Анатолій ЧЕРНОВ,голова Спілки екскурсоводів Полтавщини8 січня 1935 року — 14 грудня 1963-го… Оце й усе. Це дати його життя.22 травня 1962 року в Києві, на вечорі молодих поетів, кожен автор представляв себе аудиторії, розповідав автобіографію. Коли черга дійшла до Василя Симоненка, він сказав:— Я українець. Оце і вся моя біографія.Це і єсть ключ до пізнання явища в українській літературі на ім’я Симоненко.Народився він у степовому козацькому селі Біївцях, що розкинулось попід ярами, в заплаві річки Удай, на благословенній Лубенщині, в селянській сім’ї старовинного козацького роду. Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань довго зберігала спадок від батька — дворянську грамоту, отриману за військові заслуги. Прадіда Василя Панаса Щербаня, вважають засновником знаменитого роду. Його внук Федір започаткував відгалуження родини в Біївцях. Він працював волосним писарем у селі Тарандинцях, що за 10 км від Біївців. До речі, в це село Василь ходив пішки до школи. Василів дід Федір майстерно вишивав рушники й сорочки, полюбляв читати книжки, був чудовим оповідачем.Мати поетова Ганна Трохимівна замолоду була вродливою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені. Мріяла стати вчителькою, вступила до Лубенського педагогічного інституту, але провчилася недовго. Життєва стежина звела її із “зальотником” Андрієм Симоненком — самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго — недарма Василь називав його “пошти батьком”, він зник і провідав сина тільки після війни. Василь його не прийняв, і він подався у північні краї, де й прохолов його слід.Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, серед горя і сліз, нестерпимого ридання матерів над фронтовими похоронками:У баби Онисі було три сини.// У баби Онисі синів нема.// На кожній її волосині// Морозом тріщить зима.// Я горя на світі застав багато,// Страшнішого ж горя нема,// Ніж те, коли старість мати// В домівці стрічає сама. Нелегко жилося й після війни. У нього була лише мати й дід Федір, який навчав майбутнього поета мудрості, був першим другом і порадником.Мабуть, від дідових казок і пісень рідної землі зародилась нескорена вдача юнака, прагнення справедливості. “А вже правдолюбцем був, — згадує вчителька Марія Йосипівна, — страх, як не любив неправди — хоч якою і де вона зустрічалася на його шляху”. Професор МАУП В. Ярошенко, дослідник творчості поета, пише: “У шкільному журналі Василя Симоненка всі п’ятірки, але є й одна двійка за твір на тему “Моє щасливе дитинство”. Він написав твір з одного рядка: “У мене щасливого дитинства не було”. Й одержав двійку, хоч заслуговував ордена”.Писати вірші почав ще в школі. Нікому їх не показував, окрім матері, яка була його першою слухачкою. Василь казав: “Схоплюся дуже рано, іду до річки, в комиші, і там фантазую скільки завгодно”. Закінчив школу із золотою медаллю і вступив до Київського державного університету на факультет журналістики. З ним навчалися Ю. Мушкетик, Б. Олійник, В. Підпалий та інші.В університеті В. Симоненко був головою літературної студії “Січ”. Борис Олійник згадує: “З Василем мені пощастило жити в одному гуртожитку. Стрічались ми і на літературній студії. Він був середнього зросту, худорлявий. Високе чоло, гладко зачесане назад чорняве волосся, в міру довгообразий, смаглявий, од чого й усмішка була якоюсь смаглявою. Говорив повільно, неголосно, у вимові відчувалася м’яке полтавське “л”. Були в нього й тоді хороші поезії, але пізніше, вже коли роз’їхались по “роботах”, я натрапив у періодиці на його вірш “Дід умер”. З перших рядків перехопило подих. Оглушливо прості, вони, обминувши мозок, прямо і навиліт пронизали своїм трагізмом серце. Я зрозумів, що це поет з великої літери”.У роки навчання Симоненко писав багато, але з друком доробку не поспішав. Закінчив університет Василь Симоненко з червоним дипломом, і, як пише журналіст Едуард Кухаренко, одержав пропозицію працювати кореспондентом у Франції, але через сімейні обставини змушений був поїхати в Черкаси. Спочатку працював в обласній газеті “Черкаська правда”, потім очолив відділ пропаганди в газеті “Молодь Черкащини”, пізніше — власний кореспондент “Робітничої газети”. Не знайшовши однодумців у Черкасах, Симоненко, як тільки траплялася нагода, сідав на “ракету” і їхав Дніпром у Київ, щоб день-два серед близьких людей відвести душу. З гіркотою і жалем говорив, що в минулі роки написав чимало газетних віршів, за які йому соромно, що газета калічить поета своїм настирливим “треба”: треба до ювілею, до з’їзду, до конференції й так без кінця. Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула в середині 50-х. “Не було такого поета від Шевченка, — пише Р. Королецький, — що міг так разюче, так чутливо висловити соціально-політичні проблеми свого народу і таку щиру і глибоку любов до України”.Перша поетична збірка Василя Симоненка “Тиша і грім” вийшла з друку 1962 року. Дослідник творчості В. Симоненка В. Коваль писав: “Збірка “Тиша і грім” Громом розірвала Тишу, сколихнула застояні душі, збудила поснулих, освіжила, оживила”. Збірка “Берег чекань” ходила в рукописах, особливо серед молоді по всій Україні та в СРСР. Її надрукували за кордоном у видавництві “Сучасність” 1965 року. Збірка “Земне тяжіння” вийшла у Києві 1964-го. У львівському видавництві “Каменяр” 1965 року вийшла збірка новел “Вино з трояндами”.З 1966 до 1981 року жодне Симоненкове слово не потрапило до друку. Кадебісти-нишпорки полювали за його рукописними творами, які поширювалися таємно, зокрема поезії “Злодій”, “Курдському братові”, “Суд”, “Некролог кукурудзяному качанові” та “Щоденник”. Симоненко був провісником нашої незалежності. Він — як перший пролісок, скутий лютим морозом, мужній і водночас скромний:Скромна праця моя —// То не пишна окраса,// Але в тому, їй-Богу,// Не бачу біди —// Щось у мене було// І від діда Тараса,// І від прадіда —// Сковороди.Сучасники зазначали: “Серед нас не було і немає поета більшої громадянської мужності, більшої рішучості, більшої безкомпромісності, ніж Василь Симоненко”.Проти російського імперіалізму й шовінізму спрямована одна з найсильніших поезій Симоненка “Курдському братові” з епіграфом з поеми Шевченка “Кавказ”: “Борітеся — поборете”. У цьому вірші — пристрасть зболеного серця українського патріота:Жиріє з крові змучених народів// Наш найлютіший ворог — шовінізм.// Не заколисуй ненависті силу,// Тоді привітність візьмеш за девіз,// Коли впаде в роззявлену могилу// Останній на планеті шовініст.Упорядник і видавець поетичної збірки В. Симоненка “Берег чекань” І. Кошелівець пише: “Ця поезія є перегуком через століття з Шевченковим закликом боротися проти російської захланності, вона не побачила світ в радянських виданнях, але читачів має більше, ніж збірки патентованих поетів”.Викладач Тернопільського технікуму Микола Коц переробив цей вірш Симоненка, замінивши слово курд на слово “українець”. Розповсюдив 70 примірників вірша. Навесні 1968 року його засудили за це на сім років ув’язнення в таборах суворого режиму. На суді М. Коц не покаявся і не визнав себе винним.Працюючи в редакції, Василь Симоненко весь свій час віддавав нелегкій праці журналіста. Писав вірші у вільний від роботи час, виступав на літературних вечорах, консультував молодих поетів. Один із них Микола Рачук описує поета так: “Вищий середнього зросту, на ньому коричневий костюм і біла сорочка. Тонке бліднувате обличчя і високе з залисинами чоло, широко відкриті очі, так широко відкриті, ніби все хотіли ввібрати у себе, ледь припухлі губи і підборіддя з промовистою ямкою. А також тонка постава — все у ньому для мене відповідало ідеалові поета… Високе чоло, прямий ніс, карі, незахищені, як і весь його вигляд, очі, у яких просвічувалась наскрізно прямота і задума…” Михайло Шевченко згадує: “Симоненко був єдиним поетом, чиї збірки наприкінці 1960-х ми носили в кишені й читали один одному впереміж студентських доктрин про те, що “коли гайки перекручують — різьба обов’язково зірветься”. Ми ще й самі до пуття не знали, що означає наше образне визначення “різьба зірветься”, але інтуїтивно відчували його спорідненість із жагучою Симоненковою поезією, з його незборимим жаданням справедливості”. Борис Антоненко-Давидович у листі до Дмитра Чуба писав: “Симоненко кілька раз приїздив з Черкас до Києва, заходив до моєї господи. Це була дуже скромна людина в побуті, але вельми рішуча й безкомпромісна в своїй творчості. Його в нас любила й любить читати молодь”.Майже кожен вірш про Україну — це й вірш про матір. Мати (і поетова, і як узагальнений образ) присутня скрізь у поезії Симоненка (“Жорна”, “Дума про щастя”, “Лебеді материнства”). Апофеозом трагічного образу скривдженої матері є “Одинока матір”, що закінчується рядками:Мадонно мого часу!// Над тобою// Палають німби муки і скорбот,// І подвиг твій,// Обпечений ганьбою,// Благословив розстріляний народ.“Одинока матір” — разючий приклад, — пише І. Кошелівець, — як мотив “Катерини” більш ніж через 100 років повторився з такою дивовижною поетичною алегорією в творчості молодого поета”:Нехай духовні покидьки// Й заброди// Байстрям, безбатченком// Назвуть твоє дитя!// Найтяжчий злочин —// Вкрасти у народу// Тобі довірене життя.В інтерв’ю для українського радіо після виходу збірки “Тиша і грім” Василь Симоненко сказав: “Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя”.“В нього було надто високе уявлення про літературу, — писав І. Дзюба, — надто високі ідеали й критерії, щоб він міг задовольнитися тим, що робив. Вийшла перша його книжка, всі її хвалили, всі захоплювались, а Василь говорив про неї хіба що іронічно. Він вже не любив її, бо переріс її. Сьогодні він стояв вище, ніж учора, а завтра ставав вище, як сьогодні”.За словами І. Кошелівця, “слідом за тими, що вже пройшли по океанах поезії, вибирається у творчу подорож з певністю, що знайде щось і він, досі не відкрите”. Юнацько-піднесеним закликом звучить його поезія “Гей нові Колумби, Магеллани”. В “океані рідного народу”, поет “відкриває духовні острови”.За три місяці до смерті Симоненко писав у щоденнику: “Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими: “Літературна Україна” каструє мою статтю, журнал “Україна” знущається над віршами… Втрата мужності — це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям”.Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюсь,// Що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.// Моє життя — розтрощене корито, і світ для мене — каторга і кліть…// Та краще в тридцять повністю згоріти, ніж до півсотні помаленьку тліть.На 28-му році життя перестало битися серце Василя Симоненка, який писав:Я для тебе горів, український народе…// Ти у грудях моїх,// У чолі і в руках.// Упаду я зорею,// Мій вічний народе,// На трагічний і довгий// Чумацький твій шлях.У сузір’ї нашого Чумацького шляху засяяла блискуча зоря.Причиною ранньої смерті поета, за словами Василевого товариша по газеті “Молодь Черкащини” Віктора Онойка, стало те, що його побили на станції Сміла працівники міліції влітку 1962 року. Після цього він довго хворів і 14 грудня 1963 року помер. В Едуарда Кухаренка, полтавського літератора, який працював разом з Василем Симоненком у газеті “Молодь Черкащини”, власна версія: “Василь на початку 60-х років написав вірш про Микиту Хрущова, що якимсь дивом був надрукований. Потім Симоненка викликали в Москву до Хрущова. Василева мама мені пізніше розказувала, мовби між ними там відбувся такий діалог:— Що оце ти пишеш? Таких, як ти, писак у мене багато.— Хоч у вас таких і багато, але я, їй-Богу, один, — відповів Василь.Тому думаю, що до тієї пригоди якимось чином доклав руку Микита Сергійович. Очевидно, згори пішов відповідний сигнал”. В останні роки життя Василя Симоненка постійно цькували і переслідували. Тільки передчасна смерть врятувала його від московських казематів, концтаборів або психлікарні. Поховали його на міському цвинтарі в Черкасах. На пам’ятнику золотими літерами сяють слова із його “Лебедів материнства”:Можна все на світі вибирати, сину,Вибрати не можна тільки Батьківщину.60-річчя від дня народження Василя Симоненка широко відзначали не тільки на Полтавщині, а й в усіх куточках планети, де живуть сини й дочки України, яких доля занесла далеко від рідної землі. Йому посмертно присудили Державну премію імені Тараса Шевченка за збірки поезій та прози “Лебеді материнства”, “У твоєму імені живу”, “Народ мій завжди буде”.У селі Біївцях Симоненкова садиба стала садибою-музеєм, школу в Тарандинцях названо його ім’ям. Найкращим трудівникам села щороку присуджують премію імені В. Симоненка. У Черкасах на будинку, де жив поет, відкрито меморіальну дошку, а до 70-річчя з дня його народження запрацював меморіальний музей. 1975 року у Філадельфії створили капелу бандуристів імені Василя Симоненка.
