання, які можуть дружити/ворогувати, розпадатися/відроджуватися, творити нові партії/фракції/коаліції… Життя кипить; бульбашки від того здаються різноманітними (особливо якщо дивитися “знизу”). Але можемо говорити про дві стратегічні команди: експортерів та імпортерів. Перших у виборчому бюлетені репрезентує пан В. Янукович, других — пані Ю. Тимошенко. Звісно, існує експорт, не “зав’язаний” на тих, від чийого імені будує Україну Віктор Федорович; існує імпорт, окремішній від тих, на кого “Вона працює”, в такий спосіб змушуючи їх працювати на себе. Але що вищі посади обіймають ЯВФ і ТЮВ, то менше лишається сміливців, які хочуть (можуть) працювати самостійно. Як повідомляє Держкомстат, ідеться про вагони грошей. Прошу: 2005 р. — експорт на загальну суму 34 млрд 229 млн доларів; імпорт — 36 млрд 136 млн дол.; 2007 р. — експорт 49 млрд 296 млн дол., імпорт 60 млрд 618 млн дол. Виразні свідчення дає географія: 36—38 % експорту припадає на підприємства, розташовані в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій і Луганській областях (імпорт у ці реґіони не перевищує 18—20 % загального обсягу), натомість Київ поглинає 36—40 % імпорту і продукує лише 11—13 % експортних доларів. Міждержавна торгівля, перетікання товарів і грошей “туди” і “звідти” — норма, необхідність і благо. Коли йдеться про деталі, маємо брати до уваги наявність нелегальних грошових ручаїв, які дають змогу уникнути оподаткування і митних сплат. Структура нашого експорту примітивна: залізо, трохи “хімії”, ще менше машин і механізмів. Натомість імпорт різноманітний: нафта, газ, авто, побутова електроніка, комп’ютери, холодильники, одяг, взуття, м’ясо, молочні вироби, делікатеси, ліки… Є все, щоб заблокувати розвиток власних промислових технологій, виробництво і переробку сільськогосподарських продуктів. На перший погляд, експортери й імпортери можуть співіснувати безконкурентно, але це помилка. По-перше, багато важать адміністративні важелі й “свої” люди біля бюджету, в галузевих міністерствах, на митниці й серед податківців. По-друге, дорого коштує (в прямому сенсі також) кожний парламентський голос, коли йдеться про лобіювання законів, які регламентують вивіз і ввіз окремих товарів. По-третє (і це головне), триває постійна боротьба довкола вартості гривні. Дешева робоча сила стає ще дешевшою, коли курс української валюти падає, і це завжди тішить експортерів. Імпортери, навпаки, люблять легкий долар (євро) і важку гривню: дешево купивши за кордоном, дорого продати вдома. Пам’ятаєте, як прем’єр Тимошенко силоміць (і дуже “патріотично”) ревальвувала гривню? Ось коротка цитата з московських “Известий” за 8 грудня ц.р.: “Криза далека від завершення, а повзти дном Росія буде ще довго”. З таким напутнім словом звернувся віце-прем’єр РФ А. Кудрін до вчених, відкриваючи економічний конґрес. За його словами, економіка страждає від наслідків надмірного зміцнення рубля перед кризою. Боротися зі зміцненням національної валюти слід жорсткіше. Пошуки оптимального курсу для вітчизняної грошової одиниці — неабияке мистецтво, але це окрема тема. Я торкнувся її, звертаючи увагу читачів на те, що часто гранично загострює полеміку в стосунках п. В. Януковича і п. Ю. Тимошенко та їхніх команд. Але якщо не йдеться про загрози адміністративній протекції експорту чи імпорту, про “керовані” зміни валютного курсу, обоє вождів (партії, фракції) залюбки домовляються. Згадаймо змову про фактичну спробу державного перевороту з виборами президента в парламенті, відтермінуванням парламентських виборів та ін., яка не була реалізована, бо ЯВФ злякався, що ТЮВ його “кине” і влаштував шоу в Лаврі. Згадаймо, як на тлі конфлікту стосовно соціальних стандартів і всупереч взаємній критиці в передвиборних агітках фракції ПР і БЮТ одноголосно затвердили надання (емісійних, інфляційних) державних мільярдів на підготовку до футбольного чемпіонату Європи. “Зрозуміло, — весело сказав мені з цього приводу один із колег, симпатиків ПР, — грошики треба освоювати, а вони до рук прилипають”.