ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НЕСУМІСНЕ З «ФЮРЕРСТВОМ»

Голова Української республіканської партії “Собор”, народний депутат України Анатолій МАТВІЄНКО вважає, що підтримка Ющенка — це підтримка філософії, платформи, на якій мають сьогодні об’єднатися націонал-демократи, утворити потужну партію і захищати європейську демократичну перспективу України.

— Анатолію Сергійовичу, чому після помаранчевої революції українське суспільство втратило запал реформ, довіру до політиків і позитивний імідж у світі?
— Думаю, що ми мали ілюзії. Слабкість — наслідок способу жити ілюзіями. Ми боролися з кучмізмом і мали розуміти, що це була боротьба не з Кучмою, а з системою. Заміна Кучми — це ще не заміна того способу життя. Щоб змінити систему, потрібні були надзусилля. А ми ніби прищепили на дерево кучмізму Ющенка, і він нічого не змінив, “прийнявся”.
— Тоді виникла ілюзія, що в нас утворилося громадянське суспільство.
— А насправді це був тільки його паросток. Адже громадянське суспільство — те, яке контролює владу. Та ми цей паросток затоптали, і слабкість Ющенка виявилася в тому, що він не розбудував таке громадянське суспільство. Водночас суспільство його не контролювало. І дерево кучмізму продовжує розквітати: згідно з індексом сприйняття корупції, ми на 146 місці у світі; повна зневіра людей…
Ющенко також повірив в ілюзію, що сотні тисяч прийшли на Майдан тільки для того, щоб його підтримати. І ось із цією вірою прожив п’ять років, вважав, що його люблять. Так, люди в нього повірили, але прийти до влади значно легше, ніж нею ефективно розпорядитися. Це перша методологічна помилка.
Друга помилка — кадрова. З розумними людьми дуже важко, але без них — неможливо. Ющенко вважав, що всі, хто має власну позицію, — це його опоненти. І всіх тих, хто має власну точку зору, порозганяв. Натомість зібрав людей, які здатні тільки трансформувати його ідеї й пояснювати, як це було в радянський час, що тільки ці ідеї є правильними і вічними.
Третє: Ющенко, на жаль, виявився людиною, яка власний комфорт і спокій ставить вище за суть президентської роботи. А це не комфортне місце, це тяжкий хрест, і не треба ображатися, що до тебе всі ставляться з такою претензією.
З точки зору освіченості й патріотичності Ющенко на голову вищий за всіх нинішніх кандидатів у президенти. Але те, що він помилявся, формуючи свою команду, точніше, її розганяючи, що мав хибне уявлення, навіщо прийшов до влади, — все це вилилося практично в безвладдя. За суттю Ющенко демократ. Але настільки, що вважає, нібито все  розв’язується об’єктивно й самостійно. І навіть на ті речі, на які він мав би впливати, не впливав.
Усе це призвело до нинішнього розчарування. І про це треба говорити відверто, бо не усвідомивши помилки, не можемо йти в майбутнє. Якби Ющенко публічно визнав помилки і не робив нових — інша річ. Але адекватних висновків немає.
— Попри це все, Українська республіканська партія “Собор” після тривалих дискусій, вагань все-таки вирішила підтримати на виборах Віктора Ющенка.
— Ми не раз декларували, що Ющенко, на відміну від усіх попередніх президентів, був найбільш проукраїнський, принаймні у помислах. На превеликий жаль, гасло, проти якого Українська республіканська партія “Собор” заперечувала ще з 2002 року, а потім воно стало гаслом його виборчої кампанії — “Не словом, а ділом” — було помилковим. Бо якщо ми християни, то не можемо заперечити Слово: першим було Слово, і це Слово було Бог. Але вийшло навпаки. Замість “Не словом а ділом” вийшло “Не ділом, а словом”. Справді, Президент говорив багато правильних слів, але не було належних дій. А якщо немає реалізації, то компрометується ідея.
Але проукраїнськість Ющенка полягала в тому, що він говорив, може, й непопулярні речі, але правильні, нехай навіть їх і не підтримувала більшість. І проукраїнський політик у моїй уяві — це той, який здатний декларувати непопулярні, але правильні речі. І той, хто вміє збирати навколо себе критичну масу людей, здатних втілювати ці ідеї, попри спротив більшості. Ющенко правильно говорить про українську історію; про те, що нам треба повернутися в Європу; про мову; про великий наш гріх — забуття убієнних за Україну. Ющенко говорить про УПА, та не говорить про Холодноярську республіку.
Тобто ми справді повинні мати цінність, яка ідентифікує нашу націю і робить її частиною великої світової спільноти. І те, що Президент це говорить і навіть намагається  реалізувати, хоч і не досить вдало, надає мені підстави стверджувати, що він найбільш проукраїнський. Тому ми, критично ставлячись до Ющенка, кажемо: важливо, щоб на виборах 2010 року суспільство підтримало його ідею. Чому? Бо коли багато людей підтримає цю ідею, по-перше, навколо формуватиметься єдність національно-демократичних сил, по-друге, менш свідомі українці зрозуміють, що ця ідея має дуже серйозну підтримку.
А ще ми повинні розуміти, що зараз Україна на дуже небезпечному рубежі. Демократи розпорошені, а проблем з утвердженням України як європейської держави не поменшало, навіть стало більше. Кучма боявся робити щось антиукраїнське (хоч, може, інколи й хотів), бо розумів: національна демократія йому “відірве голову”, образно кажучи, і Майдан це довів. Для того, щоб наступний президент не мав права на будь-які антиукраїнські дії, на повернення назад, націонал-демократія має бути згуртована.
Тому кроком підтримки Ющенка ми швидше говоримо про підтримку філософії, про підтримку платформи, на якій мають нині об’єднатися націонал-демократи, утворити могутню партію і захищати європейську демократичну перспективу України.
— Як же зміцнити, а передусім об’єднати постійно роз’єднані націонал-демократичні сили?
— По-перше, лідери цих сил мають усвідомити просту річ: націонал-демократи в умовах колонії, імперської держави, воюючи за незалежність своєї країни, безперечно, повинні були мати певну філософію дій. І тут усі провідники національної демократії, або націоналізму, скажімо, Д. Донцов, В. Липинський правдиві. Але коли маємо власну державу, то повинна трансформуватися і філософія національної демократії й націоналізму. Вона не може бути подібна до філософії, яку сьогодні демонструє Тягнибок. Він практично йде з філософією Донцова і шукає ворогів усередині самої нації. Ми як титульна нація маємо асимілювати всі інші етноси і зробити їх громадянами України. Бо Липинський був поляк, але він усвідомлено боровся за державність України. Не по крові сьогодні маємо міряти. Тому шукати серед москалів і жидів ворогів і боротися з ними для утвердження України — це вчорашня філософія. Сьогодні філософія національної демократії й націоналізму має бути іншою, модерною.
Якщо в нас 78 відсотків етнічних українців, то стосовно яких “жидів і москалів” може бути пріоритетна ідеологія політики націоналізму? Про кого ми говоримо? Очевидно,  маємо говорити про згуртування хоча б цих 78 відсотків етнічних українців. Багато з них забули українську мову. Хто для мене ворог? Ми маємо народжувати спільні цінності, й у цьому  політика націоналізму. На цих спільних цінностях потрібно гуртувати Україну, а не розривати її на частини. Сьогодні розірваність українського люду — найбільша проблема, яка пояснює злидні, корупцію і всі інші біди.
— У зв’язку з цим хочу Вас запитати про розбудову, зміцнення партій, яке йде дуже повільно, хоч пов’язане зі зміцненням національно-демократичних сил. У чому проблема — у пасивності суспільства, в загальній компрометації політичної діяльності через політичну корупцію?
— Думаю, це певний рівень мутації політичної культури. Наша політична культура передбачає з’яву фюрера, вселенську любов до нього і чергову ілюзію, що цей фюрер знає, куди він має вести державу.
Ми “закохуємося” і вважаємо, що це стабільність. Є партія,  прихильність до вождя, незмінність його в цій партії, мовляв, — велике досягнення. Це абсурд! Партія — лише виразник ідей, інструмент того, як “заряджати” свідомість мільйонів, що ця ідея правильна. І цей інструмент — спосіб приходу до влади представників цієї партії. Знову ж таки, влада — не мета, а інструмент. Мета — реалізація ідеології, ідеї. Якщо ідея сьогодні потребує злиття партій, то слід жертвувати інструментом дрібним заради більшого. А в нашій суспільній свідомості усталено, що це вже відступництво, непослідовність. Ніби партія тоді відступає від своєї політики. Невідомо тільки, заради чого ця політика. Заради самої партії? Мене як члена суспільства історія будь-якої партії цікавить найменше. І ця хвороба — мутація політичної культури, “фюрерство” — заважає об’єднуватися.
Ні лідера партії, ні її назву не можна ставити в основу об’єднавчих процесів. Ми маємо показати, що є критична маса якоїсь команди, людей, що втомилися від “фюрерів” і демонструють здатність командної гри. Але не всі цього хочуть, бо знають, що вони тоді не матимуть лідерства. І думають не про Україну, а про себе.
— Об’єднуватися треба довкола ідей.
— І потрібно сформулювати ці основні ідеї. Передусім  це ідея партії, яка об’єднає народ і народить українців. Це стратегічне завдання. Друга ідея — це те, що нам набридло жити не за правилами. Тому ми наполягаємо, що нове об’єднання слід будувати на ідеї повернення суспільства до життя за правилами. Сьогодні ж корупція пояснюється тим, що ніхто не живе за правилами, всі ігнорують закони. Відтак я громадянин беззахисний, не можу добитися правди.
Головне правило суспільства — це Конституція. Її не можемо створити у Верховній Раді, маємо йти на Конституційну Асамблею. А потім на референдумі громадяни повинні  затвердити напрацьовану Асамблеєю Конституцію.
Далі — ідея мажоритаризації виборів як така, що зламає систему приходу до влади кланів.
Отакі ідеї сьогодні продукує зокрема наша партія, і ми шукаємо соратників. Думаю, в недалекому майбутньому вийдемо на утворення об’єднання з іншими партіями, непартійними середовищами, і буде побудовано могутній, сучасний національно-демократичний рух.
— Хотів би уточнити Вашу позицію стосовно системи виборів до Верховної Ради. Нещодавно Ви, як і інші демократи, виступали за вибори на пропорційній основі, за партійними списками.
— Зараз свідомо радикально повертаю в інший бік. У 1997—1998 роках я справді був за пропорційні вибори і зробив вирішальні кроки у процесі переходу на цю систему. Я розумів, що це спосіб політичної структуризації суспільства. Але, на жаль, партії виродилися у політичні холдинги, які стали небезпечним явищем в Україні. Щоб зруйнувати політичні холдинги, іншого способу, як мажоритаризація,  зараз не бачу. Маємо їх зруйнувати, щоб перейти до певної системи, можливо навіть мажоритарної, але з чітким правом партії висувати своїх людей, зобов’язанням цих людей відповідати за реалізацію ідеології партії. Тобто мажоритаризація — не така, як за радянських часів, а  яка чітко підтримує політичне структурування.
Альтернатива цьому — БЮТ,  Партія реґіонів, компартія. Тобто все за партійними списками, імперативний мандат і намагання керувати сільрадою з Києва, а якщо хтось не вгодив, гнати його з депутатів рішенням свого центрального органу. Це відступ від громадянського суспільства.

Спілкувався
Богдан ОЛЕКСЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment