ВОЛОДИМИР ДАНИЛЕНКО: «ЯК НЕРВ НАЦІЇ ПИСЬМЕННИК ЗАВЖДИ МАЄ ГОВОРИТИ ЕЛІТІ  Й НАРОДУ ПРАВДУ, НАВІТЬ ЯКЩО ЇЇ НЕПРИЄМНО ЧУТИ»

Володимир Даниленко — автор книжок повістей та оповідань “Місто Тіровиван”, “Сон із дзьоба стрижа”, критики й есеїстики “Лісоруб у пустелі”, романів “Газелі бідного Ремзі”, “Кохання в стилі бароко”, аудіоальбому радіоп’єс “Струнний квартет для собак”. Лауреат Літературного конкурсу гумору і сатири, літературної премії імені Івана Огієнка, премії “Благовіст”, журналу “Кур’єр Кривбасу”, Першого всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси. Автор антологій сучасної української прози “Квіти в темній кімнаті”, “Опудало”, “Вечеря на дванадцять персон”, антології кримськотатарської прози “Самотній пілігрим”. Автор і продюсер конкурсів сучасного українського роману “Золотий бабай” і “Коронація слова”, театру сатири “Політичний вертеп”. На Всеукраїнському форумі видавців у Києві збірку оповідань “Сон із дзьоба стрижа” визнано найкращою прозовою книжкою 2007 року. Твори письменника вивчають в українських ВНЗ, їх перекладали німецькою, японською, польською, російською мовами. 

— Чому так сталося, що в сучасному українському суспільстві журналістика, а не література, стоїть на передових рубежах боротьби у виборі між європейськими і старими російськими імперськими цінностями? — Коли світ поляризований і видно передові позиції ворога, тоді література стає в авангарді ідеологічної війни. Так було в кінці 80-х і на початку 90-х років минулого століття, коли українська література очолювала боротьбу за колоніальне визволення. У той час письменники стали головними ідеологічними руйнівниками радянської системи. Саме письменники заснували Товариство української мови імені Тараса Шевченка і Народний рух України, з яких почалося створення української партійної системи, що поклала кінець монополії комуністичної партії. Це був час гострої публіцистики й сатири. Публіцистичні твори Євгена Сверстюка, Юрія Щербака, Івана Драча, Павла Мовчана, Євгена Гуцала, казематна поезія Василя Стуса, що несла могутній антиколоніальний пафос, іронічна поезія бубабістів, комічна Юрка Позаяка і Володимира Цибулька, сатирична проза Богдана Жолдака і Володимира Діброви були тараном, що розхитував мури імперії, доки вони  впали, і здійснилося пророцтво Тараса Шевченка: тюрма народів, якою була модернізована під ленінсько-сталінський стандарт імперія Романових, впала, і з-під неї встала Україна. Після розпаду Радянського Союзу, коли постала проблема будівництва Української держави, письменники віддали цю місію політикам і чиновникам, оскільки це їхня робота, а самі знову повернулися до своїх робочих столів писати про вічні цінності, якими завжди славилася література. — Але виросло перше покоління, що народилося за незалежності, а в українському суспільстві досі гостро стоїть проблема вибору, куди рухатися: в Європу, яка виставила перед Україною нові шенгенські мури, чи назад у лоно Російської імперії, яка заманює різними новоімперськими проектами, як-от: новий союз Росії, України, Білорусі й Казахстану, ЄЕП, ЄвроАзЕС, митний союз, Ташкентський пакт тощо. Чи повинен письменник стояти осторонь і дивитися, як наш народ знову втягують у згубні для його існування союзи й організації? 

— За бездержавності, коли в Україні не було політичних партій і громадських організацій, український письменник поєднував ролі письменника, духовного вождя, політика, дипломата, державника, журналіста. Але зараз, коли в Україні є політичні партії, державний апарат, Президент, ці функції мають виконувати вони, а письменник має робити те, що в нього найкраще виходить, —  писати. Хоч українські партії, політики та державні чиновники не можуть впоратись із зовнішніми і внутрішніми викликами, які гостро стоять перед Україною. Та погані політики і чиновники в нас тому, що така якість українського суспільства. Ми перебуваємо на стадії формування нової нації. У Європі більшість сучасних націй сформувалася в ХVI—ХVII cтоліттях, коли від латини перейшли на національні мови. Створення європейських націй збіглося з розпадом феодальної системи і розвитком капіталізму. Україна в цей час потрапила до складу Російської імперії, тому еволюція української нації була загальмована. Та повернемося до вашого питання. Як нерв нації письменник завжди має говорити еліті й народу правду, навіть якщо її неприємно чути. Адже він краще за інших відчуває, що відбувається в суспільстві. І найпомітніші українські письменники завжди так робили. — Поговорімо про письменника Володимира Даниленка. Якби ви були піар-менеджером, то як  рекламували б власні твори? — Я завжди дотримувався думки, що найкращим піаром творчості письменника є його твори. Як вода сама прориває собі русло, так твір має сам прокладати собі дорогу. У кожної книжки, як і в письменника, власна доля, в якій, крім таланту, свою роль відіграють люди, збіг обставин, щасливий випадок, якщо хочете. Так, у житті Хуліо Кортасара роль чарівника зіграв видавець Франсиско Порруа, який відкрив світу цього письменника. До Порруа весь наклад книжки Кортасара “Бестіарій” десять років пролежав на складі, а сам письменник ніс на собі прокляття приреченого бути відомим серед вузьких кіл Буенос-Айреса. Щасливу роль у житті німецького письменника Бернгарда Шлінка відіграла ведуча популярного ток-шоу Опра Уїнфрі, захоплений відгук якої про роман Шлінка “Читець” посприяв тому, що в США було продано два мільйони примірників цієї книжки. Серед українських видавців немає свого Пако Порруа, а на телебаченні — Опри Уїнфрі, тому за відсутності кваліфікованих видавців, добре капіталізованих видавництв і сприятливої атмосфери в суспільстві, яке ще не вийшло з колоніального сну, активні українські письменники самі займаються піаром. Про них пишуть у газетах, Інтернеті, але це не збільшує накладів їхніх книжок, оскільки розвиток книговидавничої галузі в Україні гальмується через колоніальну психологію суспільства. Я завжди був переконаний, що завдання письменника — писати, вдосконалювати своє письмо, відкривати нові стилі, передавати досвід людей і дух епохи. А піар і маркетинг — це складові книговидавничого бізнесу, яким мають займатися професіонали, а не письменники. — У Вашому романі “Кохання в стилі бароко” один із героїв стверджує, що поштовхом до творчості є не присутність, а відсутність чогось. Що найчастіше стає поштовхом до Вашої творчості? — Поштовхом до моєї творчості найчастіше бувають сильні емоційні струси, які дає особисте життя або мистецтво. Якось я випадково потрапив на виставку живопису кримськотатарських художників, захопився їхнім мистецтвом і видав антологію кримськотатарської прози “Самотній пілігрим”, а згодом написав сатиричний роман “Газелі бідного Ремзі”, де події в сучасній Україні описав у формі любовних послань кримського хана, якого оживила київська медіум, у гарем до своїх жінок. — Чи правда, що роман “Газелі бідного Ремзі” викликав ажіотаж у Кабінеті Міністрів і чиновники одного з управлінь, упізнавши в героїні роману свою начальницю-корупціонерку, скопіювали розділи про неї, показують одне одному і з того тішаться?— Роман “Газелі бідного Ремзі” — сатира не так на українську бюрократію чи політичну систему, як на основи української національної ментальності. Я хотів написати сатиричний твір, аби показати, що робиться в голові сучасної сільської людини, міщанина, бізнесмена, політика, офіцера спецслужб, повії, журналіста, чиновника, Президента. У тій частині роману, де йдеться про Кабінет Міністрів, є персонажі, які мають прототипів у нинішньому Кабміні. І як один із персонажів твору, матінка Пуся списана з реальної начальниці управління. Її характер, стиль керівництва і корупційні схеми, які вона використовує, передані трохи гротескно, але принципи схоплено правильно. Тому її підлеглим не залишається нічого іншого, як втішатися з читання роману. Адже матінок Пусь від Кабінету Міністрів до найвіддаленіших сільських рад в Україні вистачає. Усі вони зв’язані одним ланцюгом тотальної корупції, тому ніхто з них ніколи покараний не буде. І якщо в суспільстві зберігатиметься такий принцип, корупція в Україні буде вічною. — На думку професора Петра Білоуса, в оповіданні “Смерть учителя”, що ввійшло до збірки “Сон із дзьоба стрижа”, художньо відтворено проблему стосунків між різними поколіннями в українській літературі. Чи справді існує така проблема? — В українській літературі існує дистанція між поколіннями. Старші письменники не визнають молодших,  молодші — старших. Старші літературні покоління вважають, що творчість молодших не варта уваги, оскільки вони не вміють писати і, можливо, ніколи не навчаться. А молодші вважають, що старші покоління — це вже ретро, вчорашній день, а все, що вони написали, не варте уваги. Такий антагонізм не йде на користь літературі. Віковий шовінізм проникає і в літературознавчі кола, заважаючи створенню єдиного національного канону, в журі літературних премій, в ідеологію підручників й академічних видань. Старші літературознавці принципово не читають і не визнають письменників молодших поколінь. Віковий шовінізм у літературі належить до головної хвороби українства — невміння служити національній справі. Українці нагадують розлиту ртуть, що роздроблюється за реґіональними, ідеологічними, соціальними, культурними, віковими ознаками не тільки в політиці, а й в усіх сферах життя. Розсипаючись на дрібні кульки, вони стають слабкими й безпорадними, і я не бачу в Україні сили, яка  зібрала б цю розлиту ртуть у нову колбу. — У рецензії на роман “Газелі бідного Ремзі” професора Яґелонського університету Ярослава Поліщука звернуто увагу на “живе неконвенціональне письмо”, з якого зіткано тканину роману. А українські критики постійно дорікають письменникам, що вони пишуть діалоги неживою мовою. Чи існує проблема відтворення сучасного міста в українській прозі? — У тих сферах, де українська мова не вживається, справді існує така проблема. Складно органічно передати розмову донецьких шахтарів українською мовою, оскільки вони розмовляють або російською, або суржиком. Але з такими проблемами зіштовхувалися письменники у різних літературах, де була звужена сфера вживання мови. Як обійти цю проблему і не сфальшивити, залежить від рівня майстерності письменника. Можна написати ці діалоги російською, можна робити вкраплення російських слів, щоб було зрозуміло, що розмовляють неукраїнською, а можна написати все українською, але з такою художньою переконливістю, що в це повірять. І я найбільше схиляюся до останнього варіанта.  1831 року Петро В’яземський, відсилаючи власний переклад з французької роману Бенжамена Констана “Адольф” Євгенові Баратинському, скаржився в листі на те, як важко писати світський роман мовою, якою не розмовляє національна еліта. У ті часи в Російській імперії російською розмовляли тільки селяни й прислуга, а мовою знаті була французька. Як вийшов із ситуації В’яземський? Він вигадував такі звороти, які в той час у побуті не існували, сподіваючись, що колись такою мовою заговорить усе російське суспільство. І те, про що мріяв В’яземський, згодом здійснилося. Або ось приклад із недавньої української історії.  2002 року видавництво “Критика” видрукувало книжку Володимира Діброви “Вибгане”, до якої увійшли роман, повісті оповідання і п’єса, що відтворюють Київ 70-х років ХХ століття, в якому українською мовою майже не розмовляли, оскільки це було небезпечно і вважалося поганим тоном. Але описуючи Київ того періоду, Володимир Діброва вигадав такі цікаві діалоги, написані українською, що їх сприймаєш органічно, навіть коли йдеться про зросійщений Київ часів Щербицького. Ось це і є вищий клас письменника. — Після символічного переселення банківської установи в приміщення колишньої київської книгарні “Поезія” поетична книжка майже зникла з усіх українських книгарень. З чим, на вашу думку, пов’язане витіснення з літератури поезії?— У часи авторитарних режимів, коли була цензура, поезія набувала особливої ваги, оскільки її можна було прочитати напам’ять, не залишивши речових доказів — книжки, за яку могли заарештувати або позбавити людину життя. Тому в Україні до розвалу Радянського Союзу поезія мала значний вплив на масову свідомість, а поетичні збірки були ходовим товаром. Зі зникненням цензури поетичне слово втратило колишню актуальність. Але не тільки це спричинило витіснення з книжкового ринку поезії. З появою на літературній сцені Уїтмена й авангардистів ХХ століття в Європі та США верлібр витіснив традиційну віршовану поезію. Верлібр став троянським конем, якого поети втягли в поезію, не розуміючи, що цим відтиснуть свою творчість на задвірки літератури. Оскільки верлібр значно важче запам’ятати, масовий читач втратив до нього інтерес, тому поезію майже перестали видавати, а читачами поетичних творів залишились поети і філологи. — Чого, на вашу думку, бракує сучасному українському літературному процесу?— Українському літературному процесу бракує людяності. Маю на увазі людського захоплення і відвертої оцінки того, що пишуть інші. Така традиція була в кращі часи французької літератури, коли найточнішу оцінку про помітні твори висловлювали відомі письменники. Це створювало атмосферу здорової конкуренції й сприяло якісному зростанню французької літератури. В українському літературному середовищі немає щирості, у ньому багато хворобливої заздрості, хоч є обнадійливі винятки. Якось я був приємно здивований, коли до мене зателефонував Юрій Мушкетик і висловив захоплення моєю книжкою “Сон із дзьоба стрижа”. Та ще більше здивувався, коли він зізнався, що намагається перечитувати все, що пишуть сучасні українські автори. Іноді може зателефонувати Марія Матіос і сказати про своє захоплення інтерв’ю чи книжкою. Ні Юрієві Мушкетику, ні Марії Матіос не бракує популярності, але як мислячі письменники, вони розуміють, що великій літературі потрібно багато першокласних авторів. Що більше в Україні буде письменників, авторитетних у власній країні й за кордоном, то поважніше буде ставлення до України в усьому світі. На жаль, це розуміють одиниці. — Чи знають українську літературу за кордоном? — Поодинокі українські переклади іноземними мовами тішать здебільшого самих українських письменників, а не масового закордонного читача. Я спілкувався з польським видавцем, який зізнався, що видавництва, які досі видавали українських авторів у Польщі, нічого на тому не заробили. Це була більше пропагандистська місія польських українців, які хотіли хоч якось допомогти нашій літературі просунутись на європейський ринок. Це  стосується і перекладів російською мовою, якими займаються здебільшого росіяни українського походження. Усе це, на жаль, не має великого розголосу і залишається на марґінесах уваги суспільств. Після холодної війни світ став інтелігентнішим у висловлюваннях, але стереотипів так і не подолав. На офіційному рівні гарно говорять про рівність, але старі уявлення про повноцінні й неповноцінні народи досі керують світовою політикою, хоч в очі ніхто цього не каже — називають це політкоректністю. До нас у світі ставляться як до неповноцінної нації, й винні в цьому самі українці. У всіх країнах подоланням міжнаціональних стереотипів і пропагандою власної культури займаються уряди. А в нас за роки незалежності українська влада тільки крала. Зате щодня англійською мовою всьому світу про нас розповідає російський супутниковий канал, а російські інформаційні агентства старанно працюють над створенням негативного образу України за кордоном. Росія веде проти нашої країни інформаційну війну, виділяючи на це з федерального бюджету немалі гроші. Пропагандою української літератури (і культури загалом) мали б займатись посольства. Але український дипкорпус укомплектований сірими чиновниками, в яких немає ні державницького мислення, ні належної культурної підготовки. Голови більшості українських послів зайняті тим, як списати і привласнити дипломатичний “Мерседес”, а не пропагандою української культури, на яку в них завжди немає ні грошей, ні часу, ні бажання. На відміну від України, інші держави системно займаються пропагандою своєї літератури. У Кракові успішно працює Інститут книги, який за державні кошти фінансує переклади польських письменників різними мовами. Щоб поліпшити ситуацію з пропагандою української книжки за кордоном, не варто винаходити велосипед. Треба просто перейняти польський досвід — створити власний Інститут книги. І відразу будуть задіяні молоді перекладачі з української мови, які за останні роки з’явилися в інших країнах. Через брак попиту на український переклад вони перекваліфіковуються і йдуть працювати в інші сфери. У Європі дві найвпливовіші країни, які формують моду в літературі, — це Франція і Німеччина. Але Франція через консерватизм не сприймає Україну, вважаючи її державою, яка йде у фарватері американської політики. Франція не може вибачити США політичного й культурного домінування. Отже, Німеччина і Польща як головний український лобіст у Європі залишаються стартовими країнами, через які можна виходити на європейський ринок. На американський книжковий ринок особливо не варто розраховувати, оскільки він впускає лише три відсотки перекладеної літератури. Привабливий іспанськомовний книжковий  ринок, який за кількістю носіїв мови переважає англійськомовний. — У романі “Кохання в стилі бароко” чоловік і жінка, які в київському театрі імені Івана Франка дивляться однойменну виставу Ярослава Стельмаха, усвідомлюють, що кохання — це теж вистава у стилі бароко, де високі почуття й інстинкти створюють певну ілюзію. Що ви хотіли сказати цим твором? — Я хотів сказати, що часто чоловік і жінка люблять не одне одного, а свою ілюзію, яку кожен із них вигадав про партнера, бо на момент знайомства їм хотілося когось любити. І коли ця ілюзія розвіюється, настає велике розчарування. І тоді їх охоплюють інші почуття. — То яка сучасна філософська доктрина могла б означити стосунки між героями роману “Кохання в стилі бароко”? — Напевне, один із постулатів Лакана, що сон нагадує гру в шараду, в якій глядачам пропонується у німій сцені вгадати значення потрібного слова. Зрештою, сюжет роману “Кохання в стилі бароко” теж побудований на розгадуванні кросворду молодої вдови. І процес розгадування, і кохання чоловіка й жінки, і минуле, і сучасне в романі нагадують дивний сон. Зрештою, хіба наше життя не дивний сон, який зникає в момент пробудження?Розмовляла Ніна КОЗАЧУК 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment