Я вважаю себе українським письменником і завжди наголошую на цьому на Заході. Етнічно я росіянин, політично — українець. В Росії одна висока посадова особа назвала мене українським націоналістом, що пише російською мовою. Корчинський сміявся. В мене навіть є диплом “Найкращого москаля в українській літературі”
Андрій Курков
Іван ОЛІЙНИК
Напередодні Нового року в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулась зустріч Андрія Куркова, найвідомішого і тиражованого за кордоном українського письменника, зі студентами-перекладачами. Його твори видані у 65 країнах і перекладені 33 мовами. Проте всесвітньому визнанню передували довгі 18 років праці “в стіл”, байдужості вітчизняних книговидавців. Про публікації за межами тодішнього СРСР годі було й думати. Але, як відомо, зелені паростки проростають навіть крізь асфальт, тому справжній талант ціною надзусиль проривається через “залізну завісу”.
Киянин, син робітника заводу імені Антонова, Андрій Курков сам почав вибірково перекладати розділи власних творів англійською, писати англійськомовні синопсиси і переправляти їх на Захід через приятеля в Польщі, який, до речі, мав через це проблеми зі спецслужбами. Перед тим як отримати схвальні відгуки зі Швейцарії, Австрії та Швеції, було написано 40 таких листів й отримано багато відмов. Одне з поважних видавництв навіть відповіло, що “друкує лише якісний матеріал”. Зараз це викликає лише іронічну посмішку.
Українські книговидавці “Харків Прес” зацікавилися творчістю Куркова лише після його успіху за кордоном і купували права на видання одного з найвідоміших його творів “Пікнік на узбіччі” саме у тамтешніх видавців. Зараз книжки Куркова входять до навчальної програми багатьох європейських університетів, зокрема Сорбонни. Твори його публікують в “Guardian” і “Financial Times”. Письменник представляє Україну на міжнародній арені. Там чомусь більше довіряють нашим літераторам, ніж політикам — на прийомі в одному з європейських міністерств закордонних справ, як розповідає Курков, йому надали слово на втричі довший час, ніж, наприклад, Кінаху й Тарасюку.
Андрій Курков — автор багатьох сценаріїв до кінофільмів, хоч зізнавався, що до їхнього написання його змушувала лише тогочасна фінансова скрута й невизначеність на літературній ниві.
Перекладацький аспект займає чільне місце в творчому житті Куркова. Добре це чи погано, але основний його читач живе на Заході, тому співпраця з не менш талановитими, ніж сам автор, перекладачами конче потрібна. Переклад може і поліпшити оригінал, і вбити його, тому процес його створення Андрій Курков здебільшого контролює сам, оскільки володіє 12 мовами.
На жаль, не всі перекладачі охоче йдуть на контакт, тому іноді трапляються казуси. Одного разу справа навіть дійшла до суду. 82-річний перекладач, в минулому офіцер Джордж Бьорд мав власне бачення трактування твору. Він вирішив перебудувати роман хронологічно, повикидав цілі розділи, опустив багато, на його думку, зайвих деталей, позбувся еротичних сцен і дописав від себе 30 сторінок тексту. Коли ж дізнався, що переклад має бути однаковий усіма мовами і такі “вольності” неприпустимі, то відмовився не тільки щось переробляти, а й завершувати роботу, через суд домігшись, щоб його ім’я ніде не фігурувало, хоч спочатку вимагав повної заборони використання його перекладу. Переклад довелося завершувати дружині Куркова.
Переклад відбувається не з мови на мову, а з культури на культуру. Важливий культурно-історичний аспект, який потребує пояснення. Наприклад, перекладачка роману “Остання любов президента” з Японії п’ять днів пробула в Києві, щоб ознайомитися з його реаліями: відчути дух Андріївського узвозу, відвідати місцеві ресторани, на власні очі побачити справжнє вікно (зроблене на прохання Людмили Кучми), крізь яке літературний персонаж гаранта дивиться з президентської квартири на вул. Десятинній на узвіз, лежачи в холодній ванні й посьорбуючи віскі з льодом. Цей роман, до речі, став пророчим. У ньому йшлося про отруєння глави держави, а написаний він був до 2004 року. За словами Куркова, СБУ навіть викликала його “на коньячок” до ресторану “Космополіт” і запитувала, чи не міг хто-небудь використати його твір як сценарій злочину.
Іноді переклад може вбити твір. Вибором перекладачів здебільшого займаються видавці, й на жаль, не всі вони добросовісні. Наприклад, голландці вирішили заощадити і запросили студента, в якого, проте, була, на їхню думку, вагома перевага — його дівчина росіянка. Хлопець узяв на озброєння метод буквального перекладу і переклав усе дослівно, не враховуючи контексту. Критика “розбомбила” твір. Хіба в цьому винен оригінал?
Дуже важливе під час перекладу спілкування з автором. Але італійського, іспанського й португальського перекладачів Андрій Курков ніколи не бачив. Іноді перекладачі не вагаючись приймають сумнівні рішення. Згадаємо уривок з роману “Улюблена пісня космополіта”. Головний герой, дезертир, який перевоював по всьому світу, виснажений, знаходить бочку з вином, проте дістати щось хоча б схоже на посудину йому не вдається, тому він просто в долоні наливає живильну рідину і проголошує тост “За залежність!”, тобто за залежність від чогось нормального земного, а не від війни. Перекладач авторської думки не зрозумів і вирішив, що той помилився, тому в перекладі тост відтворено, хоч і патріотично, проте неправильно: “За незалежність!” Англійські перекладачі викинули з одного з романів сцену, в якій автомобіль збиває на дорозі лисицю, аргументуючи це тим, що жителі Туманного Альбіону дуже люблять цих рудих тваринок, і місцевий “Green Peace” обов’язково протестуватиме проти такого книжкового насилля.
Переклад — це тонке мистецтво і важка праця. Багато мовних аспектів (гумор, фразеологія), які є безпосередніми носіями ментальності народу, не піддаються прямому відтворенню іншою мовою, тому вимагають від перекладача максимально творчого підходу і навіть більшої обдарованості, ніж в автора вихідного тексту. Процес перекладу потребує концентрації. Андрій Курков зазначав, що коли був редактором видавництва “Дніпро”, розбирав переклади, і більш ніж 25 сторінок за раз, на його думку, осилити неможливо, — око “замилюється”. Автор високо оцінив переклади своїх творів українською мовою Леся Герасимчука, проте наголосив, що треба намагатися читати твори в оригіналі, бо національна література на кшталт Матіос або Прохаська, Хармса чи Платонова під час перекладу втрачає 80 % шарму.
Українські переклади Куркова й інших російськомовних авторів, навіть попри доступність мови оригіналу, необхідні, вони складають національний культурний доробок, відкривають талант українських перекладачів і показують красу мови. Андрій Курков зазначав, що, наприклад, Достоєвський у німецькому перекладі кращий за оригінал.
Можливо, в майбутньому Курков в українському перекладі також буде кращим за оригінал. Наша багата на традиції перекладацька школа здатна на це. Якби більше було української новітньої літератури, яка потребує перекладу, бо здатна саме зараз стати цікавою в усьому світі, не наслідує актуальний на Заході ще 50 років тому напрям “sex, drugs and rock’n’roll”. І тоді здійснилася б заповітна мрія завідувача кафедри німецького перекладу Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка Тараса Кияка побачити наукові роботи студентів-перекладачів на матеріалі творів і перекладів саме українських письменників, Андрія Куркова зокрема. Справді, дивно, що в Університеті Інсбрука більше цікавляться творчістю живого українського класика, ніж в університетах рідної країни.
