Сергій ВАСИЛЮК
Дедалі частіше серед українських та російських громад порушують питання співпраці України й Росії в рамках “національно-культурного самозахисту” як руху проти глобалізації. Але чи можлива така співпраця? Як бути, коли в наших міжнаціональних відносинах досі не розставлені всі крапки над “і”, коли українці й росіяни ніяк не порозуміються?
Нині часто піддають жорсткій критиці націоналізм. Причина — його нечітке трактування. Одні націоналісти вкладають у це поняття любов до своєї культури, інші — ненависть до її ворогів. В Україні це виявляється двома різними позиціями й гаслами: доволі миролюбним “Слава Україні — Героям Слава!” і радикально-жорстким “Слава Нації — смерть ворогам!” Але оскільки на патріотичні дати різні націоналісти зливаються в одну громаду, то і в подальшому український націоналізм сприймається у такому самому суперечливому комплексі. Потім це виливається у сумні наслідки: якщо людина принципово розмовляє українською, отже, вона бажає смерті своєму ворогові тут і зараз, а бути націоналістом — означає розпалювати міжнаціональну ворожнечу.
У Росії “м’яко-миролюбний” націоналізм здебільшого виявляється в освітній сфері, зокрема у вихованні дітей. Вдалу лінію, спрямовану вже на старше покоління, веде кінематограф, зокрема Нікіта Міхалков. Слово “русский” може повторюватись “цілком випадково” і ненав’язливо до десяти разів лише в одній стрічці. Водночас сучасні українці, особливо молодь, уже просто втомились відповідати на провокативні й відверто ворожі закиди росіян в Інтернеті. Українців ладні назвати фашистами хоч би за те, що в них синьо-жовті нашивки на камуфляжному одязі. Та що Інтернет! Схожі безапеляційні судження про Україну можна почути і від високих державних мужів Росії.
Головною проблемою відносин України і Росії є те, що чимало росіян продовжують жити “завойовницькими” ідеями, забуваючи про внутрішні проблеми РФ і буденні потреби рядового росіянина. А чимало українців, так і не вивчивши “Любіть Україну”, не читавши повністю “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, уявлення не маючи про повість “Захар Беркут”, поповнюють ряди радикальних націоналістичних течій, поставши у ролі “ображених” і готових до “бою”.
Часто росіяни звинувачують українців у тому, що вони порушують тему Голодомору. І суть навіть не в тому, що ця проблематика ріже очі нашому сусідові, а в тому, що він вихований так, що власну національну трагедію — голод на Поволжі — згадує лише як контраргумент у суперечці з українцями. Отже, хотілося б комплексно поглянути і на сучасну Росію та її перспективи.
Доки наш сусід мислитиме по-імперськи, доти його нація культурно потерпатиме і піддаватиметься глобалізації. Що більше зусиль буде витрачено на політичний контроль своїх неосяжних просторів і нещодавно втрачених “колоній”, то менше можливості буде піклуватися про власну національну культуру та її недоторканність. Що довше Росія лишатиметься імперією, то довше їй доведеться боротися із сепаратизмом. А політика “толерантності” применшує значущість титульної нації у самій Росії. Наслідком маємо сумну ситуацію, реалістично змальовану у фільмі Міхалкова “12”: “это уже не Москва, это “Баку”, “Шмаку”, что угодно… и я, коренной москвич, чувствую себя в своём городе чужим”.
Нині культурно-національна політика може вільно розвиватися лише у моноетнічних державах (Польща, Чехія, Сербія, Болгарія та ін.), а імперія — завжди багатонаціональна.
Звісно, не наша справа втручатись у життя іншої країни, нам і своїх турбот вистачає. Проте вертаючись до теми співпраці наших країн, хотілося б висловити деякі думки.
Перше. Росія в розумінні пересічного свого громадянина має принципово змінити позицію щодо України. Україну росіянам слід сприймати як державу, рівну серед рівних, українських народ — рівний серед рівних. Звучить банально, але поки що нереально.
Друге. Ні українцям, ні росіянам не потрібно за щось просити вибачення — що було, те було, головне не повторювати помилок попередників. Але Росія має усвідомити, що виважений український сепаратизм, який то з більшою, то з меншою силою вибухав у попередні сторіччя на теренах царської Росії, а пізніше в СРСР, — не що інше, як обґрунтоване право українського народу на власну державу.
Ну і ще, не менш важливе: коли росіяни говорять про “братерство”, вони принаймні мають розуміти мову своїх братів. “Націоналістично” звучить? Але, здається, в цьому розпалювання міжнаціональної ворожнечі не проглядається.