ЯВФ і ТЮВ не мають ідеологічних розбіжностей, бо зовсім не мають ідеології якщо не вважати такою риторику. Двох партійних вождів відрізняє хіба що стать і манера триматися. Стиль п. В. Януковича — “мужній, сильний, надійний, але свій хлопець”. Стиль п. Ю. Тимошенко має варіації під різну аудиторію. Головних дві: “рішуча бізнесвумен” і “український народний гламур”. Утім, для історії лишається не стиль, а зміст того, що сказано чи зроблено. Пана В. Януковича не хочу бачити главою держави і не голосуватиму за нього за жодних обставин із багатьох причин. Скажу про три. Перша: низка територій (областей), протягом багатьох років перебуваючи під адміністративним керівництвом функціонерів Партії реґіонів, із соціальної, демографічної й екологічної точок зору є зоною лиха. Витискуючи із шахтарів і металургів останні соки, тамтешні індустріальні магнати кидають їх напризволяще. “Катастрофічний Донбас” — так назвав я свою статтю, кілька років тому оприлюднену в “Слові Просвіти”. Ситуація й досі лишається саме такою; Луганщина, скажімо, перетворюється на територію, придатну для тренування сталкерів — і це, на жаль, не фантастика. Чи можна таким реґіональним керівникам довірити управління державою? Друга причина — це відмова фракції ПР у парламенті підтримати запропонований Президентом закон про Голодомор. Третя причина — сміхотворні, але небезпечні словесні конструкції ЯВФ про те, що лишивши Чорноморський флот РФ у Севастополі після 2017 р., Україна зміцнить свої позиції в рамках загальноєвропейської системи безпеки. Я не голосуватиму також — ні в першому, ні в другому турі за пані Ю. Тимошенко. 2.Почалося з того, що пані Прем’єр пообіцяла кризу в Україну не впускати, тому що… не впустить, і годі. Знаючи, що економічна рецесія в білому світі погіршить кон’юнктуру на ринку металу, з якого одержуємо левову частку експортних доларів, неважко здогадатися, що криза не питатиме і таки прийде. І прийшла. Пані Прем’єр відповіла прожектом бюджету — таким самим фальшивим, як обіцянка скоригувати його навесні 2009 р. Міністр фінансів В. Пинзеник цей папірець не підписав, а з уряду пішов. Без міністра пані Прем’єрові стало навіть зручніше, бо той, кому замість знаного фахівця доручили підписувати, що накажуть, підписи ставить справно. Кабмін запрацював у стилі, який у народі має назву “Хапай мішки — вокзал рушає!” Економісти Д. Гетманцев і О. Кірш (“Дзеркало тижня”, 2009, № 46) управлінську практику ТЮВ аналізують зі змішаним почуттям відчаю й гумору: “Кому потрібні принципи податкової системи, теоретичні розробки обов’язкових елементів податкового закону, якщо є розпорядження Кабінету Міністрів? Адже з метою “спрощення податкового обліку” можуть запроваджувати обмеження прав платників податків, покладати на них додаткові обов’язки, скасовувати чинні норми законів. Кого цікавить конституційний принцип установлення податків вищим законодавчим органом держави, якщо розпорядження про порядок сплати ПДВ можна видати на нараді працівників податкової служби і потім усно (!) довести до платників?” А коли все це “влада в особі Президента чи суду” скасовує, “думаєте, виходить у підсумку на нуль? Аж ніяк, бо ті, що злякалися, встигли втекти в тінь, а ця дорога — в один кінець! Назад звідти не повертаються. Хабарі роздано, питання вирішено, стежину второвано — і ні КМУ, ні Муму тепер не зашкодять вести чесний тіньовий бізнес із його набагато стабільнішими правилами”. Останнє — принципово: економічна “тінь” (і корупція як її невід’ємний складник) не є хаосом, бо це окремішня, але всередині впорядкована система. На початку своєї бізнесової кар’єри сидівши на газовій трубі, п. Ю. Тимошенко, ймовірно, знає, чим “тінь” відрізняється від світла, але сьогодні, безоглядно адмініструючи, провокує зростання підпільної економіки. Туди втікають ті, кого змушують “переплачувати податки мало не на рік уперед”; кому відшкодовують ПДВ, “якщо вони ще більше переплатять”; ті, хто дізнається, “якими були податки за певний період вже після того, як цей період закінчився”. Не розумію, іронізує один із авторів, на що розраховують ті, хто залишається в реальній економіці: “Вона зневажає — вони залишаються. Це вже не підприємці, це — паства. Усім їм потім (після виборів. — В.В.) нормальна влада зобов’язана дати орден. За віру і дурість”.Обговорюючи підсумки Ялтинської зустрічі п. Ю. Тимошенко з прем’єром Росії, економічний оглядач В. Княжанський, попри притаманну йому стриманість і коректність, торкається особистих рис Прем’єра: “Особливо цінне її вміння говорити саме те, що від неї хочуть почути. Заявивши себе сильним лідером і потенційним переможцем на всіх зовнішніх і внутрішніх фронтах, вона, не моргнувши оком, обіцяє…” (“День”, 2009, № 213)Що саме обіцяє нам — знаємо: все. А що пообіцяла п. В. Путіну наодинці розмовляючи з ним “про Чехова”? Це таємниця, але, здається, розшифрована: “Росія могла погодитися не застосовувати до України штрафу за недобір газу лише в обмін на відмову нашої країни від диверсифікації джерел постачання ядерного палива й згоду із запропонованим Москвою варіантом будівництва заводу зі збагачення урану в Ангарську. І справді, після Ялти Тимошенко зазначала, що високо цінує можливості співпраці з Росією й навіть об’єднання зусиль двох країн у єдиному центрі зі збагачення урану”. Не йдеться про те, що мусимо відмовитися від будь-якого співробітництва з Росією. Але маючи стільки клопоту з газом, навіщо давати їй нові козирі в маніпулюванні ураном, викопаним на Кіровоградщині? Усе, що робить пані Прем’єр, — це або оперативна метушня довкола гострих сьогоднішніх колізій, або — в кращому випадку — тактичні візерунки, розраховані на найближчі в часі вибори. Відомий драматург-абсурдист Е. Іонеско написав: “Тварини і політики не усвідомлюють своєї смертності”. Якщо йдеться про політиків, то психологія деяких точно підлаштована під цей принцип. Повінь у Західній Україні? Мерщій туди: фото у вертольоті, Верховна Рада виділяє гроші, будівництво начебто кипить, але частину коштів розкрадено, частину використано не за призначенням, а неякісно зліплені береги й дамби попливуть через кілька років. У Дніпропетровську вибухнув балон у салоні гральних автоматів? Під корінь рубається гральний бізнес, десь щось колись побудуємо, а доки ніде нічого немає, бізнес цей, забравши із собою вагомі податкові суми, пірнув у тінь. Грип? Що може бути краще! Поїздки, фото, гроші, дайте мільярд, лікуйтесь ось так і т. ін. А епідемічний процес розвивається за власними законами, як за власними законами тимошенківська бюрократія виявилася не готовою без театральних ефектів зустріти епідемію. На десятки позасистемних епізодів розсипалася боротьба з кризою. В. Пинзеник (з інтерв’ю на початку грудня 2009 р.): “Цей уряд не здатний народжувати нове життя. Уряд не вирішував проблем — він на них споглядав, а отримавши доступ до “наркотиків” у вигляді кредитів, нарощував їх. І створюється видимість, що в нас усе добре. Як наслідок — країну втягують до суто українського варіанту кризи, який зовсім не пов’язаний зі світовою, що виходить із надзвичайної розбалансованості нашої фінансової системи. В інших умовах можна було б говорити, наприклад, про судову систему, про регуляторне середовище, вказуючи, що вони недосконалі або й просто погані. Нині ж — немає сенсу, бо ключовий ризик криється саме у фінансовій сфері, обтяженій дефіцитом і боргами. Країна лише за один рік подвоїла свої борги. Зараз борг держави становить 280 мільярдів гривень. 