Ганна ЧУБАЧ “Притока”

СТРУМОКСтрумок, як хлопчик, До ріки біжить, Він любить дзвінко І щасливо жить. Він пам’ятає Власне джерело, Тому й дзюрчить: “Було! Було! Було!”Його вітають Птахи голосні, У нього плачуть Дощики рясні. Він ще не річка — Значить, ще нічий. По нім пливуть Кораблики із мрій.І ми себе У ньому впізнаєм,І віддаєм Природі навзаєм Добро і працю, І думки пророчі, Яскраво світим Навіть серед ночі. Але при цьомуПам’ятаєм ще —Струмок, як хлопчик,Лиш… коли тече.ПРИТОКАПритока — значить:Притекла,Води великоїПрибуло.І кожна хвиляНе забулаАні струмка,Ні джерела.Десна спішила До Дніпра Через луги, Через лимани, Через усі Густі тумани. Во ім’я правди І добра.І об’єднавшисьУ любові,Пливуть до моряКрізь віки.О, будь притокоюРіки,Моє джерельнеРідне Слово!На цій земліПід небом синімІ я — притокаУкраїни!ВОДАМинуле є У кожного своє. Воно вночі Заснути не дає. Така вже люта Пам’ять у людини, Що вічно мучить Совість безневинну.Людина — сіль І щастя на землі. Її тривоги — Світу не малі. Коли руйнує, А не творить світ, Вона, як піна На поверхні літ.А хвиля в хвилю Мудро переходить Та іншу хвилю Над собою зводить, Ввібравши пам’ять Неба і Землі, Вмістивши мрію В чайки на крилі.Щоб менше смутку, Горя та біди, Людина має вчитись У води.ГРЕБЛЯКоли водаКрізь греблю протікає,Сама себеЗдивовано питає:— Це хто змінивМою одвічну долю —Пливти велично,Тихо і поволі?Яка біда,Яке велике лихоНе дали вільноНа просторах дихать?Чи, може, людиНерозумні стали,Що сто загатНа ріках збудували?Комусь від цього, Мабуть, користь є, Що кожну мить Мене в бетони б’є. Під заставками Крутить, як у вирі, Та так, що важко У майбутнє вірить.А люди гатятьІ про те не знають:Найменші кривдиВоди не прощають.ПОРОГИІ не сьогодні, І не вчора Вони були, Неначе гори. На них летіли Золоті зірки, Між них пливли Веселі козаки.Круг них і небо В хвилях щохвилини Ставало чистим, Як сльоза вдовина. У лоні світу, Сотворенні Богом, Вони так гарно Звалися — пороги.Який щасливий Та доречний збіг: І кожна хата Має свій поріг. У кожній хаті У великім світі Ростуть і кріпнуть Всі селянські діти.І вітер віє,І вода шумить:— Не дай нам, Боже,Безпорого жить!ПІСОКПісок сипучий,Золотий,Коли під сонцемІ під вітром.А цей — намитий.Не такий:Із мулом чорним,Не прогрітий.Він сто віківНа дні лежав.Любив, як хвиляЛоскотала.І тіньЗеленого вужаНад нимЛіниво пропливала.Він бувВеликий санітар, Бо фільтрував І чистив воду. Байдужий ківш Його дістав, Байдужий дядько По нім ходить.Кладуть асфальт, Будують дім На непрогрітім, Не на тім…ПОТОППливе з-під лісу Мовчазна стіна, Пливуть дерева І копички сіна… Стоїть матуся, Тиха і сумна, І я не можу Відчинити сіни…“Потоп! Потоп!” —Волає дітвора,І, як галчата,На воротях висне.А хата нашаВже така стара,Що може зовсімПід дощем розкиснуть.Ридає матиІ кляне дощі,Яких рікаУ русло не вмістила.Така тривогаВ неї у душі,Що я словамиРозказать безсила. Мені цей спогад,Дуже давній,Навіяв роздумиПечальні.НАМИТІ ОСТРОВИНе про КанариЧи КурилиМої словаЗдіймають крила.А про намиті островиМій вірш простийЗаговорив.Новий буржуйКотедж будує.Слова про БогаМовить всує.Цигарку — в зуби,Хрест — на груди.І хто йогоЗа це осудить?Панує, тішиться —Живе.По течії Листком пливе.І крізьРожеві окуляриБезхмарно дивитьсяНа хмари.Із хмар — дощі,І повінь хлине, —Усе зруйнуєЗа хвилину…ПЕРЕПРАВАБула війна,Тяжка, кривава.Ще древній ЛютіжПам’ятає,Як в ніч холоднуПереправаСмертельним полум’ямПалала.В Дніпрі вода —Уся червонаВід злого відблискуІ крові.Війна… Війна…Із нелюбов’юЯ вимовляюОце слово!Старі дереваХилять вітиІ роси струшуютьНа трави.Якби не війниВ білім світі,Навіщо б рікамПереправи?Хіба для того,Щоб моглиСтрічатись миТа береги…ДНІПРОСТАНКолисьПороги затопили,ТеперСміття в ріку метуть.І вже повільніСрібні хвиліСлизькою зеленнюЦвітуть.Спинюсь на гребліДніпростану,Де сяють зорямиВогні.До чого думкоюПристану,Те будитьСпогади сумні.Зелена Хортиця —В тумані.Все Запоріжжя —У димах.І пил з обіцянок- ОбманівБлукає привидомВ полях.І ночі б видались нетемні,І не були б сумними дні,Якби ріка пливла          повз мене,А не спинялась у мені…ПОДІЛЯ забудуНевдачі і втому,А як сонцеНа обрій зійде,До ПодолуПо схилі крутомуЗнову стежкаМене приведе.Довго будуДивитись на воду —Милуватись,Як хвиля пливе.Поки сонцеНа обрії сходить,В моїм серціНадія живе.А по томуПіду не додому,По узвозахВ задумі пройдусьІ в Соборі,Одвічно святому,За майбутнєСвоє помолюсь.Кий, і Щек, і ХоривІ сестра їхня ЛибідьКрізь віки мою віруПоглиблять…ПРИЧАЛИНа причаліМи стрічалисьУ вечірнійПізній час.На причаліМи не знали,Що розлука —Поруч нас.Білі чайкиНе кричали,ХвиліСпокій берегли.Як же літаБуло мало!Ми йогоНе вберегли.На причалиТіні впали,І човни всіВідпливли.До причалівНе причалятьДні, які вжеВідбули.Не багато і не малоЯ хотіла б на віку:Щоби сонце цілувалоНас, щасливих, і ріку.ПАМ’ЯТЬ ВОДИЯ вже не йду туди,Не йду,Де ти мене Колись побачив.Там тільки вербиТихо плачуть,Мене згадавшиМолоду.Я не боюсь,Що не знайдуУ травах стежкуПопід гаєм.Боюсь, що яТуди прийду,Тебе побачуЙ не впізнаю.І ти не йди туди,Не йди:Там вітерІншої співає,І жовте листяКлен скидаєНа плинХолодної води.Благаю річку: “Не мілій! —Хай пам’ятає хоч вода.Той час, де ти          ще молодий,Де я така ще молода”.НЕ ВІДЛІТАЙТЕ, ЛЕЛЕКИ!Море од мене —Далеко,Роки мої —Вдалині.Не відлітайте,Лелеки,Сум не лишайтеМені!Там вас,За морем, — багато,Ви тутДля мене — одні.Хто ж вамТам буде співатиРідного краюПісні?ГордоРозправили крила,Мов не летять,А пливуть.Я ж васТак ніжно любила!Я ж васНе зможу забуть!Знову згуртованим         клиномЛинуть крізь вітер і час…Знайте, що тут, в Україні,Гнізда чекають на вас.НА ГЛИБИНІНа глибиніШукайте дна.Як не знайдете,Не жалійте.Бо таємницяЄ одна —Глибинам легкоОбміліти.До небаДерево росте.І кожна квіткаТа билина —До неба…Сонце золотеЩодняПритягує глибини.Усі мілиниПерейшла,Щоби теперСказати сміло,Що ніжнаЙ трепетна душаВ мені під сонцемНе зміліла.Коли завіється зимаІ всі дороги снігом всіє,Душі надійна глибинаСпасе життя від безнадії.ЛІДЗимові дні —Не всі сумні.Не всі думки —Осінні.Не їде вершникНа коні —Нема за нимІ тіні.Але мороз —То вже біда:Зупинить кожну хвилю.У кригуЗмерзнеться водаПід владоюБезсилля.І не збагнеЖорстокий світ,З якимВисоким болемСлова вмерзаютьВ синій лід,Не сказаніНіколи.Тож говорімо! ГоворімДо рідного народу.Нехай слова —     неначе грім,А не крижинки льоду.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment