— Галино Зіновіївно, Ваша літературна доля склалася загалом щасливо: ранній — у 21 рік — поетичний дебют (збірка “Посіяний промінь”), прийом 22-річної авторки до Спілки письменників, добра журналістська робота, вихід книжок. Але починаючи з 1990 року, після виходу поетичного вибраного — “Бурштинової ватри”, — настала творча пауза, що затяглася на два десятиліття. Чим вона була викликана: розчаруваннями суспільними? естетичними? втомою? внутрішньою образою?
— Вибране — підсумок певного етапу творчості. Коли збереш під однією обкладинкою все, що сам вважаєш найкращим, а потім якось наче відсторонено прочитаєш, то починаєш розуміти: ця стежка обривається і потуга подорожі вичерпана, а в криниці натхнення відбивається надто знайоме обличчя. Можна це назвати й розчаруванням — естетичним, і втомою чи й внутрішньою образою — на що? на неповну зреалізованість, на слабкодухість, на боязнь глибини? Але ж зовсім поряд лежить дорога, якою пройшли і нині йдуть великі духом митці — ступити б на неї…
— Трохи дивно з датами, але 2009 року вийшла Ваша дев’ята поетична книжка “Здвиження”. Що було спонукою до повернення в активний літпроцес? ювійний роздум? якісь особисті чинники? щось інше?
— Набравши в груди повітря, мусиш його видихнути. Я надто довго набиралася вражень — і це рвалося назовні. Перша частина книжки написана раніше, але у ній ще не було вогню, любові — направду, лише відсторонений і насторожений погляд у бездонні глибини історії рідного народу і людського духу. Україна і Бог — такими були домінанти рукопису. А одного дня на моє підвіконня сів голуб і стукнув дзьобом у шибку. І написалися чотири слова: Ти змушуєш мене заговорити. Вони стали початком великого циклу віршів “Біловоддя”, який і виповнив книжку сяйвом любові, надії й віри.
“Здвиження” вийшло у світ в івано-франківському видавництві “Місто НВ” завдяки програмі книгодрукування, яку вже кілька років фінансує облдержадміністрація, — приклад, гідний наслідування в усіх областях України.
— Довгі роки Ви працюєте у журналі “Перевал” (з часу заснування 1991-го). Які надруковані у ньому за цей період твори, на Вашу думку, мали б стати явищем сучасної української літератури?
— Назву повість Богдана Бойка “По голови… по голови…” про ватажка загону опришків Івана Бойчука. Опублікована у ч.1 за 1997 рік. Для самого Богдана (до речі, він упродовж чотирьох років був головним редактором нашого Всеукраїнського літературно-художнього і громадсько-політичного журналу “Перевал”, який виходить в Івано-Франківську) ця повість була знаковою, адже він теж пройшов крізь великі розчарування і спромігся на нову якість. Хотів і міг написати ще багато. Мучився, страждав від того, що книжки виходили покаліченими. Не судилося розчистити джерело. Минає десятий рік від смерті цього самобутнього письменника.
Справжньою подією стала для нас і читачів публікація фраґментів роману Миколи Рябого “Рід відходить і рід приходить” (вже вийшов книжкою з назвою “Калина над Прірвою”), романів Романа Піхманця “У своїм царстві” — про Василя Стефаника (отримав премію В. Стефаника) та Романа Черковського “Фрондео”, уривок з роману Сергія Верхратського “Тіні руїн Острозького замку”, повість Романа Горака про Ольгу Дучимінську, а 1999-го — її не друковані раніше листи до Федора Погребенника. На сторінках часопису вперше побачило світ багато творів Шевченківських лауреатів Тараса Мельничука, Степана Пушика (зокрема уривки з його багатотомної унікальної “Бусової книги”), переклади “Пісні про нібелюнгів” і праці німецького історика літератури Ернста Роберта Курціуса “Європейська література і латинське середньовіччя”, які здійснив покійний уже Анатолій Онишко, відомий усім як перекладач книжки Ніцше “Так казав Заратустра”.
Друкували нові твори Степана Процюка, великі уривки з трилогії Михайла Андрусяка, яка втретє висунута на здобуття Шевченківської премії, роман Антона Морговського “Инший”, оповідання Юрія Рогового, Григорія Білоуса…
Сильні критичний розділ і поетична рубрика часопису. Тішуся, що твори надсилають нам нині письменники з усієї України. Принагідно хочу привітати всіх наших авторів і читачів з Новоріччям та Різдвом Христовим.
— Серед прикарпатських поетес, Ваших сучасниць, найяскравішими залишаються, поряд з Вами, Неоніла Стефурак і Ольга Слоньовська. Порівнюючи Ваші поезії, я відзначив би їхню деяку відстороненість, холодність, тоді як Слоньовська пристрасніша, а Стефурак жіночніша. Чи погоджуєтеся Ви з такою оцінкою, і чи ця літературна холодність не є причиною Вашої поетичної герметичності?
— Радше це тільки умовно можна назвати холодністю чи герметичністю. Згадалися слова Ніцше: ти ніс свій попіл на гору, а тепер понесеш свій вогонь у долини? Багато попелу просіялося з моїх ілюзій про справжнє жіноче щастя, про переважання краси і духу над матеріальними аспектами. Відходили в позасвіти ті, з ким було мені затишно у холодному й байдужому світі. Інші не розуміли мене. Ще інші зраджували дорогі колись ідеали та мрії. І все ж доля не обділила мене осіннім коханням. Це і є той вогонь, який несу в долину і серцем прикриваю від недобрих вітрів. Ми вирушили в пошуках Едему,// немов супроти течії пструги.// Ми втомлені. Приречені, напевно. // Камінне ложе — не для ніжних втіх. // Та я щоразу оглядаюсь ревно — // чи ти пливеш, чи ти за мною встиг…
Те, що вам, Євгене, видається холодністю, я назвала б інакше: заглибленістю у не відоме досі і якоюсь наче отерплістю від нових знань. Останнім часом багато читаю того, що не вдалося раніше. Стрункої системи нема. Образно кажучи, хапаюся за все з цікавістю неофіта. Поезію читаю не по-школярськи, а навмання відкриваю сторінку — і враз… холодок у душі, мурашки по шкірі… Майже за Міланом Кундерою: “Лиш справжній поет знає, як тоскно у дзеркальному домі поезії… Варто поетам необачно переступити межу дзеркального дому, вони гинуть, бо не вміють стріляти, а якщо й вистрелять, влучать лише у власну голову”. Ліпше й не скажеш.
Раніше я була байдужою до модерної поезії, до формальних пошуків. Нині й це мене зацікавило. І психологія творчості. Шкодую дуже, що свого часу багато не встигла прочитати, обдумати, проекспериментувати — а як без цього збагнеш, на що спроможна?
Щодо герметичності не сперечатимуся, але для мене вона асоціюється не так із закритістю, як зі стильовою впізнаваністю, індивідуалізованістю — ви назвали нас трьох, навряд чи можна сплутати наші образні системи, тональності, налаштованості. І це чудово.
Нині молоді письменники набагато розкутіші й навіть ризикованіші в пошуках стилю, тематиці. Хай їм щастить знаходити! Але хочу вірити: мої пошуки теж не скінчилися — цвітуть і родять же старі яблуні…
— Ви довгі роки займалися і займаєтеся редагуванням чужих творів. Були серед них такі, які Ви із задоволенням відкривали для себе і для читачів?
— Я вже називала цілу низку публікацій. Намагаюся редагувати дуже делікатно, без руйнації. Якщо бачу, що це поліпшує текст — правлю, найчастіше ж підказую авторові, над чим, на мою думку, варто ще подумати. Завжди пам’ятаю, як це робили редактори моїх книжок — незабутній Володимир Підпалий, редагуючи “Дві зернини” (вид-во тоді ще “Радянський письменник”, 1972), а також напрочуд тонкий, доброзичливий редактор Василь Герасим’юк (ідеться про “Монолог”: “Молодь”, 1986).
Мені щастило на редакторів, і я намагаюся бути таким самим. Хоч, правду кажучи, цей важливий інститут літературного життя геть занепадає, абсолютній більшості книжок бракує професійного редактора, тому часто трапляються недоречності, самоповтори, мовні огріхи, багато коректорських помилок. На жаль, ніхто вже й уваги на таке не звертає.
— Чи є в українській літературі автори, за якими слідкуєте і чиїми творчими успіхами чи невдачами внутрішньо переймаєтеся?
— Чи ж може бути інакше? Назву лише кілька прізвищ, за алфавітом: Василь Герасим’юк, Павло Гірник, Василь Голобородько, Любов Голота, Володимир Даниленко, Богдан Жолдак, Ліна Костенко, Дмитро Кремінь, Олег Лишега, Марія Матіос, Дмитро Павличко, Ярослав Павуляк, Галина Пагутяк, Степан Процюк, Олег Соловей, Петро Сорока, Леонід Талалай, Галина Тарасюк… Могла б продовжувати перелік…
Побутує думка, що література втратила свої позиції у духовному житті нації. Це тісно асоціюється з тим, що донедавна в Україні на душу населення припадала менше ніж одна книжка, мовляв, якби література була важливою для держави справою, то ситуація поліпшувалася б. І все ж ведемо мову не про гроші, а про духовну потугу. Хочу вірити, що найнижчу позначку пройдено.
Письменники різних поколінь (за одвічною звичкою творити не завдяки обставинам, а всупереч їм) нині плідно працюють, виходить велика кількість книжок (здебільшого завдяки спонсорам). Читачів теж не бракує, як і в усі часи. У сукупності творчість талановитих українських письменників являє собою універсум, невичерпний потенціал. Нам не пасують самобичування на кшталт марґінальності, відсталості від світового рівня тощо. Ми самодостатня література — почалося це не з нас і, слава Богу, на нас не обірветься. І хоч, за Ліною Костенко, і надалі не буде епохи для поетів, та поетів для епох Україна народжуватиме завжди! Сказала, може, занадто патетично, зате щиро.
Повернуся до вашого запитання. Чи переймаюся? Була молодшою — то й категоричнішою. Невдачами інших авторів справді переймалася, болісно сприймала фальш і прислужництво деяких книжок, а до успіхів ставилася навіть трохи ревниво. З часом відчуття гармонізувалися, викристалізувалося відчуття цільності й доцільності процесу, іронічний погляд став замисленим. Мабуть, дехто з нинішніх двадцятирічних, котрі вважають, що істинна література починається з їхніх текстів, колись теж дійдуть до цієї віхи і з сумом перечитають власні книжки.
— Чи пам’ятаєте свій перший написаний або надрукований вірш? Могли б Ви його сьогодні прочитати?
— Перший — ні, але один з перших можу. Є там такі слова: Мовчать сади мовчанням солов’я // над яблуком великим і прозорим. // А ранками ліловими угору// росте увосени душа моя. // А восени, як літа пізня тінь, // а восени, як провесняний промінь // мільйон дрібних листочків невідомих// лягає в ґрунт прийдешніх поколінь. // Отак і з деревця життя мойого // колись живі листочки обмете…
Цей вірш любив Степан Пушик, на літературних вечорах (колись їх проводили часто, вони збирали великі аудиторії, не те що нинішні тусовки) просив мене його читати. Вірш, самі бачите, дуже простий, прозорий.
А ось — заспів нової книжки: Я розумію: вже моя ріка // до гирла добігає, до впадіння. // Ніхто — і навіть Господа рука –// не спинить плин. По глині чи камінні // сльоза доплине до кінця рядка – // і упаде, як падає твердиня…
Між цими візіями вмістилося ціле творче життя і великий відтинок фізичного. Дзвінкий голос молодої поезії змінився приглушено-притамованими інтонаціями розмислів, а все ж як близько одна від одної ці маленькі вершини — здається, одним кроком переступиш “цю розколину межи нами, що зоветься не смертю — життям”…
— Перманентно у нас говорять про брак літературної критики. Як Ви оцінюєте її стан? І чи достатньою мірою Ваші книжки потрапляли під розгляд цієї критики? Вже не кажу про ті оцінки, які давали Вашим творам…
— Вам як критикові видніше. Моя відповідь може здатися неглибокою, але вважаю: маємо цілий ряд талановитих критиків і літературознавців. Якщо йдеться про аналіз нових видань, то справді брак, тобто занадто мало оперативних відгуків у газетній періодиці, хоч, скажімо, портал “Буквоїд” оновлюється щодня. “ЛітАкцент”, “Інша література” — це теж дуже важливе джерело інформації; не лише серед письменників, а й серед звичайних користувачів Інтернету вони знаходять дедалі більше зацікавлених читачів.
Не заперечуйте, якщо скажу: дуже плідно працює у царині поточної літературної критики Євген Баран, крім того, він створив своєрідну школу молодих Зоїлів. Тезу про брак поточної літературної критики частково спростовує активна праця Олени Логвиненко, Олега Солов’я, Любові Процюк, Анни Харченко-Ільків. Естетичну насолоду приносять літературознавчі розвідки метрів — Миколи Ільницького, Миколи Жулинського, Тараса Салиги. Я й досі під впливом неординарної книжки Ольги Слоньовської “Слід невловимого Протея”, але симптоматично, що ця натхненна праця не була відзначена Шевченківською премією. Майже бестселером стала і книжка Володимира Даниленка “Лісоруб у пустелі” (з підзаголовком “Письменник і літературний процес”), хоч із певним застереженням сприймаю його висновок: “В Україні нема критики, здатної почути новий голос письменника, ні такого, як у Франції, суспільства, яке любить читати, що про нього пишуть, і уважно відстежує новинки літератури”…
Що стосується моїх поетичних книжок, то їх не обійшли увагою критики, за винятком вибраного — але ж то був 1990 рік, у хаосі того часу багато загубилося.
Нова книжка вже має кілька відгуків, я вдячна їхнім авторам за добре слово.
— Чи мали Ви літературних учителів? Якщо так, то що відчуваєте до них: вдячність? байдужість? ностальгійний сум?
— Учителями у роки мого початківства були світлої пам’яті Микола Карпенко й Абрам Кацнельсон, порядні люди, чесні письменники, доброзичливці. Згадую про них із великою вдячністю. Мої ж учителі у літературі — улюблені письменники — не лише поети, а й прозаїки, особливо ж перекладачі. А ще вчуся у словників. Наша рідна мова стає дедалі чужішою — перевантаженою іншомовними науковими термінами, новітніми канцеляризмами, словесними покручами політиків, сленгом і сміттям, яке буквально просипається із книжок деяких письмаків.
Я вже давно відмовилася від телевізора, цього рупора мовного безкультур’я, сурогатних почуттів і низькопробної попси. Вільний час присвячую не похабним політичним спектаклям і мильним серіалам, а словникам і художнім книжкам. Улюблені три фоліанти серії “Майстри поетичного перекладу” — Мисик, Лукаш, Кочур — сонячний світ мого творчого усамітнення.
До речі, недавно надіслав свої поезії Костянтин Мордатенко з Білої Церкви — дивовижні призабуті питомі слова органічно лягають у тканину його книжок, виповнюючи живим народним духом, красою, гідністю.
У цьому ряду хочу назвати ще світлої пам’яті мовних чарівників Миколу Мірошниченка, Володимира Затуливітра, Валерія Іллю, Ігоря Римарука… У літературі визнаю єдиний культ — духовної й мовної краси.
— Знаючи добре літературний процес Прикарпаття, на кого Ви радили б читачам звернути увагу? Чому?
— На творчість письменників Ольги Бабій, Василя Добрянського, Василя Ганущака, Василя Рябого, Богдана Томенчука, Ярослава Ясінського. Чому? Кожен із них має власний голос, національний стрижень і… рукописи нових книжок, які засвідчують їхню талановитість. Із представників молодшого покоління назву Ольгу Деркачову, Марію Ткачівську, Василя Карп’яка, Надію Павлик…
— Маючи за плечима великий літературний (поетичний) досвід, що хотіли б сказати молодим неофітам, які роблять перші кроки в літературі? І чи хотіли б із ними говорити?
— Так, хочу і люблю говорити з молодими. Прихильно прислухаюсь до їхніх інтонацій, до голосів нового життя. Кажу їм: творіть без страху, адже Божественне у ваших душах. Не бійтеся помилитися і не соромтеся виправити помилку. Не витворюйте ні літературних, ні інших ідолів. Усвідомлюйте велич рідного народу і плекайте свою національну гідність. …усе в нас буде, // як тільки совість не засне…
Спілкувався Євген БАРАН,
м. Івано-Франківськ
