Іван Гарасимович Просяник народився на хуторі Гриненки поблизу Батурина в старосвітській знахарській родині. Успадкувавши від батька-волхва глибоку шану до національних витоків, ще навчаючись у Ніжинському державному університеті, почав збирати народні оздоровчі приписи, що й лягли в основу книги “Дивосил” (“Каменяр”, 2001 р.). 2006 року побачило світ двокнижжя “Зело таємниче” (Ніжин, “Аспект-Поліграф”). Там само 2007-го вийшли друком казки “Золота грамота”. Називаємо саме ці книжки авторства Івана Просяника — авторські дослідження глибин українського древнього цілительства, розкриття язицької космогонічної системи з її неповторними міфами, легендами, що віддзеркалюють тісну сув’язь Людини й Природи.Отже, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член НСПУ, наш самобутній сучасник Іван Просяник на сторінках тижневика “Слово Просвіти” щедро відкриває нам скарби неперебутньої української сили.
ДЖЕРЕЛО ЦІЛЮЩЕ
Частина першаРоде предвічний, свят-Руси хранителю, Тобі ввіряю долю свою!*Наше подвір’я аж здригалося реготом роз’юначеним, хоч давно вже дідів укрили гіркі полини літ. Дразливими, бентежними хвилями котив той переграй тремткий вулицею, безсоромно переймаючи молодиць. І вони, розтинаючи багатими пазухами напоєний любистками день, ошаліло кидались геть по своїх дворах. Моїм тілом враз прокотилась висока, на захлип, хвиля студена, чиста. Бадьоро вдарила в стрімнини жил, омила серце — видихнуло радісно й заклично, сповнюючи бунтівною силою кров. Від наринулої радості аж в горлі заклекотало орло. Летом, мов пустельник до криниці жаданої Животворної, Святої, єдиної на сотні верстов! Криниці РОДославної, що правічною сув’яззю єднає тебе з таємним, рунічним світом давньої Руси, з тими живлющими сокотоками, що поїли тисячі й тисячі поколінь до тебе, омивали від скверни, від бруду чужинецького, додавали богатирської снаги, витязької доблести Синам своїм.
Рідний доме! Рідна оселе! Пуповино моя! Хоч би де був, вона незримим срібножиллям мою спраглу душу живить. Оберігає, повертає в цей єдиний для мене центр Всесвіту, бо ж тут наРОДився й вперше осягнув, що Русич я ізначально-глибинної сутности, неповторної, величної, як батькові учти. Гріють вони мене своєю животворною потугою, невичерпною енергією, безкінечним завзяттям й по сей день. Кидаю наобахту хвіртку… Батькове товариство — обсипало ДРЕВО ЖИТТЯ плоди свої — гей як поріділо. І перлина суму ледь вловимого дощовою краплиною з вишневої галузки падає на денце мого серця. Бо ж — в Ирії Небеснім комарина душа неспинного реготуна, мого поводиря в світ змужніння, мого привчителя до потаємного світу жіноцтва діда Щиґіля. Немає й Аполона Васильовича — доброго бога з-понад богів, відчайдушного оберега нашого хутірця. Не чути діда Юхима — майстра з-поміж майстрів витьохкувати, викукурікувати, вихрюкувати — й мене цих прехитростей вчити, та так, щоб аж пси збігалися, півні, настовбурчивши пір’я, прямо в очі кидалися, а котиська аж казилися в любовнім шалі! І дід Платон не оскалиться шеймуватою посмішкою, оповідаючи про свого вуглисто-чорного бугая Ласуна… Немає й більше ніколи не буде. Всі вони подалися на одвічний Завершальний Шлях Ирію-Раю хліборобського. І, напевне, тепер споглядаючи з Височини веселе батькове товариство, що безжурно заряджає наше подвір’я конозистим сміхом козацьким, по-доброму заздрять, бо цей Світ, як Май-квіт.Та яке ж це сьогодні свято в нас?!А батько навстоячки підіймаючи мідного дзбана — грає яро, пускає бісики сонцю, — обводять зором враз вгамоване товариство пасічницьке:— Ну, дай, Боже, й нам такою мужською смертю померти! — вигукують так весело й задьористо, аж торопію.Про таку не вельми втішну подію та з таким невгасним жаром? Чи не всі ми, переступивши шістдесятилітній поріг, уникаємо цього слова, його холодності хмільно-п’янкої, що м’ята надвечірня в руках Богині Желі. А тут… — А он, Гарасиме, і твій скудент! — тицяє в хвіртку грубезною, як на дишлі картуз, п’ятірнею мерхло знайомий мені, геть лисий, від чого його довгообраза обличина на кормовий буряк скидається, дідище. Овва, сам Зиновій Гусло прибилися з батьківської пуповизни! На все село бджоляр — дві сотні колод. Правда, колгоспних, але…— Га?! — батько, неначе вітряк, повертаються всім тулубищем. Медівниця зрадливо хлюпає з ураз розвойдованих рук. — Га ж ти! — погрозливо зводять веслувату лівицю. — Га, кате! — вигукують відвологлим, на сльозі, голосом. — Місяць дому не стикаться!— Тату! Сесія ж! — жаль жалить мені плечі.— О! Ба, Гарасиме! Циція! — аж скинулися дід Гусло. — Не серчай! Я в таких літах за тими цяцями на край світу забігав. — Ну вже йди, йди сюди, — враз відтають батько. — Йди, збитошнику! Пом’янеш праведну душу знакомитого пасічника, друзяки вірного, ох! — тремка посмішка заскалює вже сіруватий, як в осіннього соняшника, татів вид. — Ох, і добрий козак був! Доброго засіву й доброго кореня!— Так отой корінь, хай йому абищо, й згубив Савку Микитовича, — підкидає жару дядько Вихтар. Наймолодший та найбуваліший. Тегеранську конференцію з такими ж, як сам, одчайдухами, охороняв. — Хотів усмак, да получилось не так!Мов з козацьких фальконетів смальнуло воднораз, горобці так й порскнули дощем з нашого подвір’я. А мені — хоч розірвись… матінка чаїться на ґанку, руками своїми несмілими лине навстріч. Сльози зволожили збляклі очі — неначе камінці, хвилею омиті, зблиснули дорогоцінно. Але їй дістається не син, а лиш охлялий студентський портфель та квапний доторк губів до тремтячої руки. Стоять, мов підбиту птаху, тулять правицю до сухеньких грудей…А тато вже дужать мені свій жбан, а діди дужать щирі розчулені усмішки, — отакими ж пишночубими й молодими були колись і вони, аж кров з кулаччя бризкала у відчайдухів, що одним лиш хвацьким прижмуром зводили дівчат з розуму!— Ну, царство небесне, але — Савці Микитовичу, — по-півнячому киркотить сухий, неначе вив’ялена рибина, закурінський пасічник дід Купріян.— Не розщитав, катюга, сили! — гримить, як ланцюгом по блясі, біловежівський дядько Ониня, і губи його сіпаються: чи то від жалю, чи то від захвату, — помер хе-хе-хе, Ониня, на молодиці… чужій!— Во! Во! Але не розщитав козак сили. Кореня в нашім віці ризиковано перетанажувати. Іскренно його тра’ підживлювати. Пестя в мене молодша, ой молодша, а чужим чоловікам не підморгує. Пасіка — це настоящий резерв чоловічої сили. Ось хоча б міль воскова… Вона не шкідник, а помічник! Беру, знацця, п’ятеро її личинок, не окуклених ще. Заливаю півлітрою первачку. Два тижні в теплі, в добрі стоїть. По двадцять крапель ранком й перед сном. Ого-го-го!— Та ж бо рясочки, рясочки, Ониня! — мружиться біловежівець.— Сава Микитович мені й нараяв. Насушив я її повну торбину, та й байде. Кинувся — мишва переточила. Еге, — думаю, — пользовита штука, значить. Юшечку приправляю, як взимі витамину немає.“Матінко!” — обривається серце на колький морозець. — Це ж шестопалівський дід Савка помер!” “А ти, думаєш, качур дурний? — зринули дзвонисті дідові слова, — сип йому рясочку, сип! Він од рясочки гратиме лучче. Пользовитіша од молок і медів — чоловічу силу повертає. Рідко коли запорожець в монастир удалявся, частіш обаблювався, щоб народ не переводився. Ось тоді ряска й ставала в пригоді. Це ж добре, як ти раз женитимешся, а як двічі! Та на молодій! Тоді рясочка — перша поміч. Чайну ложку діли навпіл. Ранком і перед сном — з медком, хай хоч і на кутні, а перемели. І при ревматізі вона дуже дєйствітєльна. Стакан на відро окропу. Попар ноги з півгодини. Витри, щоб аж горіло, бджоляним підмором. Обкушкай — і до ранку будеш стрибати, як цап. А якщо поперек схопило, тут ряску треба добре зволожити в торбинці, прогріти на пару й прикладати до хворого місця, утепливши смушком. А як схолоне той мішечок, знову підмором вишаруй тіло”.Отож, до слова, як настоювати підмор. В пасічників-нехлюїв навесні його хоч пригорщами греби. Проте втроє лікувальніший той, що взятий з медогонки під час липневого качання меду — бджола тоді має найбільше отрути. Засипають в посудину, заливають, щоб покрило, 40о горілкою, “закатують” металевою кришкою, обмотують чорною ганчіркою, виставляють на сонце на три тижні. А чи на теплій грубці тримають, бо отрута бджолина розчиняється при температурі близько 50 градусів. Потім цідять. Пити настоянку по столовій ложці тричі на день за півгодини до їжі: при аденомі передміхурової залози, при нефритах, гломерулонефриті. І що вкрай важливо — з дивовижними наслідками при зайвій вазі. Якщо ж спиртне вам небажане, зробіть напар. Столову ложку сухих бджіл (сушити в приміщенні, бо для сорокопудів це ласощі) залити півлітрою крутого окропу. Довести до кипіння й варити на повільному вогні дві години. Настоювати дві години при кімнатній температурі, вкутаним. Процідити. Вживати по столовій ложці тричі на день за півгодини до їжі при цих самих недугах. Зберігати в холодильнику. Щоб недуги покинули вас однозначно, сюди ж, як радять пасічники, варто підключити й трав’яний збір: 10 полупаних плодів шипшини, 40 г глухої кропиви, 10 г листя подорожника ланцетолистого та стільки ж листя травневої берези. Три столові ложки суміші залити в горщику півлітрою окропу, настояти три години в духовці. Обов’язково додати мед. Пити теплим по півсклянки тричі на день, в перерві між їжею. Саме так ви уникнете операції, яка часто закінчується ускладненнями. При ожирінні уже через два тижні вживання чудодійних настоянок набряки на обличчі, й загалом на тілі зникнуть. А наприкінці місяця зрадієте, відчувши легкість у рухах.Ще про ряску. Отой дорогоцінний, шестопалівського діда досвід (цілий консиліум народних цілителів збирався в нас на свята) живить мене й сьогодні. Щоб запобігти зимовій простуді та гриповій пошесті, до свого хитромудрого чаю з двох десятків рослин: верби ламкої (вона знезаражує тіло від вірусних отрут), гілочок смородини, ожини, малини, вишні, кореня-цвіту-листу суниці лісової, липи, звіробою, дивини скіпетроподібної багатоквіткової, чебрецю, бруньок сосни, травневого листя берези, первоцвіту весняного, кореня оману та алтеї обов’язково додаю чайну ложку ряски — як жарознижувального, потогінного, болетамуючого чинника. І, головне, активізуючого захисні сили всього організму. Безперечно, запорозькі характерники були вельми дивакуватими знахарями: що не кажіть, а сучасна медицина не використовує комариного жиру, або дощових червів, городньої сучки — картопляного медведчука, осиних гнізд… Ряска ж належала до шановних знадоб’їв. Бо в ній мікроелементів більше, ніж у хваленій моркві. Особливо в тій, у якої знизу листячко блідо-червоне, латиною — lemma gibba. Це ряска дідова, ряска горбата. Білка в ній більше, ніж у квасолі, особливо в рясці червеновосподій. За вмістом мікроелементів цьому маленькому дивові рівних немає: калій, кальцій, залізо, фосфор, магній, кобальт, бром, нікель, титан, марганець, мідь, цинк, ванадій та майже всі вітаміни, що зустрічаються в природі. Ось чому так селезень її полюбляє. Ось чому мишва трубить до цурочки. По правді скажу: батько частенько бавилися ряскою. В мене теж такий мішечок є, вже кілька літ. Як натраплю — вкину чайну ложку. А тепер, бачу, не для забави слід оновлювати цю селезневу здобич. “Діду, дідусю!” — потерпаю. Я любив шестопалівського пасічника, нашого храмового завсідателя. В чепурнім солом’янім капелюсі, в довгополій черкасці, рудочубий і рудовусий, для елегантності в жовтавих черевиках, через які він скидався на чепурного качура. Та головне, з цілою лопатистою жменею глиняних пищиків (дід гончарював), бо родом, здається, був звідкілясь із-під Опішні. Знайшло його молодюсіньке дівча біля порожнього вітряка, красивого та всього опухлого. Виходили кутком, і аж тоді він плачучи признався, що нікуди вертатися — весь рід вимер. А він і пасічник, і гончар, а на хуторі глини благодатні. Вирішили шестопалівці лишити його з дівчам отим, що згодом ощасливило молодого полтавця трьома синами.“Дідусю, дідусю, хто ж тепер тішитиме громаду своїми тонкими билицями?”* * * “Прицокотіла раз на польову пасіку молодичка по медок. А дід, шейма, до неї ґоґором: “Егей бо, молодичко, я тобі солоденького за так, але ти ж мені ще солодчого усмак!” — “Ой, дідусю, миленький, та я ж боюся!” — “Га, чого ж ти, дурненька, та боїшся? І од села далеко. І язик у мене на замку!” — “Та не села я боюся, не села, а що ви на мені дуба вріжете, бо я гаряча страх!”Далі буде._______________* Від редакції: стиль і правопис автора зберігаємо.
