ГОРОБИНА В ОСІННЬОМУ СОНЦІ

Рита ДОВГАНЬ,правозахисниця,м. КиївП’яте вересня. Передобід. Тільки ступила на хатній поріг, як:— Тобі дзвонили. Спочатку Валя, а потім — Оксаною назвалась…Промайнуло щось тривогою в серці. Але не смію!… Дзвоню Дворкам. Валина невістка Оксана:— Тьотю Рито, помер дядько Василь. Можете зараз приїхати до нас?Різкий біль крізь усю плоть. Ні слова, ні руху. Тільки серце божевільно калатає: вбили, вбили, вбили! Василя, Василька вбили. Поета, Совість, Мужність нашу!Якась люта твердість. Іду. Не смію розслаблюватися. Про Валю думаю, її відчуваю. Валя тільки зовні билинка. Духом — мужня.У Дворків — біля Василевого онука Ярослава. Валя прийшла пізно, зробивши в неможливих умовах з неможливого можливе, замовила і вже мала готову за якихось дві-три години цинкову труну.Питає Валя мене і Шуру — сестру свою, хто зміг би з нею поїхати. Ми з Шурою давно вже вирішили — їдемо. Ранок шостого. Дали телеграми М. Горбачову, в московське і київське КДБ з проханням дозволити сім’ї перевезти тіло Василя до Києва і тут поховати.У Борисполі з великим темпераментом трусять наші скромні торбини. В обід ми в Москві. З аеропорту “Внуково” на таксі чималий шлях у “Домодєдово”. Тут я залишаюсь із речами. Валя і Шура їдуть по Дмитрика, сина Василевого, у Хімки під Москвою, де він служить у війську. Надвечір Дмитро з нами. Квитків нам на Перм не дають на один, на другий найближчі рейси. А телеграму ж бачать! Нарешті якимось нічним рейсом відлітаємо. Там в аеропорту дізнаємося, що багажу (труни) вони не одержували (те саме ми почули і на зворотному шляху). Нічним поїздом Москва—Солікамськ долаємо шлях Перм—Чусова. Уранці сьомого ми у Чусовій. А тут (саме сьогодні) поламався єдиний автобус, що міг би нас довезти до Кучино, до табору, де Василь! Кидаємось у всі боки, ловимо нарешті таксі, й ось ми біля Василя.Їхали з Києва — там дощ лив, усе плакало. Сюди дісталися — пекло. Символічно. Глиняна пилюка. Сива трава. Висохла річка Чусова ліворуч від дороги. Праворуч білий (!) паркан з дротами вгорі й рожевий (!!) пошарпаний двоповерховий казенний дім. На тлі цих ідилічних кольорів на ґанку — два пропилені офіцери. У пилюці на дорозі стоїть пошарпана машина з величезним залізним ящиком. Ліворуч, біля дерев’яної хатини, на лавці кілька сірих дядьків. Придивляються.Один з офіцерів: — Вы откуда, по какому делу, к кому?Це без пауз, завчено, як штамп. Валя показує телеграму.— Начальника сегодня нет. Выходной. Что вы в выходной приезжаете?Валя йому: — Ви що, не розумієте, з якого ми приводу і що раніше не могли приїхати?Тут чи тому офіцеру хтось знак подав, чи за його власним психологічним розкладом далі дратувати на цьому етапі не треба було, але він раптом змінив хід думок.— Сейчас мы поищем начальство.І начальник табору Долматов умить з’явився. А при начальникові — товариш у цивільному з біцепсами, тугеньким черевом, квадратною фізіономією (потім Валя згадала з Василевих розповідей на єдиному за п’ять років побаченні, що саме він виховував (!) Василя).— Проходите.Повели нас на другий поверх, у мізерну кімнату.—  Ваши документы. Кто вы будете?— Сестра? А почему фамилия другая?— Потому что я замужем.— А свидетельство о рождении при себе есть?— Нет.Аналогічне запитання до мене.— Я друг Василя і Валі.— Друг… — багатозначно повторив начальник табору.Офіцери говорять, а очима весь час апелюють до того, з біцепсами. Він керує ними.До мене і до Шури начальник табору:— Вы выйдите, пожалуйста. Вы по делу не проходите (!?).Ми з Шурою, приголомшені, розгублені, виходимо. Інтелігентність, непідготовленість підвела! А було б не йти!Випроваджують нас на вулицю. Посідали ми з Шурою навпроти того рожевого “палацика” у запилюженій траві, чекаємо, вже певні: нарешті хоч Валя і син чують, як, від чого не стало Василя в ніч з третього на четверте вересня. А тепер, мабуть, Валя й син бачать Василька. Зараз якісь формальності вирішать, і ми теж побачимо нашого рідного Василька, побачимо за всіх, хто хотів би з ним попрощатися.Хвилини минули. У супроводі тих самих людей виходять Валя з Дмитром, як приречені. Нашвидку кажуть нам, що почули: ми вас чекали (!), чому ви раніше не приїхали, ми вчора поховали Стуса, бо морг не міг більше тримати (!) — у них умов немає (!); а помер він в кінці роботи на другій зміні — о першій ночі з 3 на 4 вересня від серцевого нападу.На Валине: “Як же ви посилали його, такого хворого, на роботу, та ще й на другу зміну?” — вони одповіли, що два тижні тому його оглядали медики і сказали, що здоровий, протипоказань до роботи немає. На Валине прохання дати медичний висновок про причину смерті — відповідь: не положено, за місцем проживання дадуть свідоцтво про смерть (тобто у Києві?!).Просила Валя, аби віддали особисті речі.— Не положено.На прохання її, на гнівні слова у того начальника-офіцера аж вирвалося (при кадебістові!) щось трохи розгублено-людяне за інтонацією:— Вы что не понимаете, что я не все могу, что хотел бы? …І ось той ящик на колесах, що стояв у пилюці серед дороги, везе нас на кладовище, де покоїться Василь. Нас четверо, і над нами, в будці, четверо якихось бурмил. Кладовище на околиці села Борисова (село, наступне за Кучиним у напрямку на Чусову). Серед бур’яну — хрести покійних поселян, а під лісочком — голий клапоть з кількома ледь помітними підвищеннями.Підводять до свіжого горбочка з дерев’яним, світлим ще кілком (поруч кілок № 7, під яким покоїться Юрко Литвин, що пішов із життя торік), на якому залізна бляшка з цифрою “9”. “Тут” — кажуть.Підкосилися наші ноги, і впали ми на Василеву могилу. А ті стоять над нами, розчепіривши ноги. І вперше я побачила Валю несамовитою.— Ідіть від нас геть! Залиште нас самих із Василем! Він уже не ваш!!!Пішли.Васильку, рідний, а ми лишилися з Тобою. Обіймали ту руду суху землю уральську, яка вкрила Тебе, — гладили Твоє чоло, цілували очі, в яких запеклося страждання, вкривали квітами Твоє змучене тіло. Квіти росли тут, поблизу, на лісовій галявині. А Твоїх васильків Валя привезла Тобі з України. Поблизу могили — сосни та берези. На відстані, у головах, в останньому сонці грілась горобина. Ми згадували Тебе, співали крізь сльози Тобі Твою улюблену “Ой на горі вогонь горить”, співали ще пісні, гомоніли з Тобою.Підійшов до нас якийсь молодий дядько. Просте людське співчуття вгадувалося в ньому. Сказав, що ходить до похованого тут брата. Спитав нас, хто ми покійному. Питаємо, хто він. Працює у “них” водієм за наймом. Одвозив труну з Василевим тілом на кладовище.Валя до нього: скажіть, як він виглядав?! — Обличчя гарне. Молодо виглядав. Сивий, але не дуже. — А коли ви його ховали? — Позавчора, п’ятого.То ось воно що! І тут збрехали негідники: і дня вони не чекали!!! Була вказівка — одразу до ями. Яка гидота! Навіть перед трагедією смерті нічого святого, лише одне: “не положено”!Ще бачили простих людей на кладовищі. Співчували нам. Однак на наше прохання час від часу підійти до могили, доглянути, квіточку поставити — відмовлялися швидко, з переляком: стежать. І як помітять, то лихо їм буде.Усе навколишнє моментами здавалось ірреальним. Живим, реальним був тільки Василько — теплий, лагідний, добрий. Взяла грудочку землі з могили друга свого. Ще раз поцілувала святу могилу. Прощавай, Васильку!Автобусний розклад невмолимий. Каменюками під ногами чужа дорога. Ось і автобус. Скоро ми в Чусовій. Цікавимось у лікарні, чи можна в її морзі зберігати кілька днів тіло покійного. Можна. Підтвердилася ще одна брехня купно з іншими, почутими від табірних хазаїв. Гнітючо, тяжко.Тіло Василькове лишилося там, у чужій землі. Нерухоме.Ми — рухаємось. Геть від своєї тюрми їде з нами Василько. Колеса глухо стукотять. Під цю сумну музику лихопомної дороги згадуються рясні смерті славних і безвинних у недалекому минулому. Думається, всупереч безнадійному сьогоденню, ще повернеться Василь на свою Україну, як повернувся побратим його Тарас. І поезія Василя Стуса, чиста й праведна, яким було і все його життя, ще прийде до свого народу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment