Часто велич гігантів ми усвідомлюємо лише по їхній смерті. Зокрема в тих культурах, які відчували стан “культурної цензури”, де національне слово не могло існувати як вільний вияв думки, історії чи психології етносу. Неймовірно страшно, коли в такий час народжуються генії. В “нормальній культурі”, позбавленій тоталітарної чуми, ці велети стають апологетами високої культури, вони оприявнюють потуги національного життєсвіту. Зрештою, вони адаптують національну культуру до світової, привносячи у власний простір у шатах власної мови найвищі культурні здобутки світового мистецтва. У “хворих” культурах генії мають бути аутсайдерами, “божевільними”, вони повинні ховатися від цензури тоталітаризму, а водночас не можуть іти шляхами пігмеїв. Вони все одно залишають великі сліди в історії своєї культури. Та й не можуть без рівних за духом, а тому якщо геній стає перекладачем, він обов’язково має залучити до свого життєвого діалогу Боккаччо, Шекспіра, Ґете, Флобера…
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,редактор відділу журналу “Всесвіт”Таким українським генієм був Микола Лукаш. Цього року на Миколая йому виповнилося б 90. Із нагоди ювілею 21 грудня відбувся урочистий вечір пам’яті українського Моцарта перекладу в Національному драматичному театрі імені І. Франка. На початку заходу у вступному слові віце-прем’єр-міністр Іван Васюник зазначив, що нарешті саме завдяки зусиллям Президента України Віктора Ющенка вдалося провести такий вечір. І справді, генії потребують пам’яті, а головне — розуміння. Навіть по смерті… Микола Лукаш пройшов непростий шлях, у своєму борінні він щохвилинно відчував, що означає (вартує) бути Людиною. Сьогодні це патетика, а ще тридцять років тому потреба бути людиною існувала, як повітря. Микола — це той, хто бореться і перемагає, принаймні так кажуть у народі. Лукаш — Луцій — Лучано — Світлий. Переможець Світла, Світлий Борець — приблизно так можна було б символічно прочитати це ім’я. Як сказав на вечорі Вадим Скуратівський, найбільша чеснота Миколи Лукаша перед українською культурою в тому, що він був не просто поліглотом-генієм (бо ж є люди, які володіють сотнями мов), а в тому, що він повернув життя до української мови, усталивши її, явивши українською найвищі зразки світової літератури. Фактично Лукаш став інституцією, академією українських наук. Як геній, він обрав діалог з іншими геніями. А їх (Сервантеса, Шекспіра, Шиллера, Бернса, Верлена, Тувіма) радянська цензура не могла заперечити, бо ж існували і російські переклади світових здобутків художності. Правда, з часом Микола Лукаш дедалі більше уподібнювався Дон Кіхотові — він просив, щоб саме його ув’язнили, а не Івана Дзюбу. Лесь Танюк прочитав дотепну замальовку, яку підготував Микола Олексійович: нібито пише лист із майбутнього Сервантес до свого перекладача із сьогодення Миколи Лукаша. Саме таким дотепним, вільним, навіть свавільним і пам’ятають Миколу Лукаша. І, здається, цей вечір прагнув повернути до нас того незабутнього Лукаша-характерника, який був змушений у тоталітарних умовах цензури і брехні пройти шлях Христа, отримавши в нагороду почесне розп’яття. Та ніколи не падав духом, а творив — на самотині, нікому не потрібний… Не знаю, чи сьогодні звичайні перехожі в Донецьку, Харкові чи Криму знають Миколу Лукаша, чи читають його твори… У російській культурі тлумачі великих епох здобувають заслужені лаври. І це не красивість, не брязкіт слави, а навпаки, адекватна пошана суспільства до тих інтелектуалів, які формують його ідентичність. Лукаш зміг витворити історіософський код української ідентичності. Його переклад “Декамерона” чи “Дон Кіхота” — не просто переклад, а закон, який утверджує в природному праві українську мову — народну, стихійну, шляхетну і балаганну, високу патетичну і низьку профанну, народнопісенну і захмарно-інтелектуальну.Нині історія Миколи Лукаша видається великою пересторогою: мабуть, не варто згадувати, та й чи маю моральне право, проте скільки людей, знаючи про бідування Генія, не допомагали йому, натомість добудовували собі дачі, коли Микола Лукаш не мав кусня хліба. Так, дуже багато допомагали, чим могли, проте чому виникають такі ситуації, коли велич опиняється беззахисною? Якщо ти мені товариш,то ці картки отовариш.“Шпигачки”. С. 90.