МАЗЕПИНЦІ ЧИ МАЛОРОСИ?

Тарас ГАВРИЛЮКУ злагодженому хорі нинішніх російських українофобів виокремлюються певним індивідуальним тембром кілька голосів. Серед них і голос відомого ще з радянських часів історика за освітою й публіциста за фахом Юрія Каграманова. Своєрідність його тембру забезпечують не тільки багаторічний досвід політичної публіцистики, а й нинішні зв’язки з кремлівською командою В. Суркова — керівника ідеологічної служби президента РФ. У її складі Каграманов дбає про ідеологічне забезпечення політики Кремля і пропагує засади цієї політики в освічених верствах російського суспільства. Тому він постійний автор “товстих” літературно-художніх журналів на кшталт “Знамени”, “Дружбы народов” чи “Нового мира”. Темброва унікальність його голосу визначається тим, що він претендує на роль мудрого іроніка, сумніватися у зваженій поставі якого, як і в об’єктивності його суджень і оцінок, нема жодних підстав.Недавно “Дружба народов” (2009, № 2) надала чимало сторінок для його роздумів про ситуацію в Україні під кутом зору Року Мазепи. Стаття має підзаголовок “Україна в пошуках батьків-засновників”. І вже сама ця тематизація пахне фальшю. Адже Україна не губила своїх фундаторів. Її упродовж століть змушували забувати їх. Не викреслювали з пам’яті хіба що Богдана Хмельницького, і то не як одного з фундаторів української державності, а радше як будівничого українсько-російської дружби.До речі, з іменем Хмельницького пов’язана ще одна фальсифікація Каграманова. Він присвячує великий розділ негативному ставленню Т. Шевченка до Мазепи. І протиставляє тут останньому Хмельницького, якого, мовляв, Шевченко особливо любив і пестливо називав Богданочком. Справді, називав. Але це саме та напівправда, гірша за пряму брехню. Нагадаю ті рядки з “Розритої могили” й “Великого льоху”, де фігурує те пестливе звертання:Ой Богдане! Нерозумний сину! …Ой Богдане, Богданочку,Якби була знала,У колисці б задушила,Під серцем приспала.……………………….Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!До цієї фальші чіпляється чергова, яка стосується вже безпосередньо Шевченка. Він, мовляв, відзначався подвійною самоідентифікацією: був українцем і водночас почувався часткою “великого (такого, що включає три східнослов’янські нації) руського народу”. Докази? Шевченко добровільно (?) обрав для проживання російське середовище, на сімнадцятому році життя оселившись у Петербурзі (наче не селив там Шевченка-кріпака хазяїн-поміщик?) і до самої смерті звідти надовго не виїжджав.Повертаючись до пошуків українцями “батьків-засновників”, треба нагадати, що  попри наполегливе викорінювання-викорчовування, в пам’яті української спільноти імена фундаторів Української держави — від Володимира Великого і Ярослава Мудрого до М. Грушевського й Є. Петрушевича — все-таки збереглися. Та й мимоволі нагадували українцям про батьків-засновників, називаючи найкращу частину спільноти то мазепинцями, то петлюрівцями, то бандерівцями. І вже саме тривале використання наліпки “мазепинці” спростовує твердження Каграманова про те, ніби Мазепа як політична фігура давно і, здавалося, назавжди канув у Лету, а вернувся з неї тільки в останні роки. Це ще одна фальш московського публіциста, як і його намагання видати відновлення історичної пам’яті українців за безглузді пошуки, як він вважає, сумнівних фундаторів української державності. Серед останніх найбільше претензій висунуто Іванові Мазепі. І хіба це не свідчення того, що носії імперської свідомості й нині бачать в українському гетьмані постать, небезпечну для себе?Тут не місце обговорювати все те, що інкримінує Мазепі кремлівський ідеолог. Адже серед іншого є й така нісенітниця: деспотичний і надзвичайно жорстокий гетьман велів своїм ворогам рубати голови… частинами. Цьому жахливому Мазепі автор протиставляє також деспотичного, але шляхетного Петра. Його великодушність виявилась у ставленні до полонених під Полтавою шведських генералів. Так наче не було Батурина зі звірствами, схожі до яких нелегко віднайти в історії війн, не було каральних експедицій російських загонів у різні куточки Гетьманщини, не було розгрому Запорозької Січі…Та все-таки варте уваги, як Каграманов вибудовує свої звинувачення. Ось він наводить слова Пушкіна про Мазепу: “Что презирает он свободу, Что нет отчизны для него” — слова не просто несправедливі, а й наклепницькі. Й одразу коментує їх так: “У цих словах немає нічого, що можна кваліфікувати як наклеп”. А далі стверджує, що Мазепа не відстоював незалежність України, а лише захищав інтереси козацької старшини і власний інтерес, коли ставив за мету “створення на території України незалежного королівства”. Автор посилається навіть на Грушевського. Але чомусь не зауважує, що в цитованій ним праці український історик пише: “…старшина мала на оці визволення цілої України, політичні інтереси цілого народу”. А проектоване гетьманом “незалежне королівство” мало бути реалізацією державного суверенітету української спільноти, а не просто державою Мазепи й козацької верхівки. Тієї спільноти, про яку М. Гоголь у “Роздумі про Мазепу” (до речі, Каграманов посилається на авторитет Гоголя, навіть величає його єдиним порядним українським істориком, але про цей гоголівський текст, який прямо стосується порушеної теми, не згадує зовсім) писав як про народ, що “дихав свободою” і “хотів жити своїм життям”, адже мав “самобутню державу, що перебувала, — продовжував Гоголь, — тільки під патронатом Росії”, а йому “загрожувала втрата національності”.Щоб запобігти цій втраті, І. Мазепа 1708 року і склав присягу “за добро отчизни стати… в обороні законів та свобод повстати… не щадячи свого маєтку, здоров’я, життя й останньої краплі крові… доки не визволиться наша отчизна”. Порівняйте з пушкінськими “презирством до свободи” і “відсутністю батьківщини”, до яких апелює Каграманов. А те, що ще 1691 року, задовго до планування союзу з Карлом XII, а тому без жодних політичних мотивів Мазепа своїм універсалом заборонив старшині переобтяжувати селян повинностями, переводити козаків у посполиті, відбирати у них землю, — повинно ж мати певну вагу в очах історика?Мазепі інкримінують ще й “останній віроломний вчинок”, коли начебто він перед смертю видав Петрові І “запорожців та інших розбишак”. Очевидно, Каграманов має на оці капітуляцію шведів біля Переволочної. У пункті 5 угоди про неї, підписаної шведським воєначальником Левенгауптом, ішлося про видачу “мазепинців” Петрові. Але ж на характер тієї угоди гетьман, звісно, впливати не міг.Українські історики говорять про європейський вибір Мазепи з моменту його союзу з Карлом XII. Каграманов вважає європейський вибір гетьмана “вибором польським”. А щоб применшити його вагу і водночас продемонструвати традиційну російську нелюбов до Польщі, зауважує, що вона була околицею Європи, навіть її “заднім двором”. Тому вибір Петра, орієнтований на найпередовіші тодішні держави — Англію та Голландію, він вважає європейськішим. Понад те, незабаром “Європа, всупереч географії, — стверджує мудрий іронік, — стала переміщуватись на схід від України” (це, вочевидь, означає, що на захід від нас Європи вже не стало). І підсумовує, наче припечатує: “Власне Петро вивів Росію, а з нею й Україну на великий європейський шлях”. Ми добре знаємо, яким вузеньким залишається досі прорубане Петром (не для нас, звісно) вікно. Незгірше пам’ятаємо й те, що від Петра і до Горбачова контакти українців із Європою могли здійснюватися тільки через Росію.Та Каграманов не вгаває: він вважає, що боротьба за відокремлення України й утримання нею національного обличчя підживлювалася з Росії: “Росія, що стала на європейський шлях, з часом неминуче прийшла до ідеалів демократії і з нею пов’язаного національного самовизначення і не могла не поділитися ними з Україною”. Рівно ж здійснювана Петербурзькою (як пише чомусь автор) імперією асиміляція (тобто “опетербурження”?) українців була “наслідком європейських впливів”. Що тут коментувати?Чи визнає Каграманов українські впливи на Росію? Так, звісно, але бачить у них тільки передачу польських впливів. Наче нічого власне українського у “малоросійських” богословів, перекладачів, музикантів і акторів, що, за визнанням нашого автора, “стали частими гостями Москви” з ХVІІ ст.., за душею не було. Та й звідки йому взятися, якщо українська народність почала складатися тільки у першій половині ХVІ ст., коли на територію пізнішої України, до того пустинну після набігів татаро-монголів, вважає Каграманов, почало потрохи звідусіль збиратися населення. Отак просто й безапеляційно розв’язується проблема походження українців. Нам нагадують, що ця “нова українська народність” відразу, ще не сформувавшись як належить, воз(?)з’єдналася з Росією.А далі вже будівництво імперії (за автором — Петербурзької) стало “спільною справою росіян і українців”. Тож спроби націоналістів відпиратися від імперії як чужої безпідставні. Навіть якщо врахувати, піджартовує іронік, що столиця імперії була географічно далекою від України. І тут наводить незаперечний, неймовірної сили аргумент. Читач подумає, що мовитиметься про будівництво цієї столиці на козацьких кістках? Ні, про це — жодного слова. Аргумент Каграманова набагато переконливіший: “…росіяни не відпираються од Київської Русі на тій підставі, що її столиця була географічно далека від Ростово-Суздальської землі…” Що тут скажеш? Нагадуватимеш авторові про інтелектуальну порядність? Він і сам про неї знає. Ось його слова: “…від істориків насамперед вимагається інтелектуальна чесність, сумлінність”.Заради чого ж постійні порушення оцієї проголошуваної заповіді —  розмаїті напівправди і фальсифікати (тут не зазначено й десятої їхньої частини)? Автор не приховує, що все написане — заради майбутньої єдиної держави трьох східнослов’янських народів, звісно, під російським (а не петербурзьким) патронатом. Каграманов “не ризикує назвати остаточним… набуття Україною незалежності” і “не заперечив би можливості відновлення федеративних стосунків між трьома слов’янськими республіками колишнього СРСР”.Чи є в нього союзники в Україні? Чи є кому тут протистояти поміркованим націоналістам на кшталт Шевченка й Костомарова, “націоналістові не з останніх” Субтельному і “надмірним націоналістам”, які, як здається кремлівському ідеологові, сьогодні “задають тон у Києві”? Так, безперечно. Уже в перших абзацах статті він сподівається, що відзначення Полтавської битви відбудеться “не по-ющенківськи”. І підставою для цих сподівань є для нього позиція нинішніх “малоросів” — голови Полтавської облради, що репрезентує реґіоналів, і мера Полтави — представника БЮТ.І тут не можна не згадати ще одну недавню статтю Ю. Каграманова — “Українські справи”, видрукувану торік у журналі “Знамя” (2008, № 3). І не тільки тому, що й там наш автор торкається питань чесності історика: він упевнений, що в Україні порядних істориків нема й не було, за винятком хіба що по-імперськи мислячого Гоголя; щоправда, тут зауважено, що тверді імперські переконання геніального письменника не заважали йому залишатися українцем (знову подвійна самоідентифікація).І не тому тільки, що й там ідеться про “співімперськість” українців і про початок формування української народності в першій половині ХVІ ст. із переселенців з Галицько-Волинської землі (“западенців”). І про виявлену під час перечитування “Кобзаря” ту сенсаційну обставину, що Шевченко — “мислитель відверто слабкий”.Головне, що тут мовиться про ту політичну силу в Україні, з діяльністю якої Каграманов пов’язує реалізацію власних політичних чи й геополітичних сподівань. Такою силою для нього є БЮТ. Кремлівський публіцист зізнається, що спочатку не симпатизував помаранчевій лідерці блоку. Але після останніх парламентських виборів і знайомства з програмою “Український прорив” переконався, що Тимошенко — “талановитий, перспективний політик… козацької кісточки”. А якщо вона ще трохи відкоригує програму, то підтримка їй у російськомовних реґіонах забезпечена.Що ж заімпонувало нашому авторові у програмі БЮТ? До речі, в документі, за яким політологам ніяк не вдається визначити не тільки ідеологію цієї політичної сили, а й просто її лівизну чи правизну. Так-от, Каграманова привабив наголос на… духовному зростанні. Якщо цей акцент буде реалізовано, то це “майже неминуче змусить Україну повернутися обличчям до Росії”, до “спільної східнослов’янської спадщини”. Програма “піклується про відродження церковності. А відродження і поглиблення церковності неминуче зв’язує православну Україну з Росією”. Як злободенно звучать ці торішні думки після сумнозвісного візиту патріарха Кирила!Більш того, якби вдалося утворити спільно з Росією Common wealth, то спільним надбанням “були б релігія і культура” (звісно, візантійсько-російське православ’я, бо ж мовиться не про віру, а про церковність і російський маскульт, який і так домінує в Україні). Та це залежатиме не тільки від реалізації підтримуваного Каграмановим “Українського прориву”, а й від “твердості” “напівросійської” (це словечка нашого автора) України. Якщо ця “твердість” збережеться, то попри наміри та дії українськомовної України, російська її половина (!?) “природним чином” втягне країну в оте спільне з Росією надбання.Так буде усунуто помилку, допущену, як припускає Каграманов, “під час  визначення державного кордону Української республіки”, а водночас і безглузду, хоч і визначальну мовну відмінність. Наш автор дає зрозуміти, що у зіставленні з його “мовою світового звучання” українська у табелі про ранги посідає “незрівнянно скромніше місце”. Адже це мова селян, а села в 60-х роках XIX ст. “жили вчорашнім днем”, вірили, що відьми крадуть зірки з неба, а від русалок помічними є полин і часник (ось яким робом, виявляється, можна читати безсмертного Гоголя!). Словом, село “залишалося десь на задрипанках”. У цьому — приреченість української мови, яку кремлівський публіцист прирівнює до прованської. І нагадує, що всі намагання відродити прованську зазнали невдачі. Тож відмираюча українська мова не складатиме серйозної перешкоди ні для “Українського прориву”, ні для формування Common wealth…Отже, мудрий та іронічний навіть щодо великоросів Каграманов усі надії на “співімперськість” України в не дуже віддаленому майбутньому пов’язує і з “твердістю” російськомовних в Україні, і з “малоросійськими” політиками штибу полтавського мера. Їхніми зусиллями все стане на свої місця. А серед тих місць для Мазепи і мазепинців місця не буде.Та чи справді все це відбуватиметься, як здається Каграманову, незалежно від намірів та дій української України?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment