Уривок з однойменної повісті
…Важка кована брама надійно оберігала новобуд і від казки, й від реальності. Червона цегла, майстерно складена в ряди стін і перестінків, мала перебути, перестояти сьогоднішнє, врости в прийдешні часи і там знайти своє ім’я. Може — Палац. А може, й таке собі щось, яке найменувати не вдавалося.Вибравшись із ярка, який все впевненіше вкривали липчиця, молодесенький чистотіл, кінський щавель і кропива, Зоя звично, хоч і вперше цієї весни подерлася на кручу аж до старого клена, обметаного сіро-зеленими кублами омели і воронячими гніздами. Здичавілі кущі бузку, бузини і невідь-чого ще відкривали вузеньку, в півстопи стежечку, і Зоя, обережно розводячи побруньковане патиччя руками, поволі піднімалася нагору, чомусь думаючи, що забарившись біля клена, не зможе повернутись назад: нагріта сонцем стежка заросте й не випустить її. Відпочивала, притулившись спиною до широкогрудого кленового стовбура, під корою якого вже рухалися весняні соки землі і деревини, а щось навіть сочилося крізь старі поломи гілок. Мурашки та жучки, що видобулися з-під торішнього листя, пожадливо снували по тих вологостях, ловлячи на тонюсінькі лапки по крапельці солоду. Клен милостиво грів її вихололе за зиму, благеньке, як і виношене пальтечко, тіло. Соки землі примушували Зоїну кров розігріватись і рухатись, будили оснулу краплину солоду в ній самій — несподіваний нестримний дрож проймав тіло від мізинця на хворій нозі до незарослої цятки родимчика на тім’ї, примушуючи Зою враз розвидненими очима примічати кожну одміну в цьому закинутому урвищі її життя, яке ось-ось має обвалитися, осунутися у викопане бульдозерами провалля, забравши з собою і кручу, і клена, і стежечку в півстопи, яку вона протоптала ще дитиною, шукаючи схованки. З-під клена на кручі люди видавалися маленькими і не страшними, не тривожили її ні поглядами, ні словами, роздивляючись її чудну ходу, за яку Петруня Пороша колись прозвала її Кривенькою Качечкою. Розповідала маленькій Зої казку про дівчинку, що налягає на ліву ніжку, як Зоя, але це не заважає їй бути красивою, розумною і помічною людям. І ніхто не наважився б сказати про ту Хромоніжку, що вона калікувата чи убогенька. — Ну й що, — казала Петруня Пороша, — кому до діла, що хтось ніжкою чеберяє, злегка підгрібає нею, мов кача між ряскою? Не клопочися тим, дівчинко: у тебе все до ладу. Намальована ти моя!Зоя обережненько вмостилася на стовбурищі відчахнутої гілки і відчула себе якщо не в Раю, то, видай, на його краєчку: коротша нога зіперлась на вивернуте із землі кореневище, вутлі плечі знайшли опертя і тепло, очі пливуть крізь верховіття в небо, пута страху поволі сповзають із неї, уже нетутешньої Кривенької Качечки.
Тоненький пташиний голосок пробудив її із довгого сну із навстяж розплющеними очима. Повела головою за синиччиним цівканням і раптом напружилася: там, внизу, здригнулася і заскреготіла брама, за якою від чотирьох сторін світу ховався палац, що його можна роздивитися хіба що з неба. А Зоя якраз в небі — і вона, й круча, й клен стриміли над палацом і над парканом, над вулицею Нагірною і чотирма її провулками, і звісно ж, над тим чоловіком, що, заклавши руки в кишені, стояв на сходах палацу. Стояв далеко унизу, а Зої здалося, що його ставна впевнена постать стрімко піднялася врівень з нею, а потім повищала і сягла крони старого клена. Кривенька Качечка підхопилася зі свого гніздечка, злякано затріпотіла тоненькими крильцями і, боячись зірватися з кручі, схопилася за щось колюче, прохромивши долоню. Між середульшим і підмізинним пальцями набігала крапля крові, й Зоя, задивившись, як кругліє, а потім сочиться доріжкою до зап’ястя вишнева криївка її душі, обернулася лицем до клена, наче сподіваючись, що його потріскані губи похукають на її біль. Притулила долоню до кори, якраз біля вологої доріжки кленового соку — так, наче змішали вони з деревом свою кров і прийняли присягу побратимства: разом стояти на смерть, щоб там не було. А що має статись?..Хотіла легко перевести подих, а вийшло рвано, зі схлипом: глибоко, аж під сонячним сплетінням прокинулася і покотила важка хвиля тривоги, розпираючи груди. Шукаючи порятунку, Зоя намацала в кишені голівку ключа від дому і стисла її, переганяючи тривогу із обважнілих пучок у метал. Ключ швидко нагрівся, хоча тривога лишалася, морозяна і липка. Задерев’янілі пальці злилися з твердим, аж до металічного присмаку на зубах, тілом ключа, і від цього відчуття Зоя поволі почала набиратися спокою і рівноваги. Дім, у якім вона народилася, і клен, з якими її поєднували роки дружби?., любові?., співжиття?.. Жодне слово не влягалося у її думку, тож Зоя облишила шукати означення тому, що давало їй сили жити. Дім і дерево — оце і є вищий ступінь впевненості, якої їй не вдавалося досягти з принуки лікаря Варавви. Ні віртуальний морський прибій, ні шум соснового лісу за заґратованим вікном лікарні не допомагали їй забути про тих нещасних, які медитували поруч, стиснувши бліді повіки. Від чого їх лікували разом із нею? Від невдалих спроб знайти своє місце серед людей? Нещасливого кохання? Від зради? Материнської опіки чи від сирітства? Варавва повторював свої мантри, а Зоя, приплющившись, спостерігала за іншими пацієнтами: хтось, швидко дихаючи, занурювався в сон і вже за мить солодко спав, хтось плакав важким беззвучним плачем, і мутні сльози заливали беззахисне обличчя, кілька хвилин тому нестерпно агресивне. Бувало, що й чиєсь хихотіння, переходячи в нестримний регіт, примушувало інших здригатися від корчів безпричинного сміху… Варавва підходив до Зої. Клав їй руку на очі, спонукаючи до розслабленості, а натомість її аж виструнчувало від бажання вп’ястися зубами в цю пухку руку, що відвертала її від світу, у якім Зої й так нема за що вхопитися. А за Вараввиною долонею вона й сама зникає, зриваючись в бездонне провалля темноти. Тривога, яка постійно жила в ній, ще гостріше випинала своє жало, павутиння страху обліплювало свідомість, і Зоя перетворювалася на тінь, яка не контролює своїх думок і настроїв. У стані, близькому до коматозного, вона лежала в лікарняному ліжку, скрутившись калачиком, і дивилася в стінку з оплилими плямами на штукатурці — від доторку чиїхось пальців. …Мамуся віддала її в лікарню, бо хоче, аби їй вирівняли ніжку і Зоя стала красивою дівчинкою. Мамуся вірить, що Зоя потерпить і обов’язково стане такою, як всі: це зовсім не страшно — полежати в гіпсі і стати красивою дівчинкою…Дерев’яний щит поволі всмоктує її пласке, як тінь, дев’ятирічне тіло. “Ти моя тінь, мила”, — говорить мамуся і приносить жменьку кизилу від молодого деревця з їхнього саду. Червоні ягоди на маминій долоні нагадують довгастий рубін у її персні. Персня подарував Валерій Миколайович. Зоїн вітчим… Мамуся поїхала на