Олеся Мамчич народилась наприкінці січня 1981 року в Києві. Закінчила відділення “Літературна творчість” Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Перша публікація — у журналі “Соняшник”. Авторка збірки “Перекотиболе” (2005, “Пульсари”). Член Національної спілки письменників. Вірші перекладалися білоруською, російською, литовською, латвійською мовами та івритом, виходили в літературних часописах Литви, Латвії, Білорусі. Лауреат поетичного фестивалю “Молоде вино—2001”. Лауреат Бієнале актуальних мистецтв України—2004 Форуму творчої молоді України та премії “Благовіст” (2006). Учасник творчих проектів “Живе радіо”, “Синтезія” (Київ—Вільнюс). Поезія Олесі Мамчич — світла й трагічна, екзистенційна й релігійна, для дітей і дорослих — ніколи не збивається на порожню мовну еквілібристику. Інтелектуалізм не відгонить нафталіном, а завжди врівноважується емоційним началом, “перекотиболем”, а часом (як у “Те, що любові нема…”) зринає ота “конденсація простот” (І. Андрусяк), що свідчить про надзвичайно довірливі взаємини зі Словом, а відтак — і з читачем. У карнавальному, але такому не-сміховому сьогоденні поетесі вдається ввести, здавалось би, прописні істини й прочинити в образних рядах вікна у духовний світ, який так різниться від численних опусів т. зв. “духовної лірики”, що тільки заримовують християнські сюжети. Тут — новий і талановитий погляд. Придивімося й повірмо йому. Дмитро ЧИСТЯК
ДИПТИХ1.і ти зачиняєш вікна немовби браму стискаєшусе що було надійнимуже надійно забутозима із якою важко неначе вона каміньненаче в неї під снігомікла кігті і путасліди ведуть не додомусліди не конче дорогасліди це дотик якого земля не завжди відчуєі ти до них непричетна ти змінюєшся щокрокуусе що було і будетаке ж незнане як чудо2.світ що буває чорнимнавіть якщо ми разомнавіть разом якщо мице для нього не фактсніг сліди заштрихує і підкреслить образисніг уміє мовчати там де бракує фарбтам де бракує тишітиші там де бракуєтим же кому бракуєтяжко допомогтисвіт що буває чорним білістю пророкуєтиша хіба у Богаде вже не я а тиде вже на ти із Богомде вже знайти не в сіні —в сінях блискучу голкулегше тому страшитьБог, Він приходить тихо як проростає насіннясніг проминає вчаснояк відкинути щитперед коханим лиця світліта помилитьсялегко у чорнім тілілегко на чорнім тлітільки-но сніг минаєвже немає мисливцябо слідів не лишаютьянголи на землі*** Задихаєшся жити мов тільки собіМов немає нікого від Кого життя починається світ починається більА між світом і болем лише почуттяТи минаєш минаю ми навіть і неПротестуємо просто Звістуємо про божевілля обох поєднатись в однеПопри вірус зневіри що звіром — в кровО ця радість ця квітка ця чистотаЧим то так позначена що гориш?Відгородиш від горя свої містаМісце зустрічі в серці там де париж Твій париж небесний як білий льонЯк поклон по колу пройшовши Світ поколола ноги об паралонВсі шляхи широкі, один — Завіт за світ сонця встали удвох тепліш за світ книги з віршами за світи засвіти свій голос лягай у ліж ко твоя обручка сяє як ти*** сліз мілка течіяу вікна молотить градяк невідворотність правдвищих, ніж правда твоя.друзі приходять тежчастіше йдуть вороги.час повертати боргисмерті німий кортежровесників перших бере.горять на землі вінкихоч мали б — на молодих. труни тиреміж там і тут пролягломіж теплом і тепломдощ, що дихав за склом проступить раптом крізь скло.*** у кожного своє пеклонепоказнезаретушоване дитячим стільчикомрушниками двома-трьома книгамиквитком у Берлінсмійся смійся смійся смійсядопоки повітря піддатливеповторює риси твоїсмійся смійсязолотий відчай хлеще дукатами по лицюсядеш край берегапопливли роки по ДунаюДунай твердий як алюмінійусіх впускаєнікого не випускаєсмійся смійсятут зупиняється часяк кістка в горліяк світло вбите в кінці тунелю*** Дива не стане —диво настане потімв час коли й дивом як чесно бути не слідсерце несталеогризається потайале напозір працює чемно до слізКров пролиласяначе рясна порфірахтось усвідомитьпізнотак як завждиця безнадія триває довше ніж віраякось негожеГосподи, відведиТиша спіткання світлом дише з-під каменя:знаки незнані не з намиз нами — пітьмадиво є дивозблисло і в пам’ять кануловіра є вірасхоче — прийде самаДиво несталенастане тому хто хочеа хто не хоче то і не відає диврветься світанокпівень тричі шепочетихо шепочекого почув — розбудив.*** Те, що любові нема —не печальсяпросто буває зимачас від часуБуде: розтануть снігивипадковіі доростуть ворогидо любові.