150 мільярдів — дірка проекту бюджету наступного року, а ще не менше 50 мільярдів треба позичити на обслуговування старих боргів. Тобто треба позичити 200 мільярдів…”МВФ, 2009 р. взявши Україну на утримання і знаючи, що його кредити йдуть не на розв’язання стратегічних проблем (із цим до пані Прем’єра краще не потикатися), давати гроші перестав. Уявімо, що дасть… Чим повертати? Уявімо, що пані Прем’єра обрано Президентом. “Я як Президент країни всю повноту відповідальності братиму на себе, — обіцяє пані Прем’єр (хто б сумнівався). — Я думаю, що країна не буде навіть точно знати прізвища прем’єр-міністра наступного”. Браво! Проговорилася… І “під себе”, таку відповідальну, готує бюджет 2010 р., не маючи особливого бажання затвердити його цього року. Тому що, вочевидь, переїхавши з вул. Грушевського на вул. Банківську, до “повноти відповідальності” має намір додати повноту влади — таку, що не відомий нікому майбутній попихач-прем’єр і не пискне. А сьогодні проект бюджету не містить жодної програмно-інвестиційної складової. Натомість із незрозумілих (власне, зрозумілих) причин передбачає 50 мільярдів гривень на рекапіталізацію банків. Звідки така щедрість і чому не розписано, куди підуть такі величезні суми далі? Можна лише здогадуватися…Я голосуватиму за Ющенка.3.Знаю, що маю багато однодумців стосовно свого вибору. Але знаю й те, що у Віктора Андрійовича багато опонентів навіть поміж тих, чиї очі він міг бачити з трибуни на Майдані. Буду гранично відвертим і скажу, що свої міркування про незрозумілий, неприйнятний перебіг справ у помаранчевій команді я оприлюднив уже 11 березня 2005 р. в газеті “День”. А після надовго замовк, бо по лікарських каналах довідався про стан здоров’я Президента.Кілька недоумків (зауважу, що вони не лікарі) товчуть у ступі брехню про фальшування матеріалів щодо отруєння діоксином, наводять “свідчення” про те, що отрута була додана до біологічного матеріалу десь у США і т. ін. Тримаю в руках статтю, оприлюднену в часописі “Lancet” 5 серпня 2009 р., в якій читаю: “На початку 2005 р. в сироватці крові нашого пацієнта, взятій в контрольованих умовах (Geneva University Hospital) ми виявили ТХДД, рівень якого перевищував більш ніж в 50 тис. разів середні рівні ТХДД у загальній популяції”. ТХДД — це тетрахлордібензо-п-діоксин.Маючи доцентський диплом за фахом “клінічна біохімія”, по-перше, заздрю на сукупність дослідницьких методів, якими колеги мали можливість скористатися, по-друге, розумію, що діялося в тілі пацієнта. Але існує складник ситуації, якого не віддзеркалюють біохімічні дослідження, — психологічний. Лишаючись хворим і буквально нашпигованим великою кількістю діоксину, В. Ющенко відчував водночас ейфорію від того, що уник смерті, й від того, що став Президентом. Дивлячись на світ крізь специфічну оптику того, хто повернувся “звідти” на цей світ, Президент у певних ситуаціях був неадекватним, зокрема перебільшуючи вагомість своїх слів і розпоряджень у країні, найхарактернішими рисами якої були політичний розкол і корупція. А “любі друзі”, а пані Прем’єр розгулялися кожний по-своєму, відтак помаранчеві верхи розшарувалися принаймні на чотири складники. Одна група взялася за адмінреформу, інша — за зміцнення ринку і супутніх йому управлінських атрибутів. Пані Прем’єр (із ближніми своїми) за реприватизацію та націоналізацію; а ще були “прагматики” з гострим зором на те, що погано лежить. Зрештою, занадто велика кількість людей безконтрольно і комфортно влаштувалася на Печерську, а в таких ситуаціях обов’язково починаються чвари. Вони почалися.Отже, голосуватиму за В. Ющенка не тому, що “прощаю” чи “вибачаю” те, чого він не зробив. Голосуватиму за В. Ющенка тому, що він — у межах, які йому визначила історія, — став першим українським Президентом сучасної України. Ось що можна зарахувати до активів Президента (“Український тиждень”, 2009, № 49).• Свобода слова — відсутність “темників” для журналістів і тиску на власників ЗМІ.• Демократичні вибори — результати народних волевиявлень віддзеркалюють політичні уподобання суспільства.• Право відкрито критикувати владу.• Збільшення допомоги на дитину до 12,5 тис. грн — народжуваність 2008-го порівняно з 2004-м зросла на 20 %.• Збільшення кількості всиновлених дітей за чотири роки на 20 %.• Надання одноразової допомоги під час усиновлення дитини до 12 240 грн і збільшення вдвічі розміру соціальної допомоги для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.• Вступ України до СОТ 2008 року. Зростання обсягів зовнішньої торгівлі в 2005—2008 роках у 2,2 раза — до $152,5 млрд.• Скорочення кількості відмов у видачі віз українцям з боку консульських установ країн Європейського Союзу — з 15 % до 5 %.• Ухвалення Закону “Про Голодомор 1932—1933 років в Україні”.• Визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1930-х років.• Відбудова архітектурних та мистецьких об’єктів.Додам послідовну позицію щодо визнання УПА і виведення ЧФ РФ із Севастополя не пізніше 2017 р. Формально позиція не є досягненням (активом), але між кандидатів у президенти майже не маємо таких, хто відкрито проголошує український погляд на ці проблеми.І, нарешті, голосуватиму за В. Ющенка і закликаю до цього громадян тому, що невдовзі після президентських відбудуться парламентські вибори. Тож національно-демократичні сили мусять зробити нову спробу об’єднатися, а вибори Президента створюють неформальний привід для цього.4.Семюель Клеменс (Марк Твен) свого часу сказав про деякі політичні об’єднання: “Ці партії зрештою здихають, удавившись власною брехнею”. На жаль, таких не бракує і в Україні. Послухати лідерів — усі демократичні, лагідні й милі, хоч до болячки клади… Ситуація ускладнюється тим, що трапляються збіги інтересів таких партій та певних прошарків суспільства (економічних, етнічних чи конфесійних). Сподіваюся, що об’єднаємося й оберемо В. Ющенка. Але до чого маємо бути готовими, якщо державу очолить В. Янукович? Це буде щось гібридне. Це буде покруч, на три чверті сформований з ідеології “совка”, на 15 % — з ідеології люмпена і на 10 % — з ідеології скоробагатька. Це буде щось малосимпатичне, хохлацьке, але просте для розпізнавання, бо йдеться про владу, обрану й шановану людністю з найвиразнішими рисами постколоніальної, посттоталітарної й постгеноцидної доби.А якщо державу очолить Ю. Тимошенко? Це буде те саме, але замасковане під українство, без прямолінійних закликів до вічної дружби з Кремлем і дивовижних вигод від двомовності. Це буде буяння усмішок, модних строїв, обіцянок, більших і менших зрад — усього того, що має назву популізм — і реальної жорстокості авторитарного керівника з великим асортиментом публічних масок. Д. Видрін (професор, письменник, політолог — так рекомендує він себе в “Дзеркалі тижня”, 2008, № 35) був спочатку консультантом п. Ю. Тимошенко, а згодом депутатом ВР від БЮТ. Він розкладає психологію пані Прем’єра на атоми, а головну її особливість вбачає у відсутності “моральної пам’яті”, а також у здатності імітувати будь-яку форму чи явище, “не заглиблюючись у суть, у смисл, у приховані механізми”. Прочитавши статтю Д. Видріна, можна пересвідчитися, що його колишня соратниця має природний дар “майстра елегантної вульгарності та вишуканої непристойності” в усьому — разом з політикою. Якщо політика прямолінійного ЯВФ може завдати шкоди Українській державі, то ТЮВ здатна скомпрометувати саму ідею української державності. Якщо доведеться обирати лише між ними, хай кожен одержить від нас свій нуль. Насамкінець ще раз повернуся до статті Д. Видріна; ідеться про ставлення до чинного Президента: “Вона до кінця не розуміє його дивних учинків, не розуміє його самовбивчої готовності міняти шанси на принципи”. Голосуймо за того, хто обирає принципи, а не шанси.
