Ця добірка матеріалів — місяці пошуків і роздумів студентів четвертого курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Сьогодні вони зробили важливий крок до себе, до пізнання власного роду, історії. Світлини, що зберігаються в кожній родині й пахнуть лавандою, розбудили у молоді палке бажання дізнатися, хто були ці люди, які залишили для нас усмішки, відбиток часу, щасливі миті й важливий заповіт: не забувайте! Нині ці діти зрозуміли, що їм належить важлива і свята місія — по краплинці збирати історію власного роду, щоб тримати в силі й обороні нашу пам’ять. Бо як не вони, то хто?
Галина ДАЦЮК,
доцент кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики
ЯЛИНКА
Галина ДАЦЮК
Якось перед самим Різдвом батько пішов до лісу по ялинку. Вийшов з хати раненько, й перед обідом ми вже стали заглядати у шибку, чи не повертається. Не було. Стало смеркати. Вибігали на поріг, хвилювалися. Мама вийшла за ворота — нікого. Не повернувся тато і ввечері.
Тим часом на вулиці розгулялася заметіль. У двері рвався вітер, снопи снігу билися в загату, падали на черепицю й гупали по даху, як яблука восени. Стало страшно. Десь о дев’ятій мама одягла нас із братом. І досі не розумію, чому вона взяла нас із собою: чи боялася залишати самих, чи з нами їй було безпечніше у мороз і дику хурделицю?
Ми борсалися сніговими кучугурами. Від колючого вітру ховали обличчя в рукавиці, сопли і мовчки йшли. Невдовзі минули останню хату — коваля Тимофія — і вийшли до Глибокого Яру. Колись тут жили люди, та після колективізації господарів вивезли на Сибір. Тепер на місцях колишніх обійсть чорніли самотні дерева, але їх за кілька кроків годі було розгледіти.
Завили вовки. Мама міцно схопила нас за руки. Та все одно не зупинилася. Раптом, не змовляючись, голосно чи то з переляку ми закричали в один голос:
— А-у-у!
У відповідь почули:
— А-у-у!
— Батько!
Ми кинулися назустріч голосу, заметілі, темряві. Він, щасливий і змерзлий, згріб нас в оберемок. За спиною, на дерев’яних санях, вся біла, сніговим горбочком лежала зв’язана, як зимова птаха, ялинка. Ні, не ялинка — різдвяне диво. Чи зірка спустилася із засніженого неба?
Доки йшли, батько розповідав про пригоду. Він довго блукав лісом, шукаючи красуню. Одні дерева йому не подобалися, інші були дуже маленькі, ще інші — завеликі. Ті не дуже зелені, ті якісь не достатньо пухнасті. Траплялися прекрасні зеленоокі смерічки. Їх шкода було рубати. Таких зустрілося багато, але на жодну сокира не піднялася. Так майже у відчаї тато проходив цілий день. І раптом — які бувають на світі дива — він побачив цю красуню. Вона лежала горбочком, присипана снігом, вже зрубана, хоч пенька тато так і не знайшов. Що то було? Не інакше, як подарунок неба! Бо тільки зорі можуть скинути додолу просто на галявину жолобецького лісу таке диво.
Ялинка зайняла половину нашої світлиці, хоч і була невеличка, та, видно, світлиця була ще менша. Ми поставили її на покуті, милуючись смарагдовим віттям. Прекраснішого дерева я не бачила. Вона була довершена і без прикрас. Але ж ми вже приготували їй іграшки, напередодні нашивши, наклеївши разом з мамою.
“А якби тебе снігом занесло?” — не могла заспокоїтися мама. “Сніг загрів би”, — заспокоював тато. “А якби заблукав?” — не вгавала мама. “Не заблукав би, я в цих місцях кожен пеньок знаю”, — з гордістю казав тато. Така батькова впевненість заколисувала нас, стомлених і щасливих.
