«ГОЙ, НА НАШІМ ПОДВІР’Ю…»

Віра  КИТАЙГОРОДСЬКАБуковинський святвечір такий самий строкатий, як дванадцять районів області (як і дванадцять місяців). Це глибоке язичництво молдовських і румунських сіл, первозданне напівмістичне християнство в гуцулів, всуціль господарське одкровення перед Богом і його челяддю у бессарабців.Усі до святого вечора готувалися заздалегідь. Ще до першого вжатого з власної ниви снопа з найкращого врожаю — діда чи дідуха (у різних селах по-різному). Це була приблизно середина серпня — жнивний вінець невтомного літа, яке збирало докупи всю людську працю. До того святенного снопа вся родина повинна була скласти по жмутку колосся, а хатній старійшина зв’язував його перевеслом. У цей час із дорідних житніх сніпків вичісували різдвяний околот, який мали стелити на глиняну долівку на святвечір. У кого не було доброго врожаю жита, заготовляли пахучого спасівного сіна чи потерухи — соломи разом із половою. До святого вечора сільські молодиці й дівчата повинні були спрясти вовняні куделі, клоччяні (з конопляного прядива) ляльки, пофарбувати їх у красильні й навити верстати для ткання верет, рушників, килимів, полотна на скатерки та сорочки. Хоч на п’ядь чи бодай на долоню мало бути заробленої основи, лиш би не пустої.За два тижні до святого вечора прали і крохмалили картопляним чи кукурудзяним крохмалем усі рушники, пілки, святошні сорочки, викачували кочавкою і “вбиралося” в хаті. Підлогу змащували глиною, що зберігалася у теплому запічку, і на ледь просохлу долівку стелили той серпневий околот, що вночі світився в хаті, як сонце. У цей же час “задиналися” вікна другою зимовою шибкою, між скло клали гіркою терміття із клоччя, а на нього — освячені писанки (щоб хатні душі вмерлих пізнали свою хату, як будуть іти вечеряти). Дехто чіпляв писанки над футринами вікон чи під мисниками. Готувалася нова, ще не прана, або лише раз на рік стелена скатерка-віянка з грубого полотна, переткана блакитним із червоним, жовтим чи скумпійовим перемітом на подністров’ї й червоним із чорним узором на підгір’ї та гірських селах.Заздалегідь у печі сушилася риба-таранька на дранці (тоненьких вербових дощечках), пшениця на кутю (в жодному разі не піхана, щоб не був обдертим рік), підсушувались до рум’яна гриби, пребирались сушениці з яблук, грушок, закаджених на лозниці слив, терну, свербивусу.Узвар варили за три дні, щоб добре настоявся. У печі притрушували його конопляним терміттям, що пахло ще від воріт. На жердині викладався святошний одяг, щоб “випрямився” зі скрині чи софи. Якщо у когось із дівчучків чи парубчаків ще не було власного кожуха, його обов’язково було вшити до дванадцяти років у місцевого кушніра, щоб не бути у великий празник у старій дранці.Розчину на святвечірні калачі замішували ранішньою водою у випаренім від скорому кориті. Калачі мали бути пісні, на виноградних дріжджах. Дрова на черені заготовлені давно, вже трохи і просушені. Добра ґаздиня та, яка вміла видобувати з кременя вогонь, іскри падали на мох, що збирали з кори старих дерев. За вогнем до моєї бабці Олі напередодні свят стояла черга. Виносили його з хати в полив’яних мисочках, прикриваючи від вітру долонею. Святвечірній вогонь у печі починався із запалених вербових гілок, збережених від квітної неділі. Ці калачі, на відміну від різдвяних, не змащували ні цукром, ні яйцем, мали бути білими, “як полотно”. Святвечірні калачі пекли на черені, на дні. Закладали їх у піч на вербовій чи липовій лопаті, посипаній кукурудзяним борошном. Різдвяні замішували на молоці чи на домашньому маслі, з яйцями. Випікали у шишкатих формах — великі пшеничні, прикрашені листям і півмісяцем. У давнину в селян не було цукру, тож аби дістати солод для печива, узвару та куті, відварювали кружальця цукрових буряків або трави-лукорцю. І тим узваром розмішували тісто чи страву.Кутя, пісні голубці, юшка з риби, чорнослив з рисом (рижом) умлівали в печі й “розмащувалися” звідти перед самою подачею на стіл. Але до цього ще далеко. Ще лиш ранок. Закипіла вода на купіль, і в дубовому чи сосновому цебрі купаються спочатку діти, згодом — батьки і стариня. Вбираються в чисті сорочки, святошні ґердани і коралі, зав’язують тернові хустки чи канадейки. На стіл настеляють сіно, на долівку — околот. Під скатерку на чотирьох вуглах кладеться часник і свячений мак. Посеред стола — три калачі для Святого Отця, Сина і Духа. Верхній калач прикрашається гільцем, вбраним цукерками, горіхами, марципанами, пиріжками з вишнями, повидлом і ще різним начинням. Ці три калачі стоять на столі аж до кінця свят — Йордана та Івана. Під кутю лазується велика глиняна косівська, чи ж ясська, чи сторожинецька, чи садгірська, чи вроцлавська миска, заздалегідь куплена для цього на ринку. Для того, аби гарно обправити святий вечір, треба від десяти до дванадцяти таких мисок, оздоблених турецькими равликами, мальованими або ж геометричними гуцульськими узорами…Розстелються заслінки перед образами на покуті, вбраному рушником з голубами (на подністров’ї), цирконо під густими чорнобривими кольорами у горах, тріпоче крильцями янгелик, вишитий на пілці гладдю під іконами. Пар із печі зринає під стелю і, здається, туди вже злітаються душі, що покинули колись цю хату.Бабця вносить до хати сухого васильку, чорнобривців, купчаків і повновиду калину. Вбираються калачі. Посередині — воскова свічка, довкола — васильок та квіти, пряники, цукерки і яблука.На другому куті стола мішається кутя. З лакорцем, розтертим у макітрі з чорної глини маком і горіхами, трьома ложками меду. Куті замішують вдосталь: на домашній стіл і для мисок з поманами. Зверху кутю оздоблюють вишнями, хрестиками з горошку, або ж половинками горіхів, або ж вареничками з капустою, грибами, картоплею…Завчасу порають худобу на обійсті. Увечері не можна заходити до хліва, бо в цей час маржина говорить між собою, і хто вчує ту розмову, може занедужати. Батько ходить з дітьми в саду з перевеслом та шукає дерева, які цього року не вродили. Перев’язує перевеслом, примовляючи: “Як не вродиш, підеш на дрова!” Згодом зачиняють на защіпку курятник і кучу, стайню і вівчарник. Усі постять до першої зірки, не беручи до рота і ковтка води.Стихає веремія суєти, коли на низькому небі з’являється перша зірниця. Всі стають поважними. Здається, спиняється серце. За стіл, вкритий дванадцятьма стравами (кутя, голубці, вареники, юшка з грибів та риби, мачальник з часником і маком, млинці з гречки, вушка з начинкою, печений бурячок, чорнослив, начинений горіхами, узвар), заходить батько, заносячи на покуть снопа (діда, дідуха), де вже гойдається й досі у гірських та передгірських районах солом’яний павук достатку. Запалено лампадку. Десь старійшина сім’ї підкидає ложкою кутю до стелі (Заставнівщина, Кіцманщина, Путильщина). Десь кутю підносять у сільничці (маленьке блюдце) на поличку під ікони. Вголос усі повагом промовляють молитву. Та перш ніж взяти до рота святої вечері, наймолодші несуть за поману калачі з мисками до найближчих родичів чи сусідів, бо душі померлих уже зачекалися.На дорозі з’являються перші перехожі з поманами. Йдуть похресники до хрещених батьків, фіни — до вінчальних нанашків, онуки — до бабів і дідів, якщо ті мешкають на стороні.На Кельменеччині та Сокирянщині такі помани зав’язували у ткані полотняні білі хустки, зв’язані чотирма кінцями навхрест. На Хотинщині вечерю носять (і нині) у великих полив’яних та емальованих мисках, наставляючи у них силу-силенну печива, цукерок, яблук, груш. А зав’язують ту миску двома рушниками чи терновою або суконною (битою) хусткою. До вінчальних нанашків ідуть іще й з подарунком: сорочкою, веріткою, баришем (канадейкою). Нанашки своїх фінів обдаровують теж подарунками, а в калачах від них між васильком та марципанами мають бути сховані гроші. Раніше  срібняки від Франца Йосифа до Вікторії Терезії, а нині від 50 до 100 гривень. У горах калачі носять у великих спеціально витканих для свят тайстрах, які лаштують за плечима.Діточки до своїх хрещених ідуть з вузликами і на порозі промовляють: “Просили вас тато, мама і я вас прошу прийняти цю святу вечерю!” Хрещені їх обдаровують гостинцями, або ж садовлять за стіл і насипають повні кишені дріб’язку копійок.Старші люди ще пам’ятають, як колись хвіртки від прихожан на святвечір не зачинялись, на дорогах від перехожих було густо, двері скрипіли раз-по-раз. Одні міняли інших за столом, вкусивши бодай раз кожної з 12 страв. У такий вечір голосно не розмовляли, не чаркувались, говорили повагом і степенно, згадували перше недавно померлих найближчих, а потім і тих, хто наверстав на цю пору в пам’ять живих.Світла святвечірньої передріздвяної ночі не гасили. Вікон не застеляли. О дванадцятій годині до хати мають злетітися всі наші рідні з того світу душі, які звідтам відпускають двічі на рік: тепер та на Великдень. На стелі можна бачити крильця їхніх душ, вчути між соломи шурхіт їхніх ніжок, побачити у полум’ї свічі, як дихають вони поміж нас за святковим столом. Хтось із дітей тягнеться ручками до дивовижного півника з рожевою помадкою, купленою у Ленківцях на базарі. Хтось квоктатиме під столом у лозяному кошику із соломою, щоб сиділи у цім році квочки, хтось засинатиме під тихий щебет вуйни про новоприставлену Натальку, яка снилася їй зночі й просила вертута з бринзою. А хтось тихцем прилипне очима до шибки, визираючи, коли прийдуть дід з бабою до вечері, для якої всі живі хатні так дуже старали.Так буде, аж доки по півночі на город висиплеться, як з клоччяного мішка, верениця рідзвяних колядників і урве настояну тишу: “Звізда, вроди чудо!” І застигле перед вечерею серце затенькає часто-часто, як у горобчика.Низько-низько, аж під вікна спуститься виточений із міді у циганській кузні місяць, гойдатимуться на вербовому прутті здоровенні, як цеберка, зірки, дзенькатимуть об козячий-дерезяний ріг, плутатимуться у волоссі циганки-молдованки, підемалять вуса цісарським шандарям, заберуться під лейбики пейсатим жидам і застигнуть у таланках білих дідів-ведмедів, від гупоту яких стрясаються стіни і сиплеться солома зі стріх:А ми на сім подвір’ю,Гой-дай — Боже!..І так дванадцять разів по дванадцять. Рецепт рибної юшки на всіх гостейВзяти десять середніх дністрових рибин, висушених влітку в солі й сонці, прирум’янити у печі на дощечках з вербової дранки. Коли вони стануть дуже вже пахнути з печі, обережно вибрати разом з дерев’яним підносом. У полив’яний горщик з чорної глини на дно постелити шар дрібної картоплі, товченого часнику, дрібно нарізаної цибулі, круглого перцю, чебрецю. Зверху  встелити шар риби. І так  тричі. Заправити юшку підсмаженим борошном. Коли риба умліє, додати олії з підрум’яненою цибулею. Подавати можна і гарячою, і холодною.