Вельмишановні просвітяни! Як це часто водиться, ми захоплюємося тим, що нам навіюють, даруйте, нав’язують, про що туркочуть на вухо. І не завжди докопуємося до серцевинної суті, а саме: справді, вагоме, непідробне — чисте золото правди — виявляє себе в тому, про що мало дзвонять та б’ють у литаври. Наочним потвердженням цієї думки є творчість Михайла Сіренка. Вельми цікавого, самобутнього, істинно вкраїнського поета. А чи багато ми чули в ефірі, читали в пресі про творчі здобутки цього автора? Беремося засвідчити, що М. Сіренко кохається в літературі, що він чутливий до найтонших порухів душі людської (а це привілей справжнього письменника), що слово в нього добірне, запашне, що поезія його жива, що в ній беруть гору мажорні мотиви, що печаль там висока, а не приземлена чи гнітюча, що людина в творах М. Сіренка завжди одухотворена, що підтверджує і ця добірка.Отож щиро стоїмо на тому, аби поетичний ужинок шанованого автора був надрукований у Вашій істинно народній газеті “Слово Просвіти”.Степан КОЛЕСНИК, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка
Михайло СІРЕНКОНА ПОКУТІХурделить хуга, в бовдурах гуде,Риплять старі віконниці од вітру.Різдвяний вечір в нашу хату йдеІ, несучи куті макітру,Співає пісеньку нехитру: — Іде кутя до покутя — Туп, туп! За чубчика бере дитя — щуп, щуп!То моя мати (осяйна, як день!)Із давньогрецьким іменем Федора,За чубчик взявши, ще малям ведеМене на покуть й жартома говорить: — Іде кутя до покутя — Туп, туп! За чубчика веде дитя — щуп, щуп! Я в білій льолі – хлопчик-янголяПід образами, де горить лампадка,Поважно так, всідаюсь, хоч маля,В кутку на п?куті…І досі в згадках: — Іде кутя до покутя — Туп, туп! Нехай росте в синка мого Чуб, чуб!На білий обрус клалося сінце,Кутя у мисці та узвар із грушок…Хоч і в літах я нині, а оцеВогнем лампадки спогади ворушить. До покутя іде кутя За чубчика веде дитя…Хурделить ніч різдвяна у вікні!Все те до скону буде незабутнє:Хурделить ніч, а батько на війні.А матінка веде мене в майбутнє: До покутя іде кутя За чубчика веде дитя. СЯЙВО З-ПІД БРОВИРіднесенька моя хато — Сирітко моя стара, Як же в тобі багато Світла було й добра.Спочинок ховала й втому, Мій захисток і приют. Тебе не продам нікому, Бо матір не продають.Отут у штанцях на шлейці Ще пуцьвірінком-хлопченям, Їй-бо, ще зовсім маленьким, Я в душу весь світ прийняв.Шевченко сюди приходив, Джек Лондон з далеких морів, Єсенін тут гріховодив І щирістю серце грів. О, як тут було багацько Щирості і добра!А все те — мій рідний батько Й Матір іще не стара. То потім вони постаріли, Відправивши мене в світ. Ще довго зеленими ставнями Ти, хато, нам слала привіт.Тепер вже ні ставень, ні відстаней. Вже й я постарів, і ти, Все меншим для мене світ стає, Не хочу від тебе йти.А кличуть Петрарка і Данте, Пушкін і Гоголь з Москви… Та де їм про теє знати, Які мені рідні Ви, Село моє й біла хато, Як сяйво очей з-під брови. ДІДИСю ніч до нас приходили діди:Всідались біло й тихо навкруг столу;Святої трохи випивши води,Торкались хліба грубого помолу.Кутею смакували та узвар Ложками дерев’яними сьорбали. Вони були подібними до хмар, За вусами та бородами дбали.В них сивина над чолами, як німб, А сині очі — крапелинки неба…Та був один безвусий серед них, Безвусий, безбородий, як не треба.Не треба між дідів. Та що робить, Як він поліг таким у сорок п’ятім? Пройшла війна… Ще й не такі дуби Були під корінь нею попідтяті.Діди ж із ним як з рівним гомонять. Ми іншим теж його не уявляєм…Тут не додать нічого й не віднять — Дідам шанобу уночі справляєм.Фантазія? Реальність? Не збагну. Та мати на ніч ще до ВодохрещіНа покуть ставить миску не одну, Ложки, чарки й лягає спать нарешті. І вірив я, що воєн та біди Не буде в світі більше вже ніколи… В цю ніч до нас приходили діди Посивіти хмаринами круг столу.