У сни приходило передчуття Різдва, коляди і Водохрещ. Завше в такі дні в нашій хаті пахло конопляним клоччям, вишневим клеєм, тістом, фарбою. У хаті творилися маски, страшні, бородаті, з конопляними бровами — на Маланку. Тато клеїв їх для дорослого чоловічого гурту. До масок додавали ще й височенні шапки. Усе тримали у великому секреті, щоб ніхто не зміг впізнати, хто ж ховається під маскою “діда”. Славою користувалися найстрашніші. “Діди” ходили ватагами й голосно гукали на все село грубими чи писклявими голосами: “У-у-у-у!” Серце гупає лячно, а все ж кортить побачити те живе диво з конопляними вусами й бородою. Хочеться, погамувавши страх, заглянути у блискучі очі під волохатими бровами й покепкувати:
— Дідуню, а чому в тебе палиця крива?
— А щоб неслухняних дітей дістати!
І торкається костуром нечемної спини. І ти втікаєш, верещиш, благаєш відпустити, обіцяючи віддати останній нащедрований п’ятак.
Усе це буде згодом. Щоб залишити в прихистку пам’яті на все життя і хурделицю з татовою ялинкою, різдвяне веселе й урочисте село, коляду, Водохреща. І моє дитинство, біле й вічне, як світ.
ЦЕ СВІТЛА ТЕПЛА ПАМ’ЯТЬ…
Тетяна БІРКОВИЧ
Триста років тому Закарпаття було таке саме мальовниче і прекрасне, як тепер. Так само сивий туман обіймав ніжно верхівки гір, торкаючись молочно-білого снігу, який дихав вранішньою прохолодою й вечірніми розповідями зірок. Так само ніжні промінці сонця будили вранці сонні голівки пахучих квіток, леліяли їх теплими обіймами, гралися в піжмурки зі сріблясто-прозорими хвилями річки. Квіти тихенько прокидалися, лагідно вгамовували спрагу бадьорою росою.
Так само минали радісні й сумні хвилини, летів невгамовний час, золота щедра осінь змінювалася засніженою морозяною зимою, зима — довгоочікуваною яскравою весною, а весна — пекучим пахучим літом. Так само чистий карпатський вітерець колихав сторічні сосни, ялини, дуби і доносив цю дивовижу до людей. А вони жили, працювали, мріяли і навіть не помічали, яка краса й неповторність їх оточує, звикли…
Такі самі маленькі теплі будиночки виднілися поміж горами, їх омивала холодна гірська річка, а зелене листя дерев заглядало у вікна. Так само піднімався до синього безмежного неба з поодиноких будиночків сірий дим, який міг багато розповісти про своїх газд: що вони готували сьогодні на вечерю, про що розмовляли, що планують на завтра…
Усе, напевно, було таким самим… Але не було мене… Зате були мої прадіди, які потрапили сюди ще триста років тому із Сербії.
Роздивляюся фотографії… Декого зовсім не знаю — розпитую тата. Він акуратно перебирає старі світлини, деякі з них відкладає вбік, а на інших показує дідуся, бабусю, своїх сестер, братів, які тут ще зовсім діти… Незвично одягнені, з дивними зачісками… Але такі близькі й рідні. Маминих батьків я ще трохи пам’ятаю, ми часто їздили до них у гості в Мукачеве. Добре пам’ятаю ці світлі, теплі та приємні миті. А ось батькових — бабусю не дуже, вона померла, коли мені не було ще й чотирьох, а дідуся зовсім не бачила, він загинув ще задовго до мого народження.
Перегортаю далі: моя тітка Марина, мамина молодша сестра. Яка вона тут вродлива та юна — тепер на неї дуже схожа її донька. А ось на світлині моя старша сестричка Руслана — зовсім маленька й кумедна, кучерява з білим волоссям. Змінилася, звичайно, але кучері залишилися… Тепер у неї власні діти, які теж дивитимуться на фотографії, але вже кольорові, й перепитуватимуть: “А це ми? А хто біля нас?”
Найкраща й найприємніша згадка про близьких серцю людей. Ми маємо їх пам’ятати, шанувати… Адже якби не вони, то не було б і нас. Вони залишили по собі багато, навіть занадто… І це не тільки затишна старенька хатинка, пом’ята чорно-біла фотографія, тінь старого дуба на подвір’ї, колодязь із чистою водою, який так довго копали… Це щось набагато більше, цінне і святе, особливе, унікальне, неповторне й незабутнє. Це світла тепла пам’ять… Це добре слово, це рід, це все навкруги, це мої батьки, це Я!..
ВІДТОДІ Я БАГАТО ШУКАВ…
Олексій ГАВРИЛЕНКО
Коли заходжу до кімнати мого дідуся, зустрічаюся очима з цією фотографією. Світлину зробив у середині 70-х років минулого століття художник С. Аврутов. На ній — чоловік років сорока п’яти. На обличчі — тепла й загадкова усмішка. Очі розумні, добрі, проникливі. Окуляри, проста сорочка, закочені по лікоть рукави, сильні руки складені на колінах, потерті джинси. На фото стишеність, смиренність і спокій.
Цей чоловік — брат мого дідуся, художник Григорій Гавриленко — самотній талановитий митець. Він помер 23 роки тому 57-річним. Я не міг знати його за життя, не міг спілкуватися з ним. Від цього мені неодноразово ставало боляче, але відчуваю духовний зв’язок із цією людиною.
Тепла, осяяна світлом дідусева кімната. Саморобні дерев’яні полиці піднімаються від підлоги попід саму стелю. На полицях багато книжок — бібліотека дідусевого брата підібрана зі смаком. Тут великі альбоми з мистецтва, філософські книжки, старі фоліанти, поезія. Це багате зібрання — вікно до світу художника. Можу дізнаватися про його думки, інтереси, вподобання.
Світ Григорія Гавриленка — світлий, це світ тонких ліній, легких подихів прекрасного. Це світ Мікеланджело і Рубльова, Піросмані й Пікассо, Матісса й Мондріана.
“…Маси дерев клубочаться з тіні до світла, застигли над пасмом блідого, вогкого з глибини піску. Крайка води. Вода в русі. Вода у важкому русі глибини. В русі мінливих неперервних барв: повітря пахощів, повітря неба, повітря густої маси дерев, відбитих поверхнею брунатної глибини…
Тінь. Глибочінь тихо дихає, мерехтить пітьмою з погаслих частинок світла, глибоко дихає, тихо… З неї виходять листочки, утворюють клуби майже нерухомі, пронизані глибиною тіні, затужавілі ледь відображеним небом”.
Інше вікно — його картини. Спокійні ясні роботи. Вони існують в одному просторі, не губляться, але й не вимагають вашої уваги. Як усе справжнє, владно ваблять до себе.
Так було на посмертній виставці творів Григорія Гавриленка, що відбулася навесні 1985 року в Києві. Із творчої спадщини майстра для експозиції дібрали майже 300 робіт, які представляли його живопис, станкову і книжкову графіку. Знайомлячись із малюнками, гравюрами, полотнами, глядачі відчували: перед ними — глибока і цілісна повість про світ. Вражає, наскільки одностайними були вони в оцінках, як часто коло самих робіт чи в книзі відгуків звучали слова: спокій, радість, чистота, світло, щирість.
Ілюстрації Григорія Гавриленка до книжки Данте Аліг’єрі “Vita nova” — визначне творіння графіки. Тонкі лінії, що лягають на папір, несуть добро неба, світло людської душі. Тендітні, прозорі образи проникають всередину, доходять до надр. Усюди гармонія, прояснення, чистота, символічність, своєрідний мистецький код. Раптом через це проникає найважливіше — цілісність, вияв складного внутрішнього життя художника, духовного осердя могутньої сили. І звичайно ж, любов.
Відтоді я багато думав, шукав. Відповідь мені дали слова: “Погляд прикутий до дерев. Зачарування. Тіні — таємниці. Тіні клубів листя — таємниця… Таємниця тут — у безкінечності”.
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, ДІДУСЮ
Світлана ДЕМЧЕНКО
Колись знати своє родинне дерево вважалося священним обов’язком кожної людини. Ще у кінці ХІХ століття на наших землях була така традиція: по смерті батько залишав синові лист, у якому було написано, звідки походить їхня родина, як кого звали. Але після революцій, колективізації всі ці традиції були перервані. Ідеологія вимагала зректися старого світу, а отже, й свого роду. Сумно. Прикро. Якби ця традиція збереглася до наших днів, може, все було б інакше…
Люди з часом втратили інтерес до предків, обмежуючись незначною інформацією не далі ніж про прадідів. Ми дожилися до того, що родовід улюбленого собаки господар знає краще, ніж власний.
Але ж наші предки — це наші корені. Недарма ж історію роду називають родинним деревом. Як дерево, формується й наш рід: з коріння виростає міцний стовбур, гілки розгалужуються на безліч маленьких і нарешті формуються листя й плоди. А від коріння й до вершечка крони — довгі роки… І багато імен…
Чому мене так зачепило це питання? Бо, на жаль, моя родина належить до мільйонів тих, які не знають власного родоводу. Моя бабуся навіть не пам’ятає, як звали її бабусю, каже: “Та що ти! Стільки часу минуло… Та й повмирали вони всі швидко… Не до того нам було”. А найсумніше те, що вона навіть не розуміє трагізму того, що ми не знаємо своїх предків, мовляв, навіщо ворушити минуле, хтозна, що недобре могло статися…
Із таким ставленням навіть наші правнуки не пам’ятатимуть наших імен. Навіщо ж тоді жити? Головна мета кожної людини — продовження роду. Те, що ми радіємо життю, — заслуга когось із минулого, і якби хоч на одну людину перервався той ланцюжок, можливо, когось із нас не було б на світі. Ось чому надзвичайно важливо воскресити імена предків із забуття. Не для них — для нас, нашого майбутнього та його добробуту. Шкода, що так мало людей це розуміє…
Розмірковую про все і згадую дідуся. Лагідне літо. Ти ведеш мене за руку до моря. А я, маленька, пхикаю, що ніжки болять. Тоді Ти береш мене на руки і несеш.
Біля моря відпускаєш, дозволяєш побігати по теплій водичці, зайти по коліна. А сам стоїш завмерши і дивишся, щоб зі мною нічого не трапилось.
Ведеш мене на насосну станцію. Розповідаєш, як колись будував її зі своєю бригадою. Знаєш кожен куточок, кожен клаптик асфальту. Ти говориш так захоплено, гордо… А я, хоч і не все розумію, відчуваю неабияку гордість, дивлячись на величезну споруду, — її будував мій дідусь!
Ми йдемо з Тобою до магазину по морозиво. Назустріч люди привітно всміхаються, вітаються. Ти ж кожного знаєш, з кожним пожартуєш, даси пораду — люблять тебе у цьому селі. “Онука з міста приїхала”, — гордо киваєш у мій бік і міцно стискуєш мою долоню. А потім купуєш найбільше й найдорожче морозиво — шоколадне на паличці: одне мені, друге бабусі, й ми поспішаємо додому, щоб воно не розтопилося.
Вечорами розповідаєш казки: щоразу нову, і всі про мене. Я дивуюся, звідки Ти їх всі знаєш?
А ще, дідусю, Твої вірші… Вони мені були солодші за казки. “Доки ще я здужаю, справжнім дідом став…” Цей могла слухати багато разів. Та що там — і зараз можу.
Ти навчив мене любити Україну, Шевченка. Пам’ятаю майже все, що Ти мені розповідав. Про його дитинство, як служив він у поміщика Енгельгардта, як писав перші твори… Ти бачив справжню садибу Шевченка, ходив його стежками. Мрію побувати на Твоїй батьківщині, у селі Шевченковому. Дідусю, ми неодмінно повинні поїхати туди разом.
Пам’ятаю все! І Твій вірш навіки залишиться у мене в серці:
Рідний ти мій краю, гордість свою маю,
Що родився там же, де земляк Тарас.
Україно-мати, маєш пам’ятати
Козацького роду українців нас.
А коли у школі я йшла на конкурс знавців життя й творчості Тараса Шевченка, не сумнівалася у своїй перемозі, бо ж мала всі ті безцінні знання, що дав мені Ти.
Дідусю, найрідніший та найкращий у світі, дякую Тобі за все, що Ти для мене зробив, чого навчив. Дякую за щасливе дитинство й безліч приємних спогадів. Найкращий друже й пораднику, я люблю Тебе!
РІДНА ДУША
Ірина АЛЕКСЄЄВА
Я щойно взяла слухавку і зателефонувала бабусі: “Як твоє здоров’я? Я сумую”.
Коли є бажання чогось зректися або втекти світ за очі, чомусь подумки повертаєшся в дитинство, у пам’яті зринають солодкі спогади, тоді пишеш лист або набираєш номер, який давно знаєш напам’ять. Рідна душа!
Моя бабуся їхала працювати у селище Семибратове. У потязі стояла темрява, аж очі виїдало. Зимова ніч, майже ранок. Чарівна тендітна чорнявка (татова мама) розчісувала волосся. За півгодини вона зійде на платформу, де на неї чекає інше життя…
За мить імлу прорізало різке світло ліхтаря: провідник, наче зухвалий революціонер, проголосив: “Наступна станція — Семибратове!” Дівчина одяглася, зійшла. Речей майже не мала, не любила обтяжувати себе мотлохом. На пероні, тремтячи від холоду, стояв юнак — повна протилежність цій елегантній панянці — білявий, простий, відкритий. Нещодавно він подолав пішки не одну сотню кілометрів. З глибокого села, де навіть до школи мусив діставатися кілька годин, хлопець ішов учитися до Ярославля. Зібравши вузлик (зараз це здається неможливим) і свій нестримний потяг до знань, Микола вирушив у дорогу. Дістався міста, вступив до університету. Дівчина цього не знала. Ледь поглянула на хлопця і по-королівському піднявши голову, попростувала далі.
Хіба вона могла знати, що цей привабливий парубок Микола за кілька місяців стане її чоловіком? А за чверть століття у них народиться онучка Іринка, цебто я. І моїм батьком буде їхній син.
— А чи варто виходити заміж? — біля дзеркала крутилося наївне дівчисько з величезними карими очима. — Я буду сама, і це мене не стосується! — інша моя бабуся (мамина мати) говорила так не тому, що ненавиділа чоловіків. Просто вона не бачила щасливого родинного життя, її батьки постійно сварилися, а оскільки прадідусь ще й не мав обох ніг, то жити ставало дедалі нестерпніше. Її віддали в дитячий будинок (за живих мами й тата), де й провела все дитинство. Вона не вірила у кохання і збайдужіло дивилася на хлопців. За іронією долі, дівчину звали Любов. Не хотіла ні про що думати, просто пливла за течією. Проте доля вирішила інакше.
Одного осіннього дня дівчата весело збиралися на танці. Усі, крім Любові. Вона не була прихильницею гамірних заходів. Подруги наполягли, пішла.
Іван — хлопець-друзяка, щира душа — грав на гітарі. Коло нього завжди збиралася молодь, до того ж, дівчата обдаровували юнака своєю увагою. Веселилися, танцювали, співали. І ось ведучий оголошує останній танок, звичайно, повільний. Хлопці прямують до дівчат, а Іван стоїть осторонь і вагається. Уперше він не знає, як підступитися до дівчини. Цього вечора вона йому вже двічі відмовила, але юнак не втрачає надії. І недарма. Зворушена увагою дівчина таки подарувала йому танець. А за рік у закоханої подружньої пари народився синочок, за чотири роки донька — моя мама.
Так химерно й несподівано переплітаються долі спочатку незнайомих, а потім найрідніших людей. І добре, що на світі існує кохання, і добре, що воно вдихає в серце віру й надію.
ПОРТРЕТ
Тетяна ГУЩИНА
Старі фотографії долають роки не тому, що їм треба пам’ятати обличчя дорогих нашому серцю людей. Вони — свідки закоханості в мить, вони — чаша урочистого трепету перед спалахом, години роботи в лабораторії, каліграфія й графіка, іноді штрихи ретуші й прозорі кольори розфарбовування. Тож стара родинна світлина — це своєрідна коштовність, інших таких не знайти. Фотографії, які одного разу створили руки Художника, набувають статусу шедевра образотворчого мистецтва.
У тоді ще маленької бабусі біляве кучеряве волосся, як у її тата і мого тата. Вона піде з життя через хворобу, її мама стане мамою своєму внукові. Це обличчя зі світлими блакитними очима носитиме весь наш рід по всьому світу, вбираючи все, що не встигла побачити білява дівчинка з фотографії: торбина з виловом, яку викрали у рибалки тривожні хвилі Ворскли; товща льоду на зимовій річці, яку так важко пробити зсередини, і холод, що пробирає до кісток; пошуки дитячої мисочки, віднесеної кудись ураганом; неймовірні пригоди улюбленого кота на драбині; феєрверки зі знайдених в окопах патронів; розкопування важелезною лопатою осиного гнізда в пошуках меду — дитячі пошуки Святого Грааля.
Вона дивиться на світ нашими очима, а ми шукаємо світ в її очах, у затишній миті старої фотографії.
З’ЄДНАНІ БОЖОЮ ВОЛЕЮ
Дарина БОЦМАН
Зима. За холодним вікном уже сіріє. У маленькій світлиці моя бабуся готує вечерю. У хаті тепло й затишно — дідусь цілий день палить у грубі. Ми з дідусем сидимо на маленьких стільчиках і дивимося на вогник. Вечеря готова. Бабуся Катря кличе до столу.
Після вечері дідусь іде відпочивати. А ми з бабусею залишаємося удвох. Я ще маленька, і мене все цікавить, я розпитую бабуню про все на світі. А для неї, здається, немає нічого приємнішого, ніж розповідати про минуле — своє дитинство й молодість. Слухаю про війну, голод, про те, як тяжко було виживати. Ці історії мене вражають, і питань виникає дедалі більше.
Бабуся жила тільки з мамою та бабусею — тато загинув на фронті. Каже, що батька не пам’ятає, бо була тоді ще зовсім маленькою.
Маму моєї бабусі звали Параска. І мала вона оптимістичне прізвище — Безсмертна. Моя бабця любила свою матусю, то була лагідна й добра людина і дуже шанувала свою маму.
Коли бабуся Катря вийшла заміж за вродливого Івана Боцмана, пішла у невістки.
Ганна, бабусина свекруха і мама мого дідуся Івана, залишила по собі неабияку пам’ять серед односельців. Це була на диво енергійна жінка, що понад усе любила спілкуватися і терпіти не могла самотності. Щонеділі прабабуся Ганна запрошувала до себе всіх сусідів і просто знайомих на смачнющий обід. Пригостившись, усі разом годинами сиділи на ґанку і розповідали одне одному різні історії, частіше — веселі, жартували. Навіть у тяжкі часи прабабуся Ганна була веселою і життєрадісною.
У такій доброзичливій атмосфері виховувала своїх дітей, а це було важко. Усі її шестеро синів, серед яких і мій дідусь Іван Боцман, були чи не найпривітнішими і найщирішими на селі. Та й я не зустрічала такого дивовижного оптиміста, як дідусь Іван!
А ось другий мій дідусь Володимир, тато моєї матусі Віти, — з іншим характером. Можливо, тому, що з юності жив у місті, а міське життя відрізняється від сільського. Місто неначе витесує людину, формує її. Не знаю чому, але люди з міст черствіші, трохи холодні, звичайно, не всі. А погляньте на людину із села: вона росте й розвивається разом із природою, як квітка, дерево чи поле. Вона відкрита, чиста й багата душею. Отож спочатку мій дідусь Володя жив зі своєю мамою Марією й батьком Григорієм Скоренком у селі, а коли познайомився з майбутньою дружиною Тетяною, яка тоді мала прізвище Титаренко, переїхав до міста Олександрії на Кіровоградщині.
Моя бабуся Тетяна була красунею, завше дбала про зовнішній вигляд, чоловіка, була гарною господинею, цікавою співрозмовницею, а пізніше, коли на світ з’явилася донечка Віта, стала лагідною турботливою матусею. Підрісши, Віта стала їздити з міста в маленьке село Долинське до своєї бабусі по маминій лінії Оксани. Віті було добре в бабусі, бо моя прабабця Саня (так всі її називали) була безмежно доброю людиною з великою душею. До того ж, бабуся Саня мала неабияке почуття гумору.
У Долинському вродлива білявка Віта й познайомилася із зеленооким чорнявим Анатолієм з родини Катерини й Івана Боцманів. Вони не могли не закохатися одне в одного. Та й батьки благословили цю вродливу пару. Гучне весілля. Наречені й батьки щасливі! У такій радості з’явилося в родині Віти й Анатолія Боцманів ще одне маленьке щастя на ім’я Даринка. Так мене вирішила назвати моя бабуся Тетяна, за що я їй дуже вдячна. А ще я вдячна батькам, що подарували мені братика Іванка. Важко повірити, але саме він є моєю любов’ю і сенсом життя. Дякую татові й мамі, що подарували мені можливість відчути цю любов. Щиро вдячна всій родині за те, що вона в мене є, і вдячна Богові, що нас з’єднав, що була на те Його воля.