Лукаш був ізольований від читача, заборонений, дискредитований, хоч він у своєму інтелекті, духовній свавільній шляхетності дорівнявся найвидатнішим здобуткам світової культури. Або ж він був, як Фудзіяма, як Говерла, як Олімп… Чи природно, що Геній “в умовах заблокованої культури” здобуває визнання лише по смерті? Може, слід розбити цю сумну традицію? Може, не варто перетворювати вечори пам’яті на спокутування провин і загоювання ран? Не знаю, чи скоро зможе з’явитися геній рівня Лукаша. Та й перекладачі не народжуються, як поети, вони створюють себе в результаті доскіпливої праці. Лукаш розумів тягар перекладацьких мук, а тому й узявся за Сервантеса уже в зрілому віці, коли сповна відчув мову, коли навчився досконалості мовного чуття. Нині найбільша радість для нас — це можливість долучитися до великого Миколи Лукаша. А це можна реалізувати лише в тому разі, якщо будуть доступні книжки. Поки що видання Лукаша не масові, його не вельми вивчають у середній школі, та й сам Микола Лукаш як особистість, персоналія історії української культури, яка подарувала можливість сучасним зарубіжникам впроваджувати в українському чудовому перекладі найвищі твори світової літератури, чомусь не став предметом окремих лекційних тем. Хіба що у спеціалізованих курсах із перекладознавства або ж практики перекладу. Важко уявити повнокровність української мови, яка навіть сьогодні не має потужного явлення в українському суспільстві, без тих основ, які заклав Микола Олексійович Лукаш. Але парадокс Генія в тому, що він не просто замикається у вежі, він відчуває цей світ у повені, в повноті, а тому не боїться ані високих, ані низьких (простонародних) регістрів. Про останнє свідчать “Шпигачки” Миколи Лукаша, які подарував українському читачеві Леонід Череватенко разом із Лігою українських меценатів та видавництвом “Ярославів вал”. Шпигачки, які він часто підписував Микола Нежурись, також стали частиною вечора. Надзвичайно слушно сказав Вадим Скуратівський, звертаючись до Івана Васюника: не потрібні високі слова — важливі вчинки. А що сьогодні зроблено для популяризації імені Миколи Лукаша? Чи видано бодай п’ятдесятитисячним накладом його переклади чи оригінальні твори? А це скарбниця естетики, інтелекту, етичності, любові. Тому, говорячи про зроблене, треба завше пам’ятати про адекватність зробленого до виміру самої постаті. Вечір був прекрасний, але зала була не заповнена… Та й камер чомусь не помітив… Вечір Лукаша — це ж не “Різдвяні зустрічі” з Аллою Пугачовою… Чи в сучасному інформаційному просторі твориться політика українського манкуртства? Цинізму? Паплюження того, що створює українську ідентичність?Також украй неприємно здивувало несподіване рішення віце-прем’єра з гуманітарних питань викинути з остаточної програми вечора вручення премії імені Миколи Лукаша, якою щороку нагороджує тлумачів журнал світової літератури “Всесвіт”. Мотивація? Виявилося, все просто: бо ж це не державна премія, а премія якогось собі журналу. А якщо вже бути чесним із собою, цей журнал подарував українській культурі тисячі найвидатніших художніх перекладів, якому сповна сил і снаги за життя віддав Микола Лукаш! Та й цей вечір, мовляв, “державний”, офіційний. А Микола Лукаш, проте, ніколи не був ні офіційним, ні державним. Щоб не кинути тіньна радянський спосіб життя,редактори Академічногословника не вмістилислова СТУКАЧ навітьу безневинному його значенні(птах-дятел). “Ідейність, помножена на пильність”. “Шпигачки”. С. 33.Або ж:У вас якийсь паскудний звих,Що голову морочите:Я пам’ятник собі воздвиг!А ВИ собі — як хочете. “Шпигачки”. С. 5.Держава знищила Лукаша, а нині вже нові демократи, які не розуміють, що це має бути національна демократія, перебирають досвід попередників. Тільки гасла інші, риторика змінилася, синтаксис… А двоїста сутність та сама — янусоподібна, химерна і жорстока. Чомусь журнал “Всесвіт” не мав змоги нагородити двох останніх у часі лауреатів премії, яку названо на честь Титана українського перекладацького руху, який справді заснував особливу школу в царині перекладу (це й Анатоль Перепадя, й Олександр Терех, й Ольга Сенюк). Прикро, що ця відзнака, яка мала пошанувати і знаного перекладача Романа Лубківського, і молоду перекладачку китайської літератури Надію Кірносову, виявилася “не-форматом”. Невже ця політика, про яку у вступному слові сказав віце-прем’єр, — лише порожній тлін, відлуння штучних манекенів? У жодному демократичному суспільстві такого не відбулося б. Страшно, якщо справді високі наміри буде зведено до чогось офіційно-лубкового. Так, на цей вечір чекали багато людей, які просто для себе прагнуть почути слово Миколи Лукаша, нашого українського Моцарта в царині музики перекладу. Але потрібно і справді змінювати курс: неможливо існувати в умовах позавчорашньої риторики. Микола Лукаш показав, що найвищий злет людської думки — це і трагедії Шекспіра, і дотеп Сервантеса, і кепкування Тувіма (“Бал у опері”, який на вечорі майстерно прочитав Святослав Максимчук, актор Львівського театру ім. М. Заньковецької). Є особистісна, інтимна поезія, і є перелицювання, “шпигачки”… Навіщо мені чути,Коли я бачу,Хоч я сліпий? “Шпигачки”. С. 47.Таким складним був простий Геній, до якого ми поодинці ніколи не зможемо дорівнятися. Проте найважливіше те, щоб ми могли долучити власну свідомість до тієї високовольтної площини інтелектуальної естетики, яку нам підготував Микола Лукаш.