У ДЕНЬ ВОДОХРЕСТЯДай спить очей твоїх щонайхмельніший трунок,Зреалізуй найчарівнішу з мрій,Зроби мені найкращий подарунок:В день Водохрестя юністю зігрій.Хай Янголи — небесні менестрелі —Співають славу найщедрішій з зим,Хай у дніпровській льодяній купеліЯ знову стану хлопчиком малим.О Матір Божа, в щедрості без краюНас омофором вкрий, немов колись…Моя Вкраїно — мій пресвітлий Раю,Ізнов любов’ю в серці оновись. ЩЕДРИКЩедрик-щедрів щедрівочка…Укр. пісняЛетить крізь роки ластівкою щедрик,На грудях неба — сонця оберіг,Та відступають молодість і щедрість,Й старезна скнарість суне на поріг.А я не хочу віддавать, не хочуСтарій гаргарі ні одного дня,Хоч сивина снігами сипле в очі,І я бреду крізь хугу без коня.Мій кінь залишивсь там десь за роками,Де щедрик-ведрик, Новий рік, Різдво.Як ми літали! Боже, як літалиАж попід хмари з тим конем удвох.Був Чорторий наш, Хортиця й пороги,В нас нуртувало щось таке, як в них.Ми навіть брали місяця за роги,Як в Гоголя Оксанин той жених. Воно й тепер би, та коня катма вже:Здороживсь огир, загубивсь в літах.І завірюха білим віхтем маже,І ранок мій уже потах, потах. Вже відступають молодість і щедрість,Й старезна скнарість суне на поріг.А все ж щебече ластівкою щедрик,Й на грудях в неба — сонця оберіг.ДО ЧАРКИЧарко моя невипита —Сповнена чарів трунком!Пригублю тебе, щоб випитатьВсе вогняним цілунком.Чарко моя — срібляночко —Райдужний обідочок,Дивні-предивні п’янощіВ сонця смаглявих дочок.Вітер карпатський росамиХлюпне вином на вінця —Синьо-гірськими грозамиОчі мені проміняться.Грона у гранях світяться,Стан — винограду лозинка,Ніби вночі з-під місяцяВ танці пливе грузинка.А чарівниця-ніченькаЗорями сяє рясно…Хай же живе довічно в насДружба, любов і братство.Чарко моя, чарчинонько —Ніжка струнка та рівна, —Щастя мого причинонько,Серця ясна царівно,Сонцем сяй не міліючи —Сповнена чарів-трунку…Пригублю тебе, хмеліючи,У вогнянім цілунку.БІЛЯ ТВОГО ДВОРУ…Я проходжу біля твого двору,Видивляюсь крізь вечірню сутінь…Все було неначе тільки вчора,Навіть не мінялося по суті.А роки, як буйногриві коніПронеслись… І коней тих аж надцять.Пил доріг упав мені на скроні,А чи сивина — не розібраться.Та любов ніколи не старіє,Не зникає… Вічно й непогасноЖаром в попелищі сірім тліє,Щоб спахнуть на цілий Всесвіт ясно.Люди, справді, сивіють, старіють,Умирають, як проб’є година.Лиш любов та найсвітлішу мріюЗалишає вічності людина.Ось тому цвітуть весною квіти,Сяють зорі, вранці сонце сходить,Крізь літа ростуть веселі діти,Наче жита буйні зелен-сходи.Треба тільки полюбити впору,А любов найвища суть із суті…Я проходжу біля твого двору,Видивляюсь крізь вечірню сутінь.СВЯТЕ ІМ’Я Ім’ям твоїм життя я освятив, Любове моя, світе мій, Маріє! Олесь ДоріченкоУ кожного своя веснаІ те святе ім’я — Марія,Весна, що й досі в синіх снах,Як мрія, котра не старіє.Сьогодні пригадав я зновСвою весну тепер далекуІ першу ту мою любовГарячу, як орлиний клекіт.Її ім’ям я освятивУсе найкраще в цьому світі.Як сонця золотий мотив,Воно в мені звучить і світить.Сонцепоклонником я став,Красу покликавши за Бога,З проміння райдуги сплітавІ ставив, як мости Ван Гога,Щоб ними йшла людська любовІ анікого не минала,Щоб солов’ями із дібровНа цілий Всесвіт пролунала.Щоб в кожного була веснаІ те святе ім’я Марія,Весна, що й досі мені в снах,Як Мрія, котра не старіє.ЖАЛЬ НЕПОМАЛУ…ГаліСестру я Вашу так любивдитинно, злотоцінно… Павло ТичинаЦей жаль з дитинства крізь життя несуЙ казатиму невпинно знову й знов:Зустрівши Галю — я збагнув Красу,Через її сестру — спізнав Любов.Її сестра для мене стала всім:Коханням першим світлим, як роса,П’янким озоном у дощі ряснім,Журавкою між хмар у небесах.З тих пір я нею дишу і живу,Встаю й лягаю з нею у думках.І все це справді, все це наяву.Проте журавка — піднебесний птах.Відтак з печаллю радість обнялась.Печаль хоч світла, але все ж — печаль.З птахів синичка в жмені прижилась.Жаль, не журавка, непомалу жаль.