море з тіткою Веронікою. Зою доглядає Петруня Пороша. Коли вона розчісує дівчинці коси, тій хочеться потертися щокою об смагляву гладеньку руку. Петруня Пороша пахне сонцем, і коли вона заходить в кімнату, Зої стає тепло… А від вітчима тягне холодом, злим і колючим, тому падчірці подобається, що Валерій Миколайович повертається пізно й одразу йде в свій кабінет. Вранці він заглядає до Зої й питає, чи вона всім задоволена. Його очі такі гострі, що Зої хочеться затулитися долонями…Того вечора Петруня Пороша купала Зою, примовляючи до неї, як до зовсім маленької: “і на шийку — хлюпці, і на ручки — купці…” Зоя засміялася і раптом відчула, як її щось вкололо. То Валерій Миколайович тихенько прочинив двері і спостерігав за ними. Петруня Пороша, схилена над Зоєю, нічого не помітила. А Зоя помітила, але нічого не сказала, лише дрібненькі сироти обсипали її шкіру і вона попрохала Петруню Порошу закутати її рушниками…Мамуся прислала листа, в якому написала, що Зоя неодмінно стане красивою дівчинкою, коли вирівняється ніжка, тільки треба потерпіти. Зоя прочитала маминого листа Петруні Пороші. “А ти вже красива. Як намальована!” — відказала Зоїна няня. А потім розказала казку про Кривеньку Качечку.“Я Іва, я Кривенька Качечка”, — повторювала, засинаючи, Зоя. І слово “кривенька” її зовсім не лякало. Кривенька Качечка була така красива!..…Того вечора Валерій Миколайович прийшов зовсім поночі, Зоя вже спала, але смужка світла з його кабінету все ширшала й стала така широка, що в ній вмістилася громіздка (“солідна” казала мамуся) постать Валерія Миколайовича. Прокинувшись, Зоя хотіла запитати, чи не приїжджає вранці мамуся і підвела голову, але Валерій Миколайович швидко підійшов до ліжка і великою пухкою рукою так притиснув Зоїне обличчя, щоб вона не могла заговорити, не могла дивитися, не могла закричати. Друга вітчимова рука, чомусь не пухка, а костяна, повзала по її грудях і животі, ніби збираючи дитяче тіло в жменю. “Я тільки подивлюся…”, — шепотів вітчим, а Зої здавалося, що вона падає у провалля, задихаючись під пухкою слиззю, що булькає над її тілом. Раптом її рот звільнився й судомно глитнув повітря, а очі побачили, що Петруня Пороша накинула довгого білого рушника на шию Валерію Миколайовичу і стягує петлю так, що гострі очиці кругліють, біліють і він падає на підлогу…Мамуся приїхала через два дні і довго про щось говорила з Петрунею Порошею у вітчимовім кабінеті за щільно причиненими дверима. Ще через кілька днів мамуся із двома величезними валізами від’їжджала в інше місто — вітчима перевели на відповідальну роботу, і він переказав мамусею, що даремно Зоя так злякалася, він просто хотів її полоскотати. Мамуся на мить присідає біля Зої, дорогий парфум щипає дівчинчині ніздрі і сльози мимохіть виповнюють очі. Мамуся кладе свою легеньку долоню на Зоїну щічку, і червоний камінь у її персні виграє гарячою кров’ю чи терпким соком перезрілого кизилу.Шофер забирає одну валізу, швидко повертається за іншою. Мамуся говорить “З Богом!”, киває Петруні Пороші і йде, війнувши пахучою сукнею. Мамуся така схвильована, що забула поцілувати Зою. Та й хто ж цілує власну тінь?.. Тіні належить мовчки волочитися за ногами того, кому вона належить. І дарма що страх і тривога з’їдають Кривеньку Качечку — згорнувшись клубочком, вона чекає, доки хтось кине їй пір’їнку з неба і вона полетить далеко-далеко, аж до своєї мамусі…Петруня Пороша ніколи не говорила із Зоєю про мамусю. Вона розповідала дівчинці казки, співала пісень, не вимагаючи від неї відповіді. Одного дня привела лікарку і та зняла гіпс, але звеліла ще трішки полежати, а потім починати ходити. Але Зої не хотілося вставати, не хотілося ходити. Їй хотілося зникнути. Оніміло не лише її тіло, а й голос.Якось Петруня Пороша зайшла до неї вранці, тримаючи в руках біленьке кошеня. Пустила на підлогу і вийшла. Кошеня, косолапо заточуючись, обійшло кімнату і зупинилося біля Зоїного ліжка.— Киць-киць, — несподівано для себе подала голос Зоя, і кошеня нявкнуло у відповідь, намагаючись видратися на ліжко. Зоя звісила руку, і кошеня обережно обнюхало їй палець, а потім попробувало на смак. Зоя засміялася й злякалася свого сміху, а кошеня тим часом вчепилося за край ковдри й смішно вертячи хвостиком, залізло до неї в ліжко й перевальцем рушило ближче, не зводячи очей із Зоїних рук. Зоя й незчулася, як клубочок білої шерсті примостився в неї на грудях і замуркотів, і їй не лишалося нічого іншого, як тихенько гладити його, питаючи: “Ти чиє? Як тебе звуть? Не знаєш? Я Кривенька Качечка. Зоя. А ти будеш… Ким же будеш ти? Ки-ця… Ка-ся. Ти будеш Киця Кася! Тобі подобається?” Кошеня розплющило очі і позіхнуло, а потім занявчало. “Ой! Ти ж голодне! Молочка хочеш?” — Зоїні щічки раптом почервоніли, вона набралася духу і голосно покликала Петруню Порошу:— Петрунечко! Порошенько! Кицька Кася молочка просить! Ось так і зажили вони втрьох: Петруня Пороша і Кася постаріли, а Зоя виросла. …Кривенька Качечка стриміла у весняному небі, і клен надійно ховав її від усього світу, хіба що стара ворона байдуже розглядала її, роздовбуючи чорний набубнявілий горіх, прихований з минулої осені. Ворона сиділа на сухій гілці сосни, яку пам’ятала ще молодюсінькою сосонкою. Так само пам’ятала вона й дівчинку Кривеньку Качечку, що ходить сюди п’ятнадцять років і тихенько стоїть під кленом, ніби засинаючи з відкритими очима, нічим і нікому не дошкуляючи. Ворона знала, що Кривенька Качечка не птах, але й не людина, бо від неї не віяло злом, вона не жбурлялася грудками, не кричала, розмахуючи руками. Постоїть і піде, назбиравши в торбинку кропиви, що повипиналася із землі трьома-чотирма листочками. Улітку шукатиме печериць. Восени — опеньків, червоних ягід шипшини й глоду. Правда, коли Кривенька Качечка бралася збирати горіхи, ворона сердито каркала, бо сама їх любила. Але дівчина збирала горіхи в траві, а ворона обривала їх на верхньому гіллі, тож каркала для знаку, аби Хромоніжка пам’ятала, що прийшла у вороняче царство. Спостерігши, що Кривенька Качечка почала скубти кропив’яні вершечки, ворона лінькувато дзьобнула підгнилий горіх і задивилася в двір нещодавно збудованого палацу. Через якусь мить і Кривенька Качечка, сполохана металічним скрипом важкої й повільної брами, зіп’ялася навшпиньки і завмерла, дивлячись, як половинки кованих воріт роз’їхалися врізнобіч, підкорюючись кнопці пульта і бажанню того самого чоловіка, якого Зоя бачила на сходах палацу раніше. Лискуче золотисте авто хвацько вкотилося на подвір’я, брама зімкнулася, добряче гуркнувши, і красень-господар, що чомусь видався дівчині упізнаваним, сам відкрив дверцята машини і подав руку гостеві. Масивна постать прибульця теж видалася Зої знайомою. Під сонячним сплетінням замлоїло, і вона перевела погляд на господаря, який, наче аж підтанцьовуючи, вів гостя алейкою, обсадженою чимось вічнозеленим, до мармурових, кривавих від призахідного сонця сходів.“Він і сам… вічнозелений”, — подумала Зоя про господаря і почала розглядати гостя, який стояв, приклавши до гладенького мармуру колони обидві долоні. Може, шліфовку перевіряв. А може, доторкався до глибин, із яких видобули цей благородний камінь, якому тепер належало знову вростати в землю, одночасно вглибаючи в майбутнє.Зоя всміхнулася своїй пародійній думці: закопатися у вічність по пояс. Або по шию… Мабуть, оті самовпевнені пани хочуть увійти в майбутнє на повен зріст. Стануть мармуровими пам’ятниками — якщо не на площі в столиці, то там, за парканом — точно!Якби лікар Варавва міг читати думки на відстані, то нині б пишався нею. Лікар їй радив бути іронічною, бо це найкращі ліки при низькому больовому порозі душі. Зоя тут же подумки заперечила Варавві: педальований скепсис розуму свідчить про маразм душі. Вона в цьому пересвідчилася, начитавшись їдучих і цинічних журналістів газети “КІЧ”. Газету ось уже півроку клали у їхню іржаву поштову скриньку безкоштовно, і Старлей перечитував її, позначаючи статті, які дозволяв читати Діві і Кривенькій Качечці. Петруня Пороша могла б читати все, але вона газет не читала. Вона любила слухати радіо і вчила напам’ять вірші… В поштовій скриньці Кривенька Качечка знаходила портрети тих, за кого можна було голосувати, і вони голосували, і кожен, навіть Петруня Пороша, обирав іншого — щоб не образити людей, які дарували їм яскраві календарі зі своїми портретами. Дівин обранець вивісив у їхньому провулку білборд і посміхався з нього так, що Діва червоніла й опускала очі, проходячи мимо. Зоя очей не опускала, тож щоб упізнати його, їй вистачило вже першого погляду. Це був господар Палацу. Але чому їй видається знайомою постать гостя?..Весняне сонце визирнуло із-за хмарки, і його навкісний широкий промінь увірвався на подвір’я палацу і безжально висвітлив грубу фігуру біля мармурової колони. Пухка рука прикривала очі від несподіваного світла, а другою він обмацував кишені — можливо, шукав чорні окуляри.Кривенька Качечка впізнала Валерія Миколайовича несподівано, тому скрикнула різко й тонко, як сполоханий птах. Вороняче царство, що граєм верталося додому, зірвалося високо в небо і закружляло над кручею, тривожним карканням перекриваючи Зоїн крик. Чоловік біля мармурової колони, уже в чорних окулярах, здійняв голову на галас воронячого граю, невдоволено покрутив товстелезною шиєю, від чого затряслися його опасисті щоки, помережані червоно-синіми судинами, і невдоволено прорік до господаря палацу:— Це що, ти їх розплодив? Воронячі демократи… Стріляти їх пора… Чуєш, Мосьпане?!— Nevermor! — неуважно, тож непоштиво й незрозуміло кинув Мосьпан, вдивляючись в близьку кручу, густо порослу деревами й кущами, які ніколи не знали сокири й пилки. І все ж йому вдалося розгледіти тоненьку дівочу постать, що, припадаючи на ліву ногу, стрімголов бігла донизу. По хлоп’ячому засунувши руки в кишені джинсів, він гойдався на носках своїх дорогих черевиків, відстежуючи прицільним поглядом мисливця дівчину, яка ховалася в плетиві гори. Дивився, наче пристрілювався, прискалював око, хотів було й гостеві на неї вказати, а потім передумав і невідомо для кого й про що повторив:— Nevermor!..Хромоніжка нагадала йому дитинство, коли він — ну хто б міг сьогодні у це повірити! — пастушив у зелених левадках і навмисно грубо схопив обіруч тонесеньку, як лозинка, Ганю. Дівча саме стояло, мов лелеча, на одній нозі і намагалося витягти колючку з підошви: спідничка заголила її біле й худе стегенце, і йому раптом забаглося зім’яти її, перегнути надвоє, щоб заплакала, забилася в його руках, засмикалася, як жабка-жовтобрюшка, вихоплена з кринички, і затихла, заплющивши свої чорні оченята. І справді, заскочена зненацька Ганя злякалася, але викрутилася з його рук і побігла, кривуляючи, поміж верболозами, не забуваючи дражнитися: — Мосьпанчик — кабанчик! А Мосьпан — кабан! А Мосьпаниха — кабаниха! Його батько був різником і приносив додому свіжину й кишки, які мати шкребла і набивала пшоном із шкварками або гречкою з кров’ю і торгувала тими крамольними ковбасами на полустанку. Вечорами, крізь пізні сутінки, один за одним гуркотіли кудись на Крим і з Криму столичні поїзди — московський і київський. За ті шість хвилин, коли поїзди, важко одсапуючись, гальмували біля вузенького перону, Мосьпаниха встигала продати пахучий і смачний харч, бо Вовик біг поперед неї і вигукував: — Кишка! Кров’янка! Ковбаса!З відкритих вікон чи з проломів дверей тяглися охочі руки з грошима, знайомі провідниці часом забирали товар оптом, і Мосьпаниха, благополучно спродавшись, купляла синкові пляшку теплого ситра в буфеті. Буфетчик Яша, коли був у доброму гуморі, жартував із ними: — Батько рєжєт, син кішкі продуваєть, а мать кашей набіваєть! Ма-лад-ци! — І клав на прилавок безкоштовну “барбариску” для Вовика…Ганька теж майже щовечора прибігала на полустанок: нахромивши на тонку тичку букет з польових квітів, підносила його до розкритих вікон і дивилася на пасажирів мовчки. Вона ніколи не називала ціни, їй платили, хто скільки хотів, часом копійками, часом — паперовими, але ті, хто брав до рук Ганьчині волошки та ромашки, вже не звертали уваги на мосьпанівські смакоти. Доводилося чекати наступного потяга. Де та Ганька, гостра, як оса, тонка, як лозинка? Влад Мосьпан уявляє на мить висохлу на шкураток Ганьку, важку, розбиту хворобами постать матері, яку він не відвідував з півроку, свій полустанок на під’їзді до кримського півострова і себе на місці буфетчика Яші — о, як він йому заздрив у дитинстві!— Nevermor! — здригнувшись, утретє промовив відомий народник і демократ Влад Мосьпан і посміхнувшись до Валерія Миколайовича, пообіцяв йому вишукану вечерю, хай тільки й інші гості зберуться. …Стежка вперлася в дорогу, і Зоя, ледь не впавши, зупинилася. Розбите полотнище слалося вліво — праворуч громадився будівельний смітник, порослий кущами. Він з’явився разом із палацом, що, незворушно даленіючи, поринав у смеркання. Воронячий грай стих — певно, сів на дерева й заціпенів на червонястій хвилі призахідного сонця, що ледь сягало глибокої колії, якою брела Кривенька Качечка, налягаючи на хвору ногу. Їй не вдавалося врівноважити подих і заспокоїтися. Все здавалося, що тлуста тінь Валерія Миколайовича нависає над нею, а прицільний погляд Влада Мосьпана гостро пече між лопатками. Ні, не згадка про недужу Петруню Порошу примушує Зою відмовитися від бажання заховатися на дні глибокого яру — приречено і сторожко бреде вона додому. Сире весняне повітря холодить гарячі щоки й береться сльозами в очах, які все ще напитують невідомо в кого: мамусю, ти… ти теж повернулася?..
