ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ СКРИНІ. Етюд

Василь БОНДАР,
член НСПУ, Кіровоград

Початок історії — в тумані. Скрині народжувалися до нас.
Малим я бачив і запам’ятав нашу домашню скриню. В етюді-спомині “Заким не гупне яблуко” я навіть визначив місце, де вона стояла: коло причільного вікна, поміж ліжком у глухому кутку хати й столом та довгою лавою із спинкою попід вікна, що виглядали на обійстя з розкішними кущами безу, високо підрізаними кронами слив і кількома яблунями, одна з яких, біля льоху, родила тверді червонобокі зимові яблука-циганки. Але той спомин лиш із глибокого, ще дошкільного мого дитинства. Згодом скриня з нашої хати зникла. Так наче перенесли її в другу хату, яку за відсутності бажаючих там оселитись і з настанням часів, коли кожен господар мав потребу й можливість зводити власну оселю, перетворили на комору: якого там тільки мотлоху не було! І тримали в скрині не одяг, а збіжжя, пашню… Та далі її слід у моїй пам’яті гасне. Звісно, що була та скриня стара й непотрібна після придбання дубової, хоча й побитої шашелем, але міцної й важезної одежної шафи, яку нам відпродали близькі родичі по першому маминому чоловікові, перебираючись жити у місто: купували халупу з городом з потаємною задумкою на цій площі позводити нові цегляні з високими стелями будинки для себе й усіх своїх дітей, що й успішно здійснили. Український селянин і так освоював міську цивілізацію. Хай і райцентр, але таки місто.
Отож, була скриня й пропала. Й забулась геть.
І ось коли якогось разу під час студентських літніх канікул я забрів у покинуту, з вийнятими вікнами хату баби Полі й побачив у кутку сіней покинуту скриню, — мене аж тіпнуло. Чи не наша? Не наша — ширша й вища: здалеку видно — не наша.
Чому мене взагалі схвилювала так скриня? Не тільки тому, що і в нас була така. Щось глибше, на підсвідомому рівні тут спрацювало. Як елемент багатостолітнього нашого буття, як предмет побуту, до якого складали віками найсвятковіші свої строї наші діди-прадіди, ім’я яких ми не дуже вміємо шанувати й пам’ятати, на жаль. Та й саме слово СКРИНЯ чулося мені пісенно, святково, велично.
Таку скриню побачив я у чужій, не потрібній уже нікому хаті. Бабу Полю, худеньку, високу, трохи зігнуту тяжкою селянською працею і роками, навесні забрала дочка до себе, на другий, перспективніший, ближчий до колгоспного господарства, навіть до райцентру, край села, в хату нову й простору. А цю покинули напризволяще: саме тоді, за брежнєвського благополуччя, почався процес руйнації виробленого віками селянського побуту, а конкретно на нашому кутку стали все більше й більше з’являтися хати-пустки, і ніхто до цього не мав діла, хіба такі лірики, як я, натякаючи в своїх першотворах про сум і біль від розваленого й забутого…
Я підійшов тоді до скрині, як до чогось рідного й загубленого, спробував підняти віко, й це в мене вийшло з першого разу: вона обізвалась до мене скреготливим голосом поіржавілих завісиків, дзенькотом клямки об металеву обшивку і порожнім своїм нутряним дихом. Я аж оглянувся на прочинені сінешні двері, начеб хтось там міг підглядати за моїми невиказаними вголос думками. А ті думки вже копошились у голові, обганяли одна одну — зрозуміло про що: забрати скриню додому! Тобто вкрасти? Хай і так. Адже вона тут не потрібна нікому. Вікна повиймали навіть — десь там пристосують їх у шіпчині чи в літній кухні. А все, що лишилось, — непотріб. Он за порогом, у хаті, чоботи якісь валяються — із дірочками на висоті п’яді з внутрішнього боку: хто це в їхньому роду був клишоногий?
Чоботи… Я згадав дядька Івана, бабиного Полиного сина. Cаме той момент, коли він вернувся з армії (в танкістах служив) і чистив свої хромові ваксою. Тут осьо, на обійсті, ставлячи по черзі то одну, то другу ногу на невисокий окореночок, на якому його мати Пелагея Прищепа, а для нас просто баба Поля, щодня під вечір цюкала сокирою хмиз, назбираний у березі та в лісосмузі. Він наваксовував щіткою ті армійські чоботи так запекло, що вони аж відбивали призахідне сонце, і не тільки носки та обчаси, а й халяви, які потім зсував по галіфе, обхопивши литку пальцями, збрижував, притримував для певності, а відтак хром трохи розпрямлявся, й виходило таке, як на гармошці. Мода тоді така була: чоботи гармошкою.
Ми захоплено стежили з-за тину за цим парубоцьким дивом. Бо він і справді парубкував законно й відкрито, сержант запасу. Збирався до клубу, на танці чи в кіно, а однак до дівчат, за якими він заскучав за три роки армійської служби і які заскучали за ним — струнким та буйночубим, хоча та одна-єдина, як згодом виявилось, жила майже по сусідству, але ж то треба було спершу роззирнутись по всіх, аби вернутись на свій куток. До чорнявої з печальними, але добрими очима Галі Палюри — темно-червоної ружі на веселому тлі хати-мазанки. Де вона зараз, та гарна пара, в кого я підсвідомо вчився краси парубочо-дівочих стосунків?
Чоботи валялись на купі глини й каміння, що колись називалось лежанкою, рамки з побитим шклом, якесь дрантя, попанахані шпалери… І скриня. Я обдивився її уважно і виявив ґанж: гниле дно. Фактично його немає — сама трухлятина. Через те й покинули. Але ж усе решта — добротне. Обковане віко, неушкоджений прискринок, ручки-вуха на бокових стінках, щоб можна було переносити скриню… Замінити дно — і скриня хоч куди!
Як стемніло, ми пішли з батьком по скриню. Тато мене одразу, як тільки я їм висловив своє бажання, попередили: нікому ні слова! Бо хоч воно й покинуте, і непотріб, а довідаються, передадуть бабі чи її рідні — не оберешся сраму… Непотріб доти, доки нікому не потрібне. Зрозумів? Атож.
Та операція мені й досі впам’ятку. Як ми навпомацки відчиняли сінешні двері бабиної хати, аби скриня влізла, й двері скрипіли-вищали в нічній тиші аж до Гарламового яру чи й до Шкурникового хутора. Як через кожних двадцять кроків зупинялись і наставляли вуха у густу, як кисіль, темінь ночі: чи ніхто не йде по вулиці. І таки надибали людську душу в малолюдному нашому закапелку: Петра Гарбарчука, чи не останнього з могікан рибалку нашого Погребищинського кутка, що завжди славився і човнярами, і мистецтвом плести ятері та всякі волочки-тканиці з капронової нитки і верші з лози, а що вже ловити рибу, то ніхто в окрузі не брався змагатись із дідом Тарасом Шохою, Андроном Майданіком чи Петром Гринюком… Вертався Гарбарчук із Замчиська з вудками, та й якби ж на світлу голову. А то вихилясом. І хоч ми поставили скриню не на дорозі, а обіч на стежці під тином, присівши самі під кущами, він однак не вписався. Більш того, він чомусь зупинився саме перед скринею і вирішив, що мусить подолати цей бар’єр за всяку ціну. Я тоді не витримав, підвівся, взяв рибалку за плечі й обвів обіч скрині. “А ти хто такий?” — обернувся він до мене. Я назвав прізвище голови сільради. “Хорошо, — погодився він. — Але скажи мені: хто оце хату за день прибрав звідси, а скриню покинув? Ти ж власть, ти повинен знати!” — “Так оце ж розбираюсь…” — сказав я перше, що прийшло на думку й попровадив його за плечі ще кроків кілька для розгону, аби більше не озирався, хоч він щось там ще бурчав на ходу: “Розберись, розберись…”
Ми занесли її під шопу, яка колись була хатою діда Івана й баби Марії Борухів, вікнами до Роськи й затиллям до дороги. Під цією ще хатою я малим фотографувався разом з батьками, сестрою й меншим братом — на тлі плечової картатої з натуральної вовни хустки, такої просторої, що в неї можна було загорнути всю нашу родину разом із тим заїжджим фотографом та його чудодійним струментом. Тоді я ще не знав, що дід поставить хату нову, яку мої батьки відкуплять у нього, коли в мене з братом уже підростатимуть крила, але ми ще встигнемо заробити як музики на весіллях трохи-небагато, а на телевізор вистачить — і це буде другий телевізор на нашому кутку (після секретаря парторганізації колгоспу), який щовечора збиратиме той куток до голубого екрана, а отже, й на обмін думками з приводу чи й без приводу.
Вранці тато оглянули скриню й ще дужче похитали головою. Але таки взялись і замінили дно новими добротними дошками-сороківками, яких повно в останні мої шкільні роки сушилось на горищі й які батько оберігали як зіницю ока й шкодували чомусь неймовірно, через що я не раз чув сварки їхні з мамою, але на скриню для сина не пожаліли.
Скриню ми поставили в хаті на почесному місці, й я складав у неї книжки, куповані тоді без міри у столиці, а оскільки щороку гуртожиток у студента мінявся, то привозив він ті книжки додому. І не куди-небудь, а в скриню. Так що під кінець моєї університетської науки віко в скрині ледве зачинялось.
Я всі роки пам’ятав, як мені дісталась ця скриня, й сумління трохи мучило: взяв без дозволу. Одного літа я наказав собі: піду до бабуні Полі й розкажу їй про все. Але коли вдома поділився наміром з мамою, вони сумно мовили: “Похоронили сей год, сину, бабу Полю”. Ту невисловлену вину я й досі ношу з собою.
Однак історія скрині на цьому не закінчується.
Згодом я став жити далеко від Погребищини й Гарламового яру і, навідуючись щороку (й не раз на рік) до батьків, забирав у міську квартиру найнеобхідніші, найдорожчі для мене книжки зі скрині, але їх там чомусь не зменшувалось — скриня виявилась невичерпною, як криниця водою. Тоді я над цим дивовижним фактом і не задумувався. А потім мої старенькі тато з мамою перебрели через Роську на той бік (сестра моя Галя їх покликала), прихопивши з собою уплав козу з козенятами, табун гусей, дубову, побиту шашелем шафу, зіпсований телевізор, навіть в’язочки нацюканих татом, аби не вчадіти від безділля зимовими короткими днями, дровець, перев’язаних тугенько алюмінієвим дротом. Ті в’язочки, як і тепло душі сестриної родини, зігрівали маму іще три зими, а тата десять.
Перемандрувала з ними тоді й скриня — опинилась у другому селі, у другій області. І досі живе. Аякже. Тільки я вам не скажу де і як, бо знайдеться якийсь такий, на кшталт автора цієї історії, що подумає: а, вона вже їм непотрібна, ця скриня… Вона ще довго нам буде потрібна. Тож хай вічною буде наша скриня, в якій чого тільки не зберігалось! Принаймні я точно знаю: національний одяг, пашня і книжки — а це найцінніші матеріальні надбання мого (та, думаю, й кожного) народу. Хоч це вже я вдаряюсь у філософію, забираючи хліб у науковців та літературних критиків.
Насамкінець для теліжинських моїх читачів (а саме там їх найбільше) скажу, що прізвище баби Полі я замінив з відомих причин, хоч вам, любі мої, й так зрозуміло, про кого мова. Царство їй небесне, бабуні Полі, що жила в моєму дитинстві у хаті під високим каштаном, рідкісним на ті часи деревом у селі, темно-коричневі плоди якого, розлущуючи їжакувату шкаралупу, викочувались аж на дорогу, й ми збирали їх залюбки, а одного разу, десь довідавшись, що французи чи мексиканці споживають каштани смаженими, навіть спробували запекти їх на шматку бляхи у Гарламовому яру, розвівши там багаття, однак з тієї затії нічого не вийшло — каштани здались нам не придатними до споживання, і ми тільки реготали з дурнуватих, не відомих нам французів чи мексиканців. Отако.

с. Теліжинці на Київщині

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